Богдан Стороха. І це той сад, що я незрідка бачу

З травня по вересень 2024 року в Кам’янці-Подільському тривала друга едиція BAZHAN residency. Її учасники, поети та перекладачі, мали змогу місяць досліджувати Кам’янець, себе й Бажана у ньому, а також працювати над власними поетичними проєктами. Ця серія есеїв — спроба резидентів побачити місто з перспективи літератури, відрефлексувати себе в ньому та зафіксувати свої знахідки в тексті.

Церква Св. Михайла у Бамберзі є чи не найпрекраснішим місцем, котрого ти, по суті, не бачиш, безпосередньо перебуваючи всередині: увагу одразу ж привертає стеля, де біле тло замережане арабесками квітів і трав. Видіння явленого тобі райського саду, що відкривається крізь склепіння, наштовхує на думку про той наскрізний паралелізм світів видимого і вимріяного, котрий ненастанно себе означує, проте помічати який доводиться себе привчати.

Сказати «незрідка» про Кам’янець-Подільський як сад для мене буде певним перебільшенням, трошки більше, ніж повністю, бо перебування на літературній резиденції імені Миколи Бажана — це одночасно перше відвідування міста, про яке я, безумовно, знав, котре хотів бачити (воно ж означувало себе в моїй системі координат), проте «привчати» себе до нього не складалося: це такий своєрідний явлений «портрет», котрий бачиш з образів, проте до кінця усвідомити паралелізм вимріяного і видимого не складалося. Однак «складання» збігом як докладених зусиль, так і не зумовлених обставин відбулося — і о 8:32 з’ясувалося, що місто — реальне, воно існує, але…

Фактично, до фіналу перебування на літературній резиденції стан осмислення довколишнього був позначений розмитістю та невизначеністю: це досить парадоксальне відчуття, хоч для перекладача в цьому немає нічого особливого, адже, коливаючись у проміжку між двома мовами, ти одночасно отримуєш як підтвердження точності й конкретності, так і не менш окреслений вимір дифузії та «роздоріж» між словами, котрі маєш обрати.

Як визначити місто, вписати його у відому систему координат, «перекласти» зрозумілою мовою, коли образ вислизає? Район вокзалу нагадує одну з полтавських вулиць; проміжок між ним і автовокзалом – деякі вулиці Очакова; трохи далі — «миколаївське» поєднання архітектурних силуетів із рослинністю (також тамтешньою); за кількадесят метрів — несподіваний «берлінський» парк; і вже потім, перейшовши міст (усвідомлюючи всю «перенасиченість» як самого об’єкта, так і імплікованих у фразі «перейшовши міст» значень), раптово опиняєшся посеред чи то «ґданських», чи то «нойштадських» реалій. Домініканський монастир? — але ж це Вюрцбург, подвір’я, Люзамгертляйн із пам’ятником на місці могили Вальтера фон дер Фогельвайде. Не лише «пам’ять місця» зберігається як певне смислове наповнення тієї системи координат, що збагачує твоє перебування тут чи там, — згадка сама породжує місця, їхні взаємні відображення, рефлексії, відбитки, збіги сприйняття, віддзеркалюючи як досвід перебування hit et nunc, так і попередню історію твого пізнання ландшафтів, котрі свідомість намагається вмістити всередині, щоразу ще більш вигадливо вибудовуючи складну механіку цього «дзеркально-ешерівського» відображення.

Читайте також: Жонглювання літературою і фокстроти компромісів Миколи Бажана

Справді: дзеркала. Очевидність сприйняття себе, якими ми бачимо свою «самість» за допомогою дзеркала і різноманітних його ерзаців, не здатна остаточно витіснити думку про всю оманливість оптики, котру ми визначаємо як нескасовну реальність. Реальність міста не скасовує понадреальність його ілюзорності, а лиш підкреслює розрив, що пролягає між першою (другою / наступною / будь-якою за черговістю) емоцією сприйняття та спробою це назвати: «Останній зблиск світла над озером до того, як сонце зникло за важкими хмарами, був гострим ярим сяйвом, котре її чорне та неначе мокре волосся ніби полонило. Вона провела пальцями крізь пасма і, поки я не рушив, промовила своє ім’я», — завершує Томас Геттхе роман «Nox» іменем, котре ніхто не дізнається.

