Люко Дашвар. #ГАЛЯБЕЗГОЛОВИ

Століття минають, а таємнича постать Олекси Довбуша, легендарного ватажка опришків і сьогодні вабить та цікавить. Екзотична Гуцульщина, її магічна краса, етнічна особливість, що таїть в собі чимало загадок, в цьому романі відкриє вам кілька додаткових захопливих і опоетизованих граней. Чи можна примирити любов з ненавистю, життя зі смертю, ласку з тортурами, смирення зі свободою… І навіщо? Про що мовчить історія? Що насправді може критися за білими плямами долі і немеркнучої слави Верховинського месника? На ці запитання намагається відповісти у своїй оригінальній авторській версії розлогого історичного роману письменниця – Марія Дзюба.

Біжи, дівко, біжи! Ридай, небого, ридай! Рви на собі волосся, бо сорочка на тобі вже порвана! Та якби лише сорочка! Твої ясні, гей би дві небесні повні, колінця горять від наглої сили їх приборкати. Аз шовкових берегів твоїх стегон аж під самісіньке серце б’є хвилями болю рана від нагло зірваної лілеї дівочої цноти. Твої груди захланно покусані, як заборонені райські яблука, а руки стерплі від грубих, напасних заламувань.

Біжи! Не трать ані хвилі, аби вороже сім’я в тобі не встигло зустрітися з твоєю власною життєдайною краплею і пожадливо вчепитися в твоє лоно байстрючою долею, а твоїм соромом.

Біжи! На щастя, ти знаєш куди бігти. До тої старої мольфарки Оди, що спинить огидний плювок того сім’я. І тебе, зґвалтовану, сяк-так очистить і, головне, зрозуміє на відміну від твого суворого дєдика.

— Ну всьо-всьо. Кілько меш плакати? Утри слози, вже-с ними доста душу напоєла. На осю грудочку масла із зілєм, постав собі вглиб, і мусиш лежєти тут не менче години, аби ні краплі не втекло.

— Аии… Аии… А єк ваш Маии… Матій мене вздрит іии… іи… комусь розкаже? — тяжко відхлипувала нещасна дівчина.

— Багато єму розказувати би-си потрафило. Не ти перша, не и послідна. Матій сам лютий на того вілупка Скотовського.

Ода старанно вкрила тремтячу від плачу і страху дівчину веретою і заспокійливо погладжувала зверху, приказуючи:

— Ціхо-ціхо, ціхо-ціхонько, всьо-си мине, забудеси, чєс найліпше зіллє на наші рани. Добре, шо ти прийшла до мене. Я раду дам. Будеш чиста. І здорова. Ціхо-ціхо… Ціхосенько…

— Ааа… А Матій чого?.. — за якийсь час уже трохи спокійніше спитала дівчина, відриваючи від щоки мокре від сліз волосся.

— Чого що? — не вловила жінка.

— Чого лютий на… на… — боялася навіть вимовити ім’я свого ґвалтівника.

— А-а-а, — догадалася Ода і з гіркотою додала, — бо добре серце має, мій Матійчик.