Данило Кіш. Мансарда

У долі письменника ніщо не випадкове, навіть місце його народження, стверджував югослав, балканець, європеєць Данило Кіш, який вперто не бажав додавати до свого прізвища національну «етикетку». Його батько був угорським євреєм, а мати сербкою із Чорногорії; народився Данило у воєводинському місті Суботиці, дитинство провів у Новому Саді, навчався і працював у Белграді, а згодом переїхав до Франції.

Тож який «національний» прикметник мав обрати цей прозаїк кафкіанської долі? Віковічна чорногорська традиція хоробрості й незалежності у поєднанні зі ще давнішою традицією єврейського терпіння та страждання і породили цей «етнографічний феномен», як жартома називав себе Кіш. Не дивно, що в літературі він пішов складним шляхом експериментальних прозових форм.

«Мансарда» — перший твір Данила Кіша, який він написав у 25 років. Ця богемна повість, багата посиланнями на музику, живопис, літературу, філософію, астрономію та гастрономію, — лабораторія техніки і стилю для молодого Кіша, реєстр стилістичних прийомів і тем, що повторюватимуться протягом всієї Кішевої творчості; це барвистий нарис про юнака, знаного під іменем Орфей, який намагається відшукати баланс між своїм життям, любов’ю та мистецтвом.

Коли ми зустрілися, як мені здається, вперше, я гарячково шукав у житті відповіді на певні питання, тож весь поринув у самого себе, тобто в питання буття.
Ось деякі питання, на які я шукав відповіді:
— безсмертя душі
— безсмертя сексу
— непорочне зачаття
— материнство
— батьківство
— батьківщина
— космополітизм
— питання органічної зміни матерії і
— питання харчування
— метемпсихоз
— життя на інших планетах і
— зірках
— вік Землі
— різниця між культурою і цивілізацією
— расове питання
— аполітичність чи ангажованість
— доброта чи жорстокість
— Надлюдина чи Вселюдина
— ідеалізм чи матеріалізм
— Дон Кіхот чи Санчо Панса
— Гамлет чи Дон Жуан
— песимізм чи оптимізм
— смерть чи самогубство
і т. д., і т. д.
Ці та ще з десяток схожих проблем стояли переді мною, мов загін химерних і мовчазних сфінксів. І так, коли я дійшов до номера дев’ять — харчування, — вирішивши в той чи інший спосіб вісім попередніх, постало останнє у списку питання: — питання кохання…
Поділене на складові частини, те питання — в конкретному випадку — мало такі детермінанти:
Запитання: Якого кольору її очі?
Можливі відповіді: зелені, сині, синьо-зелені, кольору стиглих оливок, аквамаринові, як вечірнє небо над Адріатикою, над Мадаґаскаром, над Одесою, над Сулавесі; як море коло Брача, біля мису Доброї Надії, і т. д.
Запитання: Колір її волосся?
Можливі відповіді: темний, світлий, волосся віли, волосся вівіяни, кольору стиглого місяця, чистого сонячного льону, сонячного дня…
Її голос?
Срібної арфи, віоли з сурдиною, ренесансної лютні, голос шведської тринадцятиструнної гітари, ґотичного органа чи мініатюрного клавесина, скрипкового стаккато, мінорного arpeggio на гітарі?..
Її руки, її ласки?
Її поцілунки?
Груди, стегна, боки?