Дмитро Корчинський. Протоколи загублених снів

Ще з часу своєї появи роман «Пацики» одразу здобув культовий статус відвертого літературного свідчення про буремний кінець епохи вісімдесятих і початок дев’яностих на руїнах помираючого «совка». Тут є все, що сором’язливо замовчували тогочасні медіа і що ніколи не звучало на педрадах шкіл, ПТУ чи технікумів: епічні битви «район на район», перші кримінальні досвіди, хлопці й дівчата, які, заледве ступивши на поріг своєї юності, змушені вчитися виживати у цьому жорстокому, майже неконтрольованому хаосі стрімких соціальних і культурних змін, що пророкували близький крах старої системи.

Після першої публікації роману Анатолія Дністрового одразу охрестили «українським Берджесом» – за епічністю, відвертістю, жорстоким реалізмом і правдою життя роман не поступається, а то й перевершує знаменитий «Механічний апельсин», але водночас проза Дністрового є нам набагато ближчою, оскільки написана для нас і про нас свідком тієї непростої, але по-своєму романтичної епохи, яку багато хто з нас запам’ятав на все життя.

Виходимо до Центрального стадіону. Дефіцит підіймає вгору руку, аби всі зупинилися. Він каже, що нам не нада великим табуном маячити, аби не привертати увагу фараонів. Ми зустрічаємо трьох знайомих пацанів зі Старого парку, які є нормальними штемпами і з нами в мирі, дружньо перекидаємося словами. Чьо вас так багато? — запитує один із них. Ваших шакалів виловлюємо, каже Дефіцит. Ну, втручається в розмову інший, якшо вони заслужили, хай буде так. Ми з ними прощаємося, й вони відходять по своїх ділах. Біля кас стадіону бачимо натовп, чоловік до тридцяти. «Старий парк!» — кричить Пиж. Дурак ти, зупиняє його Коновал, це наші, зі Східного, а он там і пацани з Глибокої. Раптом помічаємо між ними метушню. З того табуна махають і кричать «сюда! сюда!». Високий шланг гукає, що Старий Парк тут — із іншого боку Будинку залізничників. Невдовзі з’являються ще дві наші групи, вони вирушають з тилу до Будинку залізничників, аби відрізати уйобкам дорогу до кварталів приватного сектору. Ми підходимо до пацанів зі Східного й Глибокої. Один із них, з металевими верхніми зубами, які поблискують у темряві, захекано каже, що Старий парк уже в зборі, їх чоловік тридцять. «Їм вафлі!» — кричить Риня. Раптом усі біжать, кілька голосів далеко попереду ревуть, як ненормальні. По дорозі їздять машини, тролейбуси, з них дивляться перелякані обличчя. Ми підбігаємо до Будинку залізничників, а на сходах п’ятеро пацанів валять лежачого ногами. Навколо божевільний хаос, метушня, крики, зойки, в метрах п’яти від мене на колінах стоїть незнайомий штемп і витирає закривавлене обличчя, до нього підбігає лисий товстун у чорному спортивному костюмі — з ноги заряджає йому у вухо і біжить далі.