«Ad fontes!» – закликав на початку XX століття український неокласик Микола Зеров, цей вислів можемо взяти й за девіз цієї книжки, яка ввібрала в себе творчий доробок Наталії Ксьондзик (1985–2017) – літературознавиці, редакторки видавництва «Смолоскип», а також дослідниці класицизму й соцреалізму в літературі.
Це видання – відкритий і захопливий путівник, що веде читача історією літератури класицизму від грецьких і римських джерел, через його розквіт у часи французького короля Людовіка XIV, епоху Корнеля й Расіна до рецепції його в Російській імперії та окремо – Україні, що зрештою спричинило появу таких потужних літературних груп, як неокласики, Празька школа та МУР (Мистецький український рух). Також ви зможете познайомитися з явищем соцреалізму в літературі, дізнаєтеся про не-естетичну теорію соцреалізму й знайдете відповідь на питання: чому соцреалізм від початку був приречений на розчинення й зникнення. В останньому розділі зможете ознайомитися з публіцистичним доробком авторки – вибраними рецензіями, статтями та передмовами до книжок.
Особливість цієї книги – живий і стрункий стиль авторки, а також логічно вибудуваний системний погляд, який подає не лише оцінку літературному феномену, але й досліджує політичні, соціальні та культурні контексти, які формували літературу.
Обов’язково радимо до прочитання студентам гуманітарних спеціальностей, особливо філологам-літературознавцям, а також усім, хто цікавиться історією літератури.
Перша рецепція класицистичних принципів українською літературно – критичною думкою відбулась у кінці XVII-на початку XVIIІ століття. Маємо на увазі вагомий для подальшого розвитку літературного процесу період численних ренесансних поетик (найавторитетнішими залишаються «Поетика» Ф. Прокоповича 1705 р. й «Сад поетичний» М. Довгалевського 1736 р.) та шкільних практик часів давньої Києво-Могилянської академії. Вочевидь, всотування певних постулатів і поглядів класицистичної парадигми було далеко неоднозначним, до того ж співіснувало як зі схоластичною, так і з бароковою традицією, що відігравала на той час провідну роль.
Водночас визначною особливістю було своєрідне ступенювання процесу впровадження класицистичної ідеології в літературі Російської імперії, частину якої становила література українська. Якщо спершу західноєвропейські впливи були питомими й сприяли встановленню класицистичної парадигми виключно на українських землях, то згодом, у зв’язку з перевезенням наукових кадрів з Києва до Москви за часів Петра І, відповідний центр літературно-критичної думки також мігрував на російську територію, де осів остаточно та почав розвиватись у напрямі, відмінному від ренесансного класицизму, а саме в межах класицизму абсолютистських монархій. Тож київські теоретики й послідовники цього літературного напряму залишилися нібито незапитаними, бо високий стиль мав місце лише в російськомовній літературі, що підпадала під першочерговий імперський патронат, і тому виявили свої практичні уподобання в літературі нібито другосортній, а саме зайняли вакантну нішу низьких жанрів, що якнайкраще дала змогу для розвитку власне української самодостатньої парадигми.
Ім’я Ф. Прокоповича, котрий став хрещеним батьком імперського класицизму, точно вписалось у контекст становлення класицистичної теорії в літературі Російської імперії, а його тези, котрі залишались у контексті античних і ренесансних інтерпретацій класицистичної поетики, під тиском російського самодержавства почали різко видозмінюватись у бік класицистичних принципів абсолютистських монархій.
Уже на початок ХІХ століття російський класицизм був цілком незалежний від свого українського предтечі й поступово починав набувати якісно нових рис. У той же час українські митці пішли іншим шляхом. Для них, з одного боку, класицистична тематика стала багатим полем для пародійного, бурлескного наслідування та була всуціль трансформована на високоякісні низові жанри (творчість І. Котляревського, П. Гулака – Артемовського – які зрештою і складають основний корпус української літератури, зведеної до класицистичного знаменника), проте, з другого боку, в колі теоретиків харківської школи (І. Рижський, Р. Гонорський, О. Токарев, О. Склабовський) і далі продукувалися відповідні серйозні тези, належні як до традиційного сприйняття давніших ідеалів, так і до пропагування зразків високої класицистичної естетики й етики з рівнозначним залученням антично ренесансного й абсолютистського варіантів.
