постправда

Оксанен: Лише після війни в Україні Захід почав змінювати риторику

09.09.2020
Софі Оксанен

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Фінська письменниця Софі Оксанен, яка відома книжками на тему самоідентифікації, насилля, а також травматичного радянського спадку, нещодавно виступила з промовою на Гельсінській етичній конференціії, у якій торкнулась тем свободи слова, мови ворожнечі та сучасних інформаційних загроз, які нависають над Європою з боку Росії. Багато уваги письменниця присвятила питанню України. Ми публікуємо найголовніше зі сказаного письменницею.

Про російську пропаганду

Люди завжди хочуть вірити, що конфлікти, який відбуваються поза кордонами їх держав, на них не вплинуть. Навіть коли війна розгортається на сусідніх територіях, вони дотримуються цієї віри, але вона ніколи не захищає їх. Як ми можемо назвати цю наполегливу потребу вірити, що погані речі не переступлять наших власних порогів? Можливо, ми могли б назвати це наївністю. Або легковірністю. Або відсутністю фантазії. Люди раз у раз закривають очі на речі, які трапляються з іншими, уявляючи, що це не впливає на них, а лише на тих людей, які якимось чином «інші», різні, чужі.

 

Таке трапилося і на Заході, коли Росія на початку 2000-х років. почала проводити інформаційні атаки та впливати на країни Балтії, приділяючи особливу увагу повідомленням, покликаним підірвати суверенітет відповідних націй та відмовити їм у праві писати власну історію. Росія атакувала історичні факти щодо балтійської окупації, оскільки ці факти були несприятливими для Росії й не вписувались у наративи великої Росії та ту історичну ідентичність, яка досі об’єднує росіян з покоління в покоління – міф про Велику Вітчизняну війну та перемогу у ній.

 

Російські агітатори також почали з’являтися в інших країнах, і поступово їх діяльність стала більш помітною. Вони заперечували депортації, знущалися із жертв та ставили під сумнів спогади про те, що сталося, робили наклепи та переслідували кожного, хто наважувався стверджувати інше, а також цілі країни, незалежність яких вони оголошували недійсною.

 

Вони вербували людей, створювали групи та фабрикували фейкові новини. Вони створювали канали YouTube, блоги та друкарні, а також стежили за відгуками ЗМІ на їх публікації. Вони брали участь у телевізійних інтерв’ю в Росії та в цільових країнах. Афілійовані з Росією актори у Фінляндії продавали свої товари на книжковому ярмарку в Гельсінкі, розміщували рекламу в національних газетах та влаштовували публічні заходи й демонстрації. Вони випускали пресрелізи, привозили до Фінляндії гостей-однодумців та домовлялись про розповсюдження своїх публікацій через звичайні канали продажу книжок. Їм навіть вдалося проштовхнути свої матеріали в процес викладання в університеті, оскільки до їх групи належав доцент, який там викладав. Нічого подібного не толерувалось б для заперечувачів Голокосту.

 

І все ж, країни Балтії виявили, що до нападів, спрямованим проти них, ставилися інакше. З точки зору країн Балтії, ця толерантність не викликала стурбованість у фінських ЗМІ, які вважали, що вони сприяють правді. Я не сперечаюся з тим, що фінські ЗМІ не прагнуть правди або не дотримуються журналістських етичних норм. Але журналісти – це люди: явища, які є незнайомими або виходять за рамки власного досвіду, важко розпізнати. І все ж, демагогія є злочином у Фінляндії. Але якщо етнічна група, яка стала жертвою цього злочину, не може довіряти фінському законодавству, це неминуче підриває віру в фінську державу.

Софі Оксанен

Роками решта країн Заходу уявляла, що локальні кампанії, спрямовані проти країн Балтії та людей, які писали про них, не впливають на інших. Фінляндія не вірила, що Росія, з якою у нас, як запевняли, гарні стосунки, коли-небудь застосує ті самі методи проти Фінляндії, і ми сподівалися, що якщо ми будемо просто мовчати, Росія ніколи не вдасться до своїх інструментів дифамації та спотворення фактів про нас. Але удавати з себе мертвого не часто допомагає у таких ситуаціях. Після країн Балтії до Фінляндії, яка також має кордон з Росією, застосовувались ті самі методи, і в останні роки Фінляндія також була змушена захищати своє право писати власну історію.

