Ервін Мозер. Веселі історії на добраніч

У тата, колишнього вояка Української галицької армії, посттравматичний розлад. Мама дбає про всіх і щосили випромінює оптимізм, хоч як, буває, опускаються руки. Софійка звикає до нового життя в Америці, куди її жовківська сім’я мігрувала по Першій світовій. А ще — дізнається дивовижну історію про те, як химерно переплітаються долі людей із різних країн, що належали до однієї імперії. Трохи сумна, часом смішна світла повість про історичну спадкоємність і подолання травми.

Яблука війни

Їй було боляче від татового болю і від маминої стійкості. Їй не хотілося повертатися в дім, у якому вона народилася і росла, бо він нагадував їй про солдат, від яких мама її переховувала, про голод і холод, про страх і розруху, про те, як сильно плакала мама, коли думала, що тата вбили на війні, і як довго лежала на холодній підлозі, згорнувшись калачиком і притискаючи коліна до грудей, одного дуже довгого і пронизливо холодного вечора. Тоді мама незвично пізно повернулася додому, дістала з – за пазухи кусень хліба й замотану в марлю грудку сиру, дала їх Софії і впала на землю, ковтаючи сльози й тамуючи крик.

Того вечора мама відмовлялася вимовити хоч слово. Поглядом показала Софії, щоб та лягала в ліжко. Софія не пам’ятала, що було потім; може, мама пролежала на підлозі всю ніч. Але наступного ранку дівчинка побачила її вмиту і зачесану. У маминих очах відсвічувала незламна, вперта непереможність.