Тож, як назвати, коли розрив — це і визнання словесного безсилля, і розлам, звідки починають нуртувати всі ті слова, котрими можна назвати і ув’язнити, із розумінням, що ти обираєш і тим самим даєш своєрідний «вирок»? Прекрасна формула Германа Мелвілла «I would prefer not to» дає шанс на втечу від визначеності, проте для перекладача немає «шляху Бартлбі», є примус: обрати, є — якщо сказати словом Пауля Целана — «Lichtzwang», примус, невідворотність, нескасовність, неуникність, беззаперечність світла. Світла, що стає іменем (і подекуди імéном), котре перекладач змушений [на відміну від письменника] вимовити.

«Це світло! Острова довкіл / лягають зірньо-сині хвилі, / і узбережжя виднокіл / тамує спрагу з них на схилі», — починає Готтфрід Бенн вірш «Подорож», закладаючи від початку для перекладача «вирок», бо ось це божевільно-прекрасне німецьке «O, dieses Lichts» — воно може лунати настільки проникливо лише в німецькій за рахунок того, що після патетичного вигуку звучить «злам» архаїкою звучання конструкції родового відмінку, але крізь це проривається знане ще від романтиків «ins Blaue» — у синяву, у блакить, у синь, у голубінь, — що Бенн розчиняє у другому рядку. Як не згадати його власну метафізику звучання, того, що німецьке слово «nimmermehr» ніколи не звучатиме як «nevermore» Едгара Аллана По. 

Та все ж стосовно тамування спраги на схилі. Кам’янець-Подільський за моїм сприйняттям і — таксономічно — часом перебування — це Смотрицький каньйон, котрий насправді — за відчуттям — це досі не зникле Силурійське море. Поділяючи місто на дві частини, так би мовити, стару «викопну» і «наносну» нову, каньйон породжує життя, що нестримно здирається стінами з низовини нагору і там розростається деревами, котрі потім із недбалою щедрістю дозволяють деяким відросткам, травам і батогам безіменної рослинності спускатися униз, заплітаючи не лише поверхні, але і, здається, повітря. Але це не Flora, як можна було б подумати, це — Vegetation; відмінність розмита, нечітка й украй важлива. Те, що «Vegetation» — воно може і «vegetieren», і «vor sich hinvegetieren», розростатися у, так би мовити, життя і відмирання. Середовище неконтрольованого буяння, воно залишило, окрім решток архаїчних епох, ще і спогади про епохи більш близькі, кількадесятилітньої давнини, котрі — як і прадавнина — потребують особливого органу сприйняття. Готтфрід Бенн пише про це з кристальною ясністю, можливою лише для непізнаваних величин:

Море сповнене живих організмів нижчого рангу зоологічної системи, вкритих органелами цилію. Це війкове покриття — анімальний орган чуттів для сенсуального виокремленого розрізнення енергій, загальний орган намацування, сам по собі — форма зв’язку з оточенням у морі. Такою уявлялася людина, вкрита подібними війками, не лише її мозок, але цілковито весь організм. У цих війок специфічна функція, її сфера подразнення чітко відокремлена: це слово, а особливо — іменник, менше — прикметник і заледве — дієслівна фігура. Вона реагує також на шифр, на його друкований вигляд, чорну літеру — лише на неї.

До речі, все Бенн і Бенн, до чого він тут? — перебування на резиденції стало можливим саме завдяки роботі над ним, над його текстами, над спробами (переважно, звичайно, не те щоб невдалими, проте такими, що ведуть до усвідомлення недосконалості будь-якого слова перекладу порівняно з недосяжним і невловимим оригіналом, однак незмога відмовитися від його слів стає запорукою нестримності бажання іти за тим «Lichtzwang» захмарно прекрасних його слів) перекладу.