Про агітаторів і мову ворожнечі

Коли у 2003 році я розпочала свою кар’єру письменниці, яка писала про проблеми, пов’язані з Росією, світ все ж таки був трохи іншим. Росія вже активно діяла в країнах Балтії, але її діяльність ще не була помітною для громадськості у Фінляндії. Старше покоління, яке в радянський період мало гарні навички у здійсненні атак впливу, навчало майбутніх оперативних працівників, методи яких все ще формувалися. Однак ситуація швидко змінилася, коли президент Путін зміцнив свою владу, і я побачила, що вирішення певних питань завжди, здавалося, породжувало ті самі дивні коментарі. Примітно, що в риториці цих проросійських ліячів було рясне використання і нескінченне повторення радянської термінології, а також гендерної та ad hominem мови. 

 

Протягом багатьох років агітатори також з’являлися на моїх книжкових заходах за кордоном. Особливо варто згадати тих, хто вливався в натовп і стояв у черзі за автографом разом із усіма іншими, а коли діставався столу то починав висловлювати тиради на підтримку радянських наративів. Кілька років тому на Франкфуртському книжковому ярмарку, незадовго до того, як я мала почати свій виступ, особа, яка розмовляла фінською, але не фін, вислідив мене. Підійшовши дуже близько, він почав теревенити фальшиві проросійські твердження щодо Естонії. Звичайно, ніхто з довколишніх німців не розумів, у чому справа. Отже, це виходить далеко за межі мови ворожнечі, яку ми спостерігаємо в цифровій сфері.

 

Це трапляється і в реальному житті. Одним з найбільш помітних випадків стала публічна подія, яка відбулася в Гельсінкі у 2010 році з нагоди виходу книжки про сучасну історію Естонії, яка була редагована мною та Імбі Паю (Imbi Paju), під назвою «Kaiken takana oli pelko» або «Страх позаду всіх нас».

 

Початок заходу перетворився на карнавал з різних груп осіб, що ходили з банерами та плакатами. Коли фінські репортери взяли інтерв’ю у протестуючих, які прибули з Санкт-Петербурга, вони не могли пояснити, проти чого чи кого вони протестують.

 

У той самий час партія президента Путіна «Єдина Росія» організувала пресконференцію в Гельсінкі, щоб висловити занепокоєння з приводу нібито «русофобності» книжки. Феномен багатоканальності й мультимодальності, створений навколо цієї книжки, не сприймався в той час, як інформаційна війна, оскільки ця мова все ще була чужою для фінів.

 

Мова ворожнечі – лише один з інструментів у широкому репертуарі, який прагне змусити мовчати людей, які пишуть про Росію, але він особливо ефективний, оскільки перегукується з речами, які вже приховуються в суспільстві, такими як мізогінія та расизм. Також типовим для цих зусиль є поширення чуток про чиєсь психічне здоров’я, що у випадку творчих людей знаходить відгук в суспільстві в контексті вже поширених міфів про митців. 

Про «божевільних» та каральну психіатрію

Під час мого навчання драматургії мені запропонували обрати власну тему та заглибитись в неї. Отже, коли я застосовую отримані знання на практиці щодо Росії, на думку проросійських активістів, таке поглиблення у тематику є ознакою божевілля або одержимості, можливо, змішаної з якоюсь ворожнечею. Важко уявити, наприклад, щоб письменник, який має справу з колоніальним минулим Великобританії, отримав такий фейковий відгук, або щоб автора, який написав кілька книжок про Голокост, звинуватили в германофобії або одержимості Німеччиною, не кажучи вже про те, щоб його мотив для написання книги сприймався як ворожнеча або прагнення до помсти. Але з Росією все інакше.

 

Росія має довгу історію таврування художників, інтелектуалів та інших, яких вона вважає неформатом, як божевільних, а держава є рішучим прихильником політичної психіатрії.

