Борис Гуменюк — співзвуччя зброї й слова в боротьбі за Україну

Воїн-доброволець, заступник командира батальйону «ОУН», член Народного руху та Української Гельсінської спілки, активний учасник Революції Гідності, філолог, художник… Це далеко не повний перелік ролей одного зі знакових творців сучасної ветеранської літератури, талановитого поета та прозаїка Бориса Гуменюка, у текстах якого творча емоційність переплітається з громадянською активністю в єдиному феномені письменника-комбатанта. 

З кінця грудня 2022 року Борис Гуменюк вважається зниклим безвісти. Читомо публікує текст-присвяту митцю про співзвуччя зброї й слова в його житті й творчості. 

Більшість читачів знайомиться з постаттю Бориса Гуменюка саме за посередництва його збірки «Вірші з війни» — фронтової поезії, створеної ще на першому етапі російсько-української війни, що й досі справедливо вважається чи не найсильнішим зразком сучасної ветеранської літератури.  Однак комбатантська творчість цього письменника — явище абсолютно унікальне, багатогранне, і охоплює не лише поезією, а й воєнну прозу, репрезентовану мемуарно-біографічною книгою «100 новел про війну», у якій Борис Гуменюк правдиво зафіксував реалії фронтової дійсності, інкрустувавши наратив психологічними переживаннями та рефлексіями про індивідуальний досвід війни.

Ця збірка сформована переплетенням фронтових історій та спогадів побратимів, авторських оповідей та відвертих телефонних розмов, де в широкому контексті національної боротьби за ідентичність Борис Гуменюк відкриває завісу формування власного життєвого та творчого шляху, знайомить нас зі своїм внутрішнім світом та філософією.

Читайте також: Після вибухів антивоєнні книжки втратили релевантність. Письменники про майбутнє сучукрліту

Воїн, доброволець, патріот

Збірка «100 новел про війну» відкриває для нас освіченого, з характером та світоглядними принципами, талановитого представника свого покоління, Бориса Гуменюка, для якого захист Батьківщини від загарбника — це «особиста справа… питання… офіцерської честі і чоловічої гідності».

Письменник апелює до моральних категорій гідності та честі як ціннісних основ суспільного самовизначення — засвідчує пріоритетність загальнонаціонального над індивідуальним у свідомості автора. Позиція Бориса Гуменюка лаконічна й чітка: «Я — доброволець, мене на війну ніхто не кликав, тож ніхто не може з війни відрахувати, і дембель мій суто умовний».

Свідомий вибір воювати заради захисту власної держави зумовлений моральним синтезом внутрішньої свободи та патріотизму, мужності та духовної сили письменника, адже «…за що варто продати душу, платити таку неможливу ціну? Лише за право обирати. Лише за свободу». Не оминає Борис Гуменюк і глибинно-філософського сприйняття війни загалом, осмислюючи її сутність із погляду шляху, у процесі проходження якого відбувається еволюція воїна: «Тут відбувається моє становлення. Тут — я відбуваюся. Я тут став і стою», — читаємо на сторінках «100 новел…». 

Війна з росією у світобаченні Бориса Гуменюка виходить далеко за межі суспільно-політичного контексту, масштабуючись до всезагальної помсти за століття колонізації та пригноблення: «…це наша війна, ми чекали на неї більше, аніж ревні християни на друге пришестя Господа… Дочекалися… Ми народжені для цієї битви». Особистим прикладом письменник-доброволець демонструє значущість індивідуальної участі кожного громадянина в боротьбі, оскільки «перемогу потрібно заслужити — як державу, як хліб…»

Сильна й безкомпромісна громадянська позиція Бориса Гуменюка — це діяльна відповідь на історичні події сьогодення, чітко окреслена в його фронтовій прозі: «Що вартує мир без перемоги? Нічого. Нікому не потрібен такий мир».

Адже сьогодні саме поле бою є простором творення новітньої історії України та продовження традиції національного резистансу — боротьби за ідентичність тих, які «не змарнували нагоди стати творцями нового світу, щоб остаточно похоронити старий». 

