На хуторі Саннторв вбито цілу родину. Усі знають, хто вбивця, адже Маґнус Саннторв у той день втік з психіатричної лікарні і знайдений на місці злочину.
Не має сумнівів і адвокат Мікаель Бренне, призначений захисником підозрюваного. Хоча справа і трагічна, вона не має юридичних проблем, є лише кілька дрібниць, які потрібно вирі- шити до того, як суд закінчиться, вважає Мікаель. Але що більше він запитує, то менше відповідей отримує. І коли відповіді нарешті починають надходити, те, що видавалося простою справою, перетворюється на суцільний жах.
У Швейцарії є атомний годинник, який пильнує, щоб секунда завжди була секундою, не більше й не менше. Асбйорн читав про це в одному з науково – популярних журналів, які дуже любив, хоча, насправді, важливим було відчуття часу, а не його об’єктивний вимір. Цього оксамитового, сонного літнього вечора час, здавалося, завмер і не рухався. Червоне призахідне сонце стояло низько над горами, сизий дим з-над мангалів у садках непорушно зависнув у повітрі. На дорозі жодного авта. Лише самотній автобус повз собі спроквола, мов слимак.
Асбйорн увімкнув поворот, з’їжджаючи з головної дороги. Кинув погляд на панель приладів: засвітилася червона лампочка — цілком очікувано. Він безліч разів їздив цим маршрутом, знав з виду більшість пасажирів, знав, хто й коли висідає. Дивнанасправді робота, подумав він. Водій автобуса знає багатьох своїх пасажирів і водночас не знає нікого. З деякими не раз розмовляв упродовж тижня постійних поїздок, навіть уявлення не маючи, як їх звати.
Асбйорн зупинився, подивився у дзеркало, чи літня жінка з картатою торбою безпечно вийшла з салону, і поїхав далі. Наступна зупинка в центрі Далгайма. Центр — звучить дуже пишно, наче центр великого міста. У містечку лиш дві школи, один дитячий садок, лікарня, крамниця товарів першої необхідності й невеличка сантехнічна фірма — ото й усе.
Половина пасажирів вийшла, ніхто більше не зайшов. Асбйорн поїхав далі в долину, хоча й знав, що нікому з решти восьми пасажирів туди не треба. Колись затвердили такий маршрут, от він і їздить. Спершу — через центр Далгайма, потім — уздовж північного краю озера, доки дорога заходить в глухий кут, там розвертається і їде в зворотному напрямку до виїзду на головну дорогу. Цей гак займає двадцять п’ять хвилин, але пасажири вже звикли й давно перестали нарікати.
З вершини пагорба відкривається широка панорама місцевості. Попереду — озеро Ренншьо. Небо, гори, ліс — усе віддзеркалюється у його тихій гладіні, відображення навіть здається реальнішим, ніж оригінал. Дзеркальна картина — мовби портал в інший вимір, крайня межа нашого світу. У такі миті Асбйорн підсвідомо милувався речами, про які зазвичай ніколи й не думав. То був такий собі простір між думками та почуттями. Щось таке, що не мало імені чи визначення. У такі миті він відчував ледь вловне запаморочення, почувався навіть трохи безпорадно.
Велична панорама, що далі він спускався схилом пагорба, поволі зникала за зеленим буянням лісу. Дорога була вузька, тож Асбйорн їхав обережно. На виїзді з затяжного правого повороту його засліпило сонце. Водієві здалося, що на дорозі хтось стоїть, і він мимоволі натиснув на гальма.