 

Ця галузь псевдопсихіатрії, розроблена Радянським Союзом у період «розрядки» (détente), працювала паралельно з іншими їхніми атаками впливу. Тут варто згадати політичну психіатрію, що практикувалась Радянським Союзом, оскільки вона була створена після смерті Сталіна спеціально для замовчування дисидентів та всіх, хто відкривав факти, які могли порушити панівний порядок.

 

Оскільки систему ГУЛАГу ліквідували, а радянська влада хотіла донести до решти світу, що вони поважають права людини, їм потрібна була нова каральна система для ізолювання людей, яких вони вважали проблематичними, та ставлення під сумнів доказів, які вони розкривали, наприклад, щодо корупції. Евфемічно названа як «спеціальна психіатрія», вона була закріплена за Міністерством внутрішніх справ, а не Міністерством охорони здоров’я. Російський центр судово-медичної експертизи, Інститут ім. Сербського, був центром цієї каральної спеціальної психіатрії в радянський період і донині продовжує вигадувати найфантастичніші історії: згідно з псевдонаукою Інституту, масове отруєння дітей чеченської школи було спричинене психоемоційним стресом, а дослідження психічного здоров’я представників опозиції можуть включати такі питання, як: «Що ви думаєте про президента Путіна?». 

 

Журналісти та дослідники, які проживають в інших країнах, також можуть отримати ярлик божевільного або неврівноваженого. З’являються запитання щодо їх досвідченості та використовуються наявні стигми щодо розладів психічного здоров’я. Проросійські активісти апелюють до популярних стереотипів, гомофобії, ісламофобії, антисемітизму та мізогінії для того, щоб вербувати інших людей, шукаючи спільноти, які вже якимось чином сприйнятливі. Наприклад, у Сполучених Штатах ті самі афілійовані з Росією суб’єкти, які допомогли президенту Трампу перемогти на виборах 2016 року, також активні в антивакцинальних спільнотах в інтернеті, що спочатку може здатися дивним. Яке відношення мають російські інтернет-тролі до кору в Америці чи навіть в Європі? Чому Москву це цікавить?

Про спроби дискредитації демократії

Головною метою здійснення контролю над думками, що проєктується з Росії на Захід, є підрив довіри до демократичної системи та, якщо можливо, її фактичного функціонування. Влаштовує все, що послаблює демократію. Тому, справа не в тому, що Москву цікавить кір, а скоріше в цільовій групі, яка виступає проти вакцин. Девід Бронятовський, професор Університету Джорджа Вашингтона, з 2014 року вивчає діяльність російської фабрики тролів «Агентство інтернет-досліджень», а також те, як вона послабила довіру громадськості до вакцин і порушила консенсус щодо їх важливості в США. Бронятовський не знайшов доказів того, що тролі намагалися послабити західні демократії шляхом переконання людей не робити щеплення своїм дітям, а скоріше робили щось зовсім інше.

 

Тролі маскуються під звичайних користувачів і висловлюють симпатію до антиваксерів, щоб завоювати довіру в групі. Таким чином, тролі сприяють політичній поляризації. Подібний підхід працює з іншими сферами, які відповідають порядку денному.

 

Здобувши авторитет і послідовників у спільноті, тролі починають працювати над новими темами для розмови, якими їх послідовники потім починають ділитися. Група людей, схильних до антивакцинальних настроїв, – це лише ворота, через які вони можуть поширювати інші повідомлення – і все це одночасно посилюючи розбіжності, що послаблюють демократію. Епідемії кору, яких у Сполучених Штатах було чимало, є лише побічними продуктами атак. Організація цих атак для поширення хаосу в інших країнах також шкодить здоров’ю та клімату, оскільки, природно, що ту саму діяльність вони проводять серед кліматичних скептиків.

