Арундаті Рой. Міністерство граничного щастя

«Міністерство граничного щастя» — другий роман індійської письменниці. Він побачив світ через двадцять років після успішного дебюту — книжки «Бог Дрібниць», що принесла їй Букерівську премію. Роману так само притаманна поетичність та глибинна краса мови, властива стилю Рой. Однак за духом він геть інакший, нелінійний і суперечливий. Адже цього разу авторка кинула своїх героїв у вир новітньої історії Індії, зокрема у прекрасні ліси штату Джамму і Кашміру, де вже багато років точиться гострий збройний конфлікт. Та й самі герої — представники розмаїтих каст, віросповідань та світоглядів (гіджри, або ж люди «третьої статі», бунтівна архітекторка, не зовсім чесний журналіст, агент спецслужб, кашмірський повстанець тощо) — говорять надто різними голосами, борються по різний бік барикад, але здобувають кілька хвилин тиші поряд із близькими, живими чи мертвими, як вищу нагороду. В мить, коли духи ледь-ледь відчиняють двері паралельних реальностей життя.

 «На цвинтарі вона жила, ніби дерево. Удосвіта проводжала ворон і вітала з поверненням додому криланів. Перед смерком, навпаки, проводжала криланів і вітала ворон. А в міжчасі держала раду з привидами грифів, які бовваніли в її високому гіллі. Лагідний потиск їхніх кігтів вона відчувала, ніби біль в ампутованій кінцівці. І дійшла висновку, що загалом вони зовсім не проти перепросити і забратися з усієї цієї історії геть.

Перебравшись туди, вона місяцями терпіла перебіжні вияви жорстокості так, як терпіло б їх дерево, — навіть не здригнувшись. Не оберталася поглянути, хто з хлопчаків пожбурив у неї камінцем, не схиляла голови, щоб прочитати вишкрябані в неї на корі образливі слова. Коли її обзивали — наприклад, клоуном без цирку чи королевою без палацу, — вона просто мовчки спостерігала, як усі ці кривди пролітали поміж гілками, немов легкий вітерець, а музику шелесткого листя обертала на бальзам, щоб утамувати свій біль».