Марина Левицька. Спадщина Любеткіна

У своєму черговому романі Марина Левицька із притаманними їй гумором і відтінком життєвої гіркоти порушує тему зіткнення минулого із сьогоденням (а заразом — і з майбутнім), кожне з яких має як темні, так і світлі сторони. І своєрідним перехрестям, на якому сходяться й розходяться долі різних аж до несподіваності персонажів, стає лондонський будинок, зведений після Другої світової за проєктом одного з піонерів британського модернізму Бертольда Любеткіна.

Лен показав рукою на вікно. Я розсунув штори й подивився на гайок. Спершу нічого особливого не помітив. Потім придивився й побачив двох чоловіків у будівельних касках, що ходили поміж вишень, дивилися туди й сюди, зазираючи у великий паперовий сувій. Коло бровки стояв припаркований бусик, але з такої віддалі прочитати назву фірми було неможливо. Я викотив Лена на балкон. Один з каскарів вимірював лазерною рулеткою відстані між стовбурами. Другий записував у блокнот.

Поки ми дивилися, у гай забігла ще одна постать — маленька сердита жінка в пурпуровому, військового крою плащі з блискучими мідними ґудзиками і в поліетиленовій шапочці для душу. Вона метнулася до чоловіка з лазерним далекоміром, вирвала в нього з рук папери, порвала й підкинула клапті вгору. Потім витягла з поліетиленової торби складану парасольку, розклала на всю довжину й почала нею лупцювати чоловіків по спинах і по плечах. Ті не захотіли довго витримувати екзекуцію, чкурнули через гай, повлазили у свій бусик і з ревом помчали геть. Дама в пурпуровому плащі — це, звісно, була місіс Скажена — озирнулася навколо, перевіряючи, чи всіх прогнала, потім кинула лазерний далекомір у кущі й спробувала скласти парасольку, але та погнулася й не складалася.

— Вона стала велико скажена! — вигукнула Інна, що теж вийшла до нас на балкон, і в голосі її чулися нотки поваги.