Софі Оксанен

Зараз, у 2020 році, назви інструментів, якими користуються ці проросійські агітатори з початку 2000-х років, стають звичними для широкої громадськості: паплюження, доксинг, мова ворожнечі, демагогія, дезінформація, фейкові новини. Суди Фінляндії навіть виносили вироки стосовно людей, які спрямовували ці дії проти журналістів, тому позитивні зрушення відбувають. Але на початку дуже мало було охочих захищати тих, на кого спрямовані напади цих оперативних працівників. Однією з причин цього були міфи, які Росія культивує ще з радянських часів.

Про інформаційну війну

На думку Росії, країни Східної Європи та Балтії є залежними від неї країнами, тому втручання в їхні справи є не лише виправданим, але й природним. Подібні мислення у контексті сфер впливу сягає своїм корінням у Другу світову війну та роки радянської гегемонії. Але сфери впливу – це лише колоніалізм з іншою назвою і несумісний із цим тисячоліттям, і мало хто схвалив би такі дії щодо інших колишніх колоніальних держав. Однак стосовно Росії це толерується, і така поблажливість слугує поширенню уявлення про те, що дозволено Росії: ніхто ніколи не давав відсіч Росії. Політики були тільки раді робити заяви про те, як Росія рухається до демократії, а деякі з них навіть мали економічні інтереси в країні. З того часу були викриті теплі стосунки та економічні зв’язки багатьох ультраправих політиків з Росією.

 

Оскільки інформаційна війна є невіддільною частиною російської воєнної доктрини, а психологічні атаки становлять собою цілісний метод діяльності, ці атаки проводяться цивільними особами, політичними активістами, засобами масової інформації та російським урядом.

 

Згідно з російською військовою доктриною, атаки повинні проводитись із використанням художників, дипломатів, експертів, журналістів, авторів, видавців, перекладачів, експертів комунікацій, хакерів та фахівців ІТ-галузі. Оскільки спектр і навички професій, що виробляють контент, настільки широкі, що проникнення їх повідомлень у вільні ЗМІ є неминучим, якщо тільки західні ЗМІ повністю не припинять такі речі, як цитування російського керівництва держави.

 

Ці атаки використовують переваги старих міфів, подібно до того, як мова ворожнечі черпає силу з давніх конфліктів, і ці міфи підкріплюються в західних ЗМІ тим, що говорять політики. Однак міфи завжди можна розвіяти, як це вже було зроблено стосовно численної брехні щодо жінок та людей з іншим кольором шкіри. То чому неможливо зробити те саме з коментарями міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, який так ефективно пропагує міфи про Росію, хоча Росія саме так використовує західні ЗМІ для своїх цілей? Міфи втрачають свою силу, коли їх розбирають, аналізують та дають їм контекст. Наприклад, «велич» і «непередбачуваність».

 

Дійсно, Росія має географічно велику територію, але так само і Гренландія та Монголія. Географічний розмір не робить жодну країну «великою». І Росія взагалі не є непередбачуваною – російські дезінформаційні атаки взяті прямо із підручника по дезінформації. Це предмет, який ти можеш вивчати, а не якась загадкова, окультна наука.

Про факти як зброю

Слова та підбирання слів лежить в основі діяльності Росії, і вони також повинні бути в центрі нашого психологічного захисту. Ясність думок, точність висловлювання та факти – це зброя, яка може захистити нас від російських дій, спрямованих на сіяння хаосу, але якщо ми добровільно використовуємо евфемізми, що просувають інтереси Росії, ми підриваємо свою стійкість. За радянських часів люди, які жили на окупованих територіях, були змушені вигадувати евфемізми щодо речей, про які небезпечно говорити публічно. Тоді це був захисний механізм, який дозволяв людям мати справу з речами, про які в іншому випадку їм довелося б мовчати. Коли радянська влада пішла, люди свідомо прагнули розвіяти ці евфемізми, удосконалюючи свої мови та починаючи вживати точні вирази, які відповідали дійсності. Громадяни цих країн вже відчули те, що означає альтернативна реальність, створена Радянським Союзом, і інтерес Москви до створення такого світу не зник. Наразі Росія намагається створити нову реальність за межами власних кордонів.