Поет та прозаїк, комбатант

Саморефлексії та роздуми у воєнній прозі Бориса Гуменюка не лише висвітлюють ідейну грань його громадянського світогляду, а й занурюють читача у внутрішній світ письменника, знайомлять з процесом його становлення як автора-комбатанта.

Майстерно переходячи з ролі оповідача в роль персонажа в текстах «100 новел про війну», Борис Гуменюк оприявнює власне розуміння фронтової творчості: «Моя основна функція  — свідчити, — пише автор. — Через сто років ці вірші стануть документом теперішнього часу».

Письменник чітко формулює мету своєї літературної діяльності у створенні літопису сучасної історії, «…щоб не забути самому і не дати забути іншим». Для Бориса Гуменюка кожен вірш, написаний на передовій, — «це продовження бою, продовження зброї, а для багатьох, для наших загиблих побратимів — це ще й продовження життя», а комбатантська література загалом — інструмент донесення правди до світу, джерело збереження національної пам’яті, людяності та спільного болю. 

Борис Гуменюк окреслює ключову особливість воєнного топосу, де «сюжети будуються не за законами літературного жанру, а за законами війни». Сьогодні саме війна задає тональність нової літератури, адже «нині — час воїнів. Ще не настали часи поетів. Та й нема нині тих поетів. Вони ще настануть. Колись». Автор наголошує на нерозривності своєї ролі як чоловіка-добровольця і письменника на передовій: «…зараз — війна. Робота для чоловіка є. Як можна сидіти в купідонах, дзиґах і видрочувать свої поетичні соло?». Борис Гуменюк різко відкидає всі «радощі цивільного життя», демонструючи їхню мізерність в контексті глобальної, історично значущої суспільно-політичної події, якою стало для України протистояння російському загарбнику. Позиція Бориса Гуменюка чітка і принципова:

Війна. Війна в країні. В країні нічого більше не відбувається окрім війни, навіть якщо хтось каже інакше. Ти ідеш на війну і про війну пишеш, чи не йдеш на війну і мовчиш, або пишеш про щось інше, відвертаєш увагу читача, громадянина, суспільства, відводиш його убік і тим самим фальсифікуєш реальність.

Для автора-комбатанта війна — єдине, про що можна сьогодні писати, центр національного становлення, який не можна ігнорувати, місце боротьби українців за свою ідентичність та свободу, перший загальнонаціональний пріоритет у ці дні. 

Борис Гуменюк відверто ділиться з читачем своїми переживаннями про психологічну неможливість остаточного повернення до цивільного стану після війни: «Ще важче після війни залишатися письменником, гуманістом, робити вигляд, наче тебе цікавлять люди, їхня доля, що ти якимось чином причетний до них. Говорити «про наболіле», слухати «національні» стогони, досліджувати людину, соціум, світ, вибудовувати зв’язки між власним невисловленим альтер-его та глухонімим всесвітом. Ви пробували порозумітися з людиною після того, коли дали по ній автоматну чергу? Поговорити з людиною, в яку вистрілили? Це те саме». Свідомість автора-ветерана мимоволі повертається до фронтової реальності — надважливого часопростору самопожертви, назавжди вкоріненого в чуття письменницької душі, і це щоразу болісно ретравматизує, стає причиною контрасту емоційного стану поета-комбатанта й читачів на презентації його книги:

Сиджу, роздаю автографи, знимкуюсь, приймаю квіти, розкланююся, як скурвий син, усміхаюся, наче нічого такого, наче взагалі нічого такого, якби не сморід поту, пального, вихлопних та порохових газів, наче ось-ось відкрию для себе щось таке…

Тексти Бориса Гуменюка промовляють до читача метафорами, експресивними епітетами, антитезами, та символами — без жодного пафосу чи довгих ліричних відступів, адже «залишатися чесним зі своїм читачем є найважливішим для письменника, який має бути совістю нації, осердям громадянського суспільства», — підтверджує своїм прикладом Борис Гуменюк.

Читайте також: Воєнна література без «лівих» й імперських сентиментів