Ним, по суті, просочився ландшафт Кам’янця-Подільського, подекуди викликаючи несподівані асоціації-упізнавання, пробудження саме тієї багатошарової пам’яті місць, котра стає запорукою появи місця, де стає можливим існування пам’яті. Хмари над казармами — «Братерське щастя — Каїн та Авель, / крізь хмари бог за цим летів — / генетика й ненависть правлять, / а час для мого Я спізнів»; вид із мосту, наче з картин німецьких романтиків, на Гончарну вежу — «Що піднесеться — може лиш померти, / що виживе — те стрима павутиння, / засув впаде — самотня буде жертва. / І височінь — далека, темна, синя»; темна порожнеча порохових складів Вітте о шостій ранку — «Всі речі ті, що вже, замурувавши, / крізь свої дні в самотності несеш, — / навіть в розмові ти, засув не знявши, / у жоден лист чи погляд не вкладеш»; всі ці певні або хиткі містки через Смотрич, інколи навіть без здогаду, що той місток там є — «І це той сад, що я незрідка бачу / на схід від Одеру, де широта рівнин, / місток, могила, і мені на вдачу — / квітів бузку синява шумовинь»; зрештою — цей дивовижний розлам між існуванням тлінного каменю сходів, що намагаються на всі боки каньйону утриматися на його стінах і показати шлях нагору і — нетлінності зелені, котра перемагає каміння у своєму вічному поверненні — «Крізь звучання, що створили люди, / втрамбувавши ритмом звуків світ, / бачив східці я забутої споруди — / землю іншу, що німотно снить».

Відчутно, наскільки Готтфрід Бенн свідомий саме цієї онтологічної двоїстості, що пролягає між світом і його відбитками, між відчутним і відображеним у словах, між намацуванням світла через слово і тяжінням до глибинної гіркоти відкриття нескінченності. Він міг і не знати (і, напевне, не знав), що є місто, котре вже утримує у своїй пам’яті рядки його лірики (просто треба, щоб їх у цьому місті озвучили), адже — попри все струменіння потойбічності — він залишається ліриком, ліриком, що починається — із саду: і це той сад, що я незрідка бачу. Місто в цьому — невіддільне від саду, а сад земний, природний, — від саду небесного, сад рослинності — від саду слів.

Істина міста, що пробуджує у собі пригадування про того, хто ніколи в ньому не був, невіддільна від істини, котру стосовно Готтфріда Бенна відкрив нестямно закоханий у його поезію Флоріан Ілієс, котрий, вважаючи за центральну поезію Бенна саме цю, про Одер, про бузок, про хлопчика, котрий поліг в очеретах і озерних водах і котрого він «часом» згадує, пише: «Ось, я хотів би йому [Бенну] відповісти, саме тут знаходиться істина — в одному цьому рядку: ‘І хлопчик цей, за ким я часом плачу’. Це істина про нас, людей, написана не великим мислителем, а великим поетом. Ми всі несемо в собі печаль про втрату нашого власного колишнього Я. І задля того, щоб від цього не було занадто боляче, ми намагаємося згадувати про це лише ‘часом’». 

Тож, повертаючись до місця і міста, теж скажу, що, виявляється, між «незрідка» і «часом» пролягає незмірима прірва, відображень і світла, котру можна виміряти тільки тим, що для вимірювання не призначено. Інколи для цього вистачає одного міста і одного поета.

Фото: Олександр Маканик, Богдан Стороха

Редагування: Таня Родіонова

BAZHAN residency — резиденція для поетів(ок) і перекладачів(ок) поезії у Кам’янці-Подільському, що заснована та реалізується ГО TRANSLATORIUM за підтримки Versopolis і фінансується програмою Європейського Союзу «Креативна Європа».