Авторка твору — молода емансипована шотландка, яка вирушає самостійно знайомитися з мешканцями далекого краю – Галичини. Влітку 1890-го року вона здійснила кінний перехід через Гуцульщину та Покуття, пройшла по Чорногорі, побувала у Коломиї, Делятині, Косові, Космачі, Жаб’є, проїхала через Львів. Мандрівниця неймовірно щиро описує враження від побаченого, робить філософські висновки, заохочує замислитися над тим, що ми здобуваємо і що втрачаємо з розвитком цивілізації. Українською перекладено вперше.
Я вляглася спати, усміхаючись невідомим завтрашнім пригодам. Коломия втомилася від гамору; кроки й голоси за моїми вікнами нарешті стихли. Польське ліжко, схоже на високий пиріг із щедрою начинкою, було досить зручне. Маленька червона ковдра з білосніжною підковдрою вражала чистотою. Натомлена, я незчулася, як заснула. Шкода, не можу сказати, що добре виспалася, хоча дуже хотілося. І двох годин не минуло, як прокинулася від неприємного відчуття — мене кусали блохи. Мабуть, про їхню наявність тут знали всі, крім мене. Я засвітила лампу і збагнула, що радо обміняла би револьвер на каламарчик протиблошиного засобу «Кітінг».
Коломийська блоха заслуговує окремого абзацу — вона особлива. Велика й міцна, хоч і поступається гнучкістю та рухливістю своїй західній родичці, вона пересувається поважно, сповнена усвідомлення власних можливостей. Одна блощиця знайшла на мені латочку, так би мовити, незасадженої землі, і всіяла її цятками укусів, як садівник висаджує рослини — із вишуканим смаком та з урахуван ням перспектив ділянки.
Ну, досить уже деталей. Єдине, що мене дратує майже так само, як укуси бліх, — це скарги на них від людей, які ніколи особливо й не страждають, почухмаряться кілька хвилин, покажуть крихітну плямку від укусу й відразу ж про неї забудуть. Інші ж, навпаки, відчувають свербіж тижнів зо три: я саме з таких мучеників. Це не було би таким важливим, якби не дещо, про що повідаю пізніше: цього літа я двічі мало не померла, і смерть підходила найближче саме цією авеню, цим шляхом…