Андрій Кокотюха. Розбите дзеркало

Три з половиною тисячоліття Лето ІІ Атрід править величезною космічною імперією з центром на Арракісі. За цей час і планета, і правитель змінилися до невпізнання. Від пустельної Дюни не залишилось і сліду — тут з’явилася рослинність і зникли хробаки. Лето майже повністю перетворився з людини на піщаного черва. Лиш одне незмінне — поруч із Богом-Імператором завжди є гхола Дункан Айдаго. В Імперії назріває небачене протистояння. Величезні сили, накопичені впродовж тривалого Миру Лето, готуються кинути виклик Владиці, а найзатятіші вороги є в його найближчому оточенні. Дункану доведеться вирішити, на чиєму він боці, а від його вибору залежатиме доля всього людства.

З декламації Ребета Врееба

Запевняю вас, що я — книга приречення.
Питання є моїми ворогами, бо мої питання вибухають! Відповіді вистрибують, як перелякана череда, зачорнюючи небо моїх неуникних пам’ятей. Жодна з них не є відповіддю, жодна не є достатньою.
Які призми спалахують, коли я вступаю на жахливе поле свого минулого. Я — шматок розтрощеного кременю, схований у коробці. Коробка обертається і тремтить. Мною кидає буря таємниць. А коли коробка відкривається, я повертаюся до теперішнього, як мандрівник до первозданної землі.
Повільно (повільно, кажу я!) наново вивчаю своє ім’я.
Але це не означає пізнати себе!
Особа з моїм іменем, цей Лето, другий так названий, знаходить у своїй свідомості інші голоси, інші імена та інші місця. Ох, обіцяю вам (як обіцяли й мені), що озиватимусь лише на одне ім’я. Якщо скажете «Лето», я відгукнуся. Страждання робить це правдою, страждання і ще одне:
Я тримаю нитки!
Усі вони мої. Щойно я уявлю собі якусь картину… людей, убитих мечем, — і отримую їх у всій закипілій крові, кожен цілісний образ, кожен стогін, кожну гримасу.