Фарід, молодий ліванський письменник, хоче опублікувати свою першу книжку, але у видавництвах отримує відмову за відмовою. Тоді він влаштовується коректором в одну з найстаріших друкарень Бейруту, таємно сподіваючись, що йому таки вдасться колись надрукувати свій твір. Він завжди тримає зошит на своєму столі, і одного дня рукопис зникає, а невдовзі з’являється у вигляді прекрасно надрукованої книжки. Та радіти зарано, бо автор здогадується, що його книжка надрукована на банкнотному папері, а зробила це дружина боса, в яку він таємно закоханий. Заплутавшись у поліцейському розслідуванні та незаконному флірті, Фарід виявляє, що друкарня, в якій він працює, — зовсім не те, чим здається.
У романі Жаббура Дуейги вміло поєднується захопливий сюжет з історичним тлом і вишуканою іронією, з якою він описує сучасне ліванське суспільство.
У розпал літньої спеки, що охопила Бейрут одного року другого десятиліття двадцять першого століття, молодий чоловік із високо піднятими бровами (так, наче він увесь час говорить «ні») вийшов з громадського автобуса, на борту якого було оголошення: «Не забувайте викрадених, примусово виселених та скалічених війною». На грудях коло серця він тримав грубий зошит із червоною обкладинкою, через що нагадував людину зі зламаною чи простреленою рукою на перев’язі. Він ішов швидко і рвучко, стукаючи каблуками свого нового взуття об тротуар, і здавалося, що прив’ялі дерева на набережній та неквапливі перехожі перешкоджають йому дістатися туди, куди він так прагне.
Він зайшов у будівлю, фасад якої був оздоблений різьбленням по темному базальту. Колись у той фасад влучив артилерійський снаряд, що тільки більше підкреслило абстракціонізм дизайну. Хлопець поправив яскраву червоно — жовту краватку перед дзеркалом ліфта і зайшов у кабінет до чоловіка, чий вік складно було визначити. Стіну його офісу прикрашала німецькомовна афіша вистави «Трикопійчана опера». Сам він, у товстих окулярах, сидів за письмовим столом і з самого ранку був у поганому гуморі. Йому доводилося напружувати пам’ять, про яку серед його друзів ходили легенди, аби пригадати й набрати одним пальцем муаллаку Зугейра бін Абі Сульма. Він проставляв діакритичні знаки і вибирав для кожного бейта новий шрифт, аж доки вичерпав усі можливі опції, які пропонувала «Windows». Він саме набирав шрифтом «Andalus Medium» відомий рядок із цієї муаллаки:
Війна — не що інше як те, що ви пізнали й прожили,
А все, що про неї говорять, — просто слова, яким віри немає.
Коли високий хлопець виріс просто перед ним, вказівний палець правої руки завис у повітрі і чоловік поглянув на гостя.
