Сергій Плохій. Забуті покидьки східного фронту

Загублений острів — це збірка репортажів з окупованого Криму, куди відома журналістка Наталя Гуменюк їздила упродовж 2014–2019 рр. У книжці — справжні історії і трагедії людей, життя яких кардинально змінилося після 2014 року, бо відтоді хтось із кримчан живе в окупації, а хтось — просто в іншій країні. То ж яка їхня неприхована правда? Підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти й громадські активісти, правозахисники та військові, люди з різними політичними та ідеологічними поглядами відверто розповідають свої історії: одні діляться тихим, глухим болем, інші — просто втомилися мовчати й боятися.

Ця книжка є справжнім голосом анексованого Криму, його багатоголоссям, в якому окремі розповіді творять єдину спільну історію, яка ще не завершилася.

Так звані «козаки» перевіряють документи в пасажирів, що прямують до Криму. Джанкой — перша зупинка на півострові. Я — на верхній полиці в купе. Удаю, що геть сонна. Заледве підводячи з подушки голову, протягую паспорт. В мене «чистий» телефон — немає жодного фото з Майдану.

У наше купе зазирає чоловік. Паспорт як слід не розгорнули, отже до Криму в’їхати вдалося. 16 березня 2014 – го. Сьогодні має відбутися так званий «референдум» щодо автономії Криму. Потяг їде до Севастополя, але я сходжу в Бахчисараї.

У головному кримськотатарському місті значно менше послідовників «русскої весни» і більше її відкритих опонентів. Потяг запізнюється на 20–25 хв. Виявилося, що козаки таки були на станції за розкладом, але, не дочекавшись поїзда, пішли геть. Насправді Крим уже захоплено, уже окуповано. Найгірше вже відбулося. Людей, що намагалися протистояти захопленню, активістів, що стрімили, викриваючи «зелених чоловічків», — російських військових, — били і затримували. Армія РФ насправді вже контролює територію півострова, хай над кількома військовими частинами ще лишився український прапор — злам відбувся.