Бібліотечні поросятка, загадкові ключі та інші таємниці Могилянки

Юлія Стахівська. Таємниця Могилянки і зниклий ключ. – Київ: Портал, 2020

«Таємниця Могилянки і зниклий ключ» – це історія, заснована на правдивих фактах та авторській фантазії, що поєднала магію, детектив, історію та сьогодення Києво-Могилянської академії. Тут досі збереглися будівлі й речі, що можуть перенести в славну добу бароко. Принаймні дівчинку Лізу таки перенесли. Разом із нею ми побачимо давню Могилянку, дізнаємося її легенди і знайдемо один дуже важливий ключ. 

Те, що ключ зачаївся десь серед коробок зниклого музею, було для Лізи приголомшливою несподіванкою. Але навіть якби він лежав у неї під ліжком, це нічого б не змінило. Адже треба знати, від чого він, а цього не відали навіть бурсаки, котрі його поцупили. Може, це й був ключ від погреба, і хлопцям таки вдалося поласувати запасами… Але чому на ньому мушля, так, ніби ключ довго лежав під водою? Про це варто було поговорити з годинником! Шкода лише, що погода останнім часом геть спаскудилася, не пустиш сонячного зайчика. Ліза з надією подивилась у вікно: там сіявся дощик…

— Сумуєш? — обійняла її мама. — Ти так змінилася після тієї історії в академії… Знаєш, я тобі вірю, бувають усякі часові портали, бермудські трикутники й таке інше. Можливо, ти справді провалилася в якусь діру, як Аліса з Країни див… Слухай, а давай сходимо в театр у Могилянці? Я прочитала, що на вихідних там грають старовинну п’єсу, студенти будуть ходити на ходулях! Тобі точно буде цікаво. Ну?

— Я хочу, так! — зраділа Ліза. 

Отже, вона побачить Хорлога раніше, ніж сподівалася. Тепер аби тільки сонце! Але не розпогодилось ні цього дня, ні пізніше: прогноз погоди вперто передавав хмарність. У суботу небо затягла все та ж сірість. 

— Хорлогу, привіт! Якщо ти мене чуєш, подай мені якийсь знак, я маю стільки запитань до тебе… — шепотіла біля годинника Ліза. 

Але нічого не відбувалося: мряка, ліхтарі, серйозний мовчазний годинник поряд, трішки далі розмовляє по телефону мама. 

— Ну, що? — закінчивши, гукнула вона.

— Він мовчить, мам… І, як навмисне, цей дощ!

— Нічого, дощ не вічний, ходімо вже, скоро початок…

Коли вони розсідалися, саме пролунав третій дзвоник. І на сцені, у світляному колі прожектора, з’явилася жінка в білих одежах, а потім жінка у величезному вінку, вся в прикрасах, обвішана грушами, яблуками, виноградом, і чоловік, якого кликали Лазарем. Ліза роздивлялася костюми та речі. Аж раптом із-за куліси визирнуло маленьке чорне порося, потім іще раз… Воно, здається, когось шукало у темному залі. 

— Мамо, дивись, яке гарне поросятко!..

— Де? Не бачу…

— Та он же, махає… Ой, зникло…

Здається, цю істоту знову бачила тільки вона. Ось порося вийшло вже сміливіше і знову помахало. Ліза помахала у відповідь — і воно усміхнулося, радісно закивало голівкою й показало їй на двері.

— Я в туалет, добре?

— Мені піти з тобою?

— Ні, не треба, я швидко.

Ліза вийшла в коридор, з усіх боків завішаний чорними шторами. З-за однієї показався закручений бубликом хвостик. Ще мить — і перед нею рохнув його власник: блискучі ракотиці, одна штанина коротша за другу, на потертій жилетці бракує ґудзиків…

— Добрий вечір! Я вже стільки днів тут кувікаю, Хорлог просив тебе зустріти… — почало порося.

— Хорлог? Навіщо? — Ліза з підозрою розглядала кумедне створіння.

— А він хіба тебе не попередив?! — обурилось воно, насупивши брівки. — Я ж маю допомагати тобі з ключем! Ой, вибач, забув назватись — я Полузегарок, бібліотечне порося. Потрібно залізти на найвищий стелаж, проникнути в найтовстішу книгу, розшукати потрібний фоліант, знайти перекладача з забутих мов: санскрит, палі, черепаша, пташиний спів? Звертайтеся, це до Полузегарка! — зовсім як у рекламі протанцювало порося. 

— Дуже приємно, а я Ліза. А чому в тебе таке дивне ім’я? Полу… що?

— Хто б казав, — насупився Полузегарок. — Це… ну, як пояснити, це півгодинничок. У мене, до речі, є такий. Колись часоміри тільки так і називали — дзигар, зегар. От навіть книжка така є «Зегар із Полузегарком», це там і про мене… Але годі базікати! Ключ!

— А що з ключем? Хорлог нічого мені не казав, він узагалі покинув мене напризволяще! Якби я не заснула, то й не прокинулася б!

— Логічно! Але в нас мало часу, в мене мало часу, — і на цих словах Ліза побачила, що Полузегарок прозорішає. 

— Кожне бібліотечне порося видиме тільки біля своєї книгозбірні, моя бібліотека — у Староакадемічному корпусі. Я ж відійшов уже аж на Іллінську, а це далеко, бачиш, я випаровуюсь… А буває й навпаки, коли сама бібліотека тане, он мій прадід, кнур Нестор, колись вийшов прогулятися до Дніпра, так донині не можуть знайти князівської книгозбірні. Розтанула… Ну, не вся, деякі слова, рятуючись, перетекли з одних рукописів у інші й… От знову я розпатякався! Кажуть, ти знайшла ключ?

— Хто каже? Звідки ви дізналися? Я бачила схожий ключ, із черепахою, в каталозі одного музею, на Андріївському узвозі. І що з того?

— От мерзотник, нарешті показався… не міг раніше десь надрукуватись, — чомусь вилаявся на ключ Полузегарок. — Це ж повертальний ключ!

— Який-який ключ? — зовсім спантеличено перепитала Ліза.

— Повертальний, або явник, його не можна повністю вкрасти, він завжди з’являється десь біля академії. Але проблема знайти замок. Про це мав би знати Нозон… 

— Але навіщо він тобі й Хорлогу? І хто такий Нозон? — Ліза бачила, як крізь порося просвічувала штора.

— А він хіба не сказав? — у Полузегарка вже не було ніг.

— Ні… — зовсім розгубилася Ліза.

— От старий склеротик! Пророцтво! Ой, я зовсім зникаю, мамма мія, держіть мене… І хто це придумав, хотів би я знати?! Лізо, стеж за новинами про академію, і коли почуєш щось незвичне — приходь до бібліотеки! Ваш абонент ударився головою в цемент… — іще встигло пожартувати порося, перш ніж розвіявся його кучерявий чубчик.

Купити книжку.

Ілюстрації Ірини Садової