Клайв Гіффорд. Перша книжка про тіло

На новій території стежки чотирьох Кланів розійшлися в різні боки. Тепер кожен з них знову сам по собі, як і було з давніх-давен заповідано вояцьким правильником. Проте небезпеки, що чатують у цих незвіданих місцях, можна подолати лише разом. Громові коти завжди готові простягнути лапу допомоги своїм сусідам, та найбільша біда приходить саме до їхнього табору — нещадний ворог, що палає помстою. У ці темні часи вони мусять виявити всю свою силу та мужність, а дехто — зробити нелегкий вибір, від якого залежить доля всього Клану.

«Вивіркострибка відчула болючий укол жалю. Двоноги впіймали Громового воєводу саме перед тим, як Клан був змушений тікати зі свого старого лісового дому. Вивіркострибка досі пам’ятала той шок, який відчула, побачивши, як Сіросмуга везли геть у гаркітливій закаляній болотом потворі Двоногів. Ніхто не знав його подальшої долі, та все ж Вогнезір відмовлявся вірити, що той загинув, і не призначав нового воєводу.

«Ожинокіготь насправді хоче бути воєводою?» — задумалась Вивіркострибка. І не могла подумки не додати: «точнісінько, як Тигрозір», згадавши, наскільки далеко був готовий зайти кровожерний вояк, щоби вдовольнити свої амбіції.

Вогнезір гукнув її на ім’я, повертаючи назад у лощовину.

— Вивіркострибко, ти можеш піти до Вітряного Клану разом з Ожинокігтем. Золошубе, Дощовусе, ви теж.

Вивіркострибка нагострила вуха; гарна пробіжка лісом допомогла б позбутися цих неспокійних спогадів. Золошуб уже стояв напоготові, високо піднявши хвіст.

— Ходімо! — нявкнула Вивіркострибка та пострибала до Ожинокігтя.

— Ще ні, — твердо відповів Ожинокіготь й окинув її та Золошуба таким поглядом, ніби ніколи їх і не знав. — Я хочу послухати решту віча.

Вивіркострибка невдоволено зиркнула на нього і знову сіла».