 

Лише тоді, коли Революція Гідності в Україні перетворилася на війну, Захід почав змінювати свій підхід, а преса почала використовувати слово «війна» для позначення війни в Україні замість слова «конфлікт».

 

Після того, як Дональд Трамп став президентом, стало зрозуміло, що Росія втрутилася у вибори в США, Brexit та багато іншого у країнах, які не є Східною Європою, країнами Балтії чи будь-якими «іншими». Раптом це питання торкнулося всіх країн, яких воно не мало торкнутись, тих, що не є «іншими» в Європі, маючи на увазі Східну Європу та Прибалтику. Так само, як Друга світова війна затягувала одну країну за іншою, тепер вже більше держав стають мішенню для Росії, яка сприяє розколу.

 

Це ні для кого не мало бути несподіванкою, оскільки було багато попереджувальних знаків, і мішені попередніх атак попереджали нас. Інші країни просто не вірили, що це питання їх стосується. Хтось був наївним, хтось хотів закрити очі, а хтось хвилювався за торгівлю з Росією. Коли нації відводили погляд, це було ніби залишати наодинці того, над ким знущаються або кого переслідують. Їх мовчання давало опосередковане розуміння того, що жертва, мабуть, зробила щось таке, за що заслужила таке ставлення. Звичайно, щось. І саме так працює мова ворожнечі: вона намагається принизити ціль, звинуватити її, паралізувати і посилити наратив про те, що ціль сама винна в ситуації.

Про Байдужість

Коли ми закриваємо очі на мову ворожнечі та її наслідки, я називаю це байдужістю. Шибениці для журналістів не просто так падають з неба. Письменники та блогери не випадково потрапляють до в’язниць чи психіатричних установ з політичних мотивів. Концтабори та геноциди – це завжди результат довгострокового розвитку подій. Їм передує довга дорога, кожен сантиметр якої стирає межі між тим, що є білим, а що чорним, і на самому початку цієї дороги стоїть людина, яка відвернула очі, уявляючи, що це ніколи не торкнеться їх, і, таким чином, вони дали зелене світло ворожнечі та насильству.

 

Байдужість – одна з найбільших загроз демократії та свободі слова, і визнати її не так просто. Байдужість має багато облич, багато камуфляжів, і вона проявляється по-різному в різний час та в різних ситуаціях. Іноді це просто закриття очей, іноді явне відвертання, іноді радість, що, дякуючи Богу, я і моя сім’я в цьому не замішані.

 

Але це не змінює того факту, що в остаточному підсумку це байдужість, і я використовую слово байдужість для цих різних реакцій тому, що це не евфемізм і майже ніхто не хоче вважати себе байдужим. Це не та команда, в якій люди хочуть бути, навіть тоді, коли їхні дії показують, що вони насправді є байдужими, або пристосованцями, або пройдисвітами, або такими, яких не турбує мораль, добро та зло.

Софі Оксанен

Мова ворожнечі – явище не нове, і тоталітарні системи завжди були здатні використовувати її як інструмент. Це один з наріжних каменів держав, які черпають свою силу у протистоянні ворогам, і паливо для посланців, які йдуть дорогою до геноциду. 

 

Протягом всієї історії мова ворожнечі поширювалася відповідно до умов тогочасних засобів комунікації, а розвиток друкарського верстата розширив платформи розповсюдження від ринкових площ до книг, флаєрів та засобів масової інформації того часу. Газети та електронні ЗМІ відігравали свою роль у створенні образу ворога під час Другої світової війни, а в 21 столітті соціальні медіа та Інтернет зайняли своє місце поряд зі старими платформами, роблячи розповсюдження та націлювання мови ворожнечі безпрецедентною у своїй легкості.  Коли кожен користувач соціальних мереж став журналістом свого власного життя, кількість висловлювань, які розпалюють ворожнечу, різко зросла, а охоплення аудиторії стало легким і безкоштовним.

