Харукі Муракамі. Про що я говорю, коли говорю про біг

Ім’я Девіда Лінча давно стало символом унікального, ні на кого не схожого митця, кожна нова робота якого одразу здобуває статус культової. Увійшовши в авангард світового кінематографу 1977 року з виходом фільму «Ґумкоголовий», з кожною наступною стрічкою Девід завойовував усе нові номінації та нагороди, а разом з ними – і серця фанатів його творчості. Запустивши серіал «Твін Пікс» у 1990 році, Девід Лінч став, без перебільшення, відомим на увесь світ, а фрази «Хто убив Лору Палмер?», «До біса смачна кава» та «Сови не те, чим здаються» перетворилися на популярні меми. Відтоді армія його прихильників лише зростає, так само як і щире захоплення його дивними, талановитими, химерними, оригінальними і справді геніальними стрічками.

Ця автобіографічна і водночас біографічна книжка авторства самого Девіда Лінча, а також відомої журналістки та критикині Крістін МакКенни дає змогу дізнатися про життя і становлення Девіда Лінча як митця, про речі, що вплинули на нього і в подальшому знайшли відображення у його світогляді та його кінострічках, а також зазирнути за лаштунки безмежної внутрішньої імперії Девіда Лінча.

1950-ті ніколи не полишили Лінча. Матері у бавовняних платтях з довгими рукавами, що усміхаються, витягуючи свіжі пиріжки з пічки; широкоплечі батьки, що смажать м’ясо на барбекю у спортивних футболках чи прямують на роботу у костюмах; усюдисущі сиґарети – у 50-х курили всі; класичний рок-н-рол; вечірні офіціантки, що несуть милі маленькі чашки; дівчата у коротких шкарпетках і шкіряних туфлях, у светрах і складчастих спідницях в шотландську клітинку – всі ці елементи належать до естетичного запасу Лінча. Але найважливішим аспектом десятиріччя, що залишився з ним, був дух і настрій того часу: тьмяне світло невинності й добробуту, всередині якого пульсують темні сили, і прихована сексуальність, що сповнювали ці роки, стали чимось на кшталт наріжного каменя його творчості.