 

Ця низька ціна якраз і є причиною того, що Росія почала кидати все, що у неї було, на розвиток свого репертуару інформаційного впливу, оскільки цілі російської влади перевищують її здатність діяти як справжня наддержава. Через цю невідповідність між амбіціями та реальними здібностями Росія цілеспрямовано шукала прості та ефективні засоби, і тому боротьба за інформаційний простір та психологічний вплив для неї так важлива. Виробництво брехні обходиться дешево. Використовувати слова – дешево. Кричати на опонентів – дешево. Приниження демократичних цінностей коштує дешево, а технологічний прогрес сприяє застосуванню дедалі дешевших інструментів.

 

В останні роки дослідниця Аліна Полякова нагадала нам про можливості, які пропонує Росії штучний інтелект, фейки та інші синтетичні медіа-продукти. Хоча, можливо, деякі, хто дивився ззовні на війну в Україні, сміялися з незграбних російських кампаній дезінформації, незабаром стане все важче відрізняти маніпулятивні образи від реальності. Незабаром автоматизовані боти можуть стати вчорашніми новинами, їх замінять або до них приєднаються значно витонченіші імітатори. У перші дні війни в Україні активісти почали помічати одних і тих самих людей, які всюди з’являлися на різних проросійських демонстраціях, граючи роль простих громадян, з різними іменами та різними ролями. Незабаром розпізнавати таких оплачуваних виконавців стане складніше. Під час українських парламентських виборів 2019 року спецслужба країни заарештувала людину, яка зізналася, що є російським агентом, чия робота полягала в тому, щоб змусити місцевих жителів надати в оренду або продати їх облікові записи в Facebook, які потім використовувались для поширення фейковий новин.

 

Я хотіла згадати минуле в цій промові не для того, щоб вказати на сліпоту західних країн щодо Росії, а навпаки, щоб нагадати нам, що розвиток подій в Росії не змінює свого напрямку. Її дії є навмисними, довгостроковими та базуються на традиціях досвіду.

 

Інформаційні воїни, які служать Росії, не закінчуються, і їх діяльність стала глобальною: поки ми говоримо, Росія розширює свої атаки, особливо в Африці. Їх агресія спрямована не лише проти Заходу.

Про наступ постправди

Окрім послаблення Заходу, Росія прагне побудувати світ постправди, в якому факти вже не мають жодного значення. Звичайно, для всіх нас, хто є продуктом демократії, ці зусилля здаються абсурдними, але принцип західних ЗМІ покладатися на факти є молодим і зовсім не очевидним для всіх громадян світу. Людина, яка виросла без ЗМІ, заснованих на правдивій інформації, може не обов’язково знати, як це, коли її бракує, або вважати, що таке можливо. У країнах, що розвиваються, традиційні ЗМІ не мають такої сили, як у Фінляндії.

 

Для того, щоб розуміти, що це важливо, потрібна традиція, наприклад, дорослішання в сім’ї, де батьки читають новини. Це часто означає приналежність принаймні до середнього класу, який може дозволити собі купувати газети й встигає їх прочитати.

 

Для інших, такі безкоштовні сервіси, як Facebook, можуть стати синонімом усього Інтернету, і кожна інформація, що виливається з екрана, може мати однакову цінність. Це явище надзвичайно руйнівне навіть без Росії, для якої діяти в такому середовищі дуже просто. Отже, важливо, щоб ми продовжували нагадувати компаніям, які займаються соціальними мережами, про їх відповідальність, якої вони б із задоволенням уникали.

 

Росії вдалося уникнути покарання за більшість своїх атак. Це суттєва проблема, оскільки вона служить зеленим світлом для інших суб’єктів, які бажають знищити демократичну систему. Навіть, якщо Росія зараз є головним організатором підтримуваних державою атак з інформаційного впливу, це не єдина країна, зацікавлена в використанні цих інструментів. Китай, Іран та інші державні або недержавні суб’єкти вже звернулися до російського арсеналу і використовують цю зброю з постійно зростаючими темпами, так само як і терористичні угрупування, які мають набагато вищу толерантність до ризику. Загрози, які несуть ці актори, зачіпають всіх нас.  

 

Читайте також: Чому всі хвалять промову Оксанен про Україну – переклад

 

Гельсінська етична конференція

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект