«Братство» Олега Криштопи: Що ховається за справами кирило-мефодіївців?

Братство. Олег Криштопа. — Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2019. — 232 с.

В історії української культури повно героїв і мучеників, які весь час потерпають від Російської/Радянської імперії, поляків, турків, зубожіння, недофінансування, цензури та інших проблем. Але судді не завжди погані, герої не обов’язково героїчні, а мартиролог, на який часами скидається українська історія, вартий регулярного перегляду. 

Таким переглядом справи про Кирило-Мефодіївське братство займається документальний роман «Братство» репортажиста Олега Криштопи, що з’явився за ініціативи компанії «Моріс Ґруп».

Чи справді існувало славнозвісне Кирило-Мефодіївське братство? В чому суть його статуту? Чи справді Петров, який доніс на Гулака, Костомарова, Навроцького й Шевченка, був падлюкою і втіленням Юди? І хто, зрештою, ці безсердечні судді, які розлучили Аліну і Костомарова в день весілля? 

А судді хто?

«Братство» починається аж ніяк не Шевченком, Кулішем чи Костомаровим. Роман починається навіть не капосним студентом Петровим, який здав товариство відомих нам діячів. Все починається з натомленого життям лисіючого графа Олексія Орлова. Йому 60, він страждає на задуху й нудиться від нескінченних нецікавих доносів (адже всі підставляють усіх задля грошей і помсти). Орлов аж ніякий не злий демон, який бажає знищити українофілів й завадити справі національного відродження (за великим рахунком, йому байдуже до будь-яких національних ідей і рухів). Він старий чоловік, який не хоче проблем на роботі (на неулюбленій роботі, як неодноразово наголошує Криштопа).

Та й Третє відділення – не пекельна кухня. Людей у штаті обмаль, зарплатня незадовільна, а нещодавно на таємну поліцію повісили ще й цензуру.

Ці самі злісні цензори не схожі на чортяк з іконічних зображень страшного суду. Вони мають робочий день, фіксовану зарплату й повсякчас роблять помилки, допускаючи до друку всіляку крамолу. Той самий цензор, що колись пропустив Лермонтова, пропускає й «Повість про український народ» Куліша (що фігуруватиме у справі). Звісно, коли помилки тягнуть за собою проблеми для начальства, цензорів сварять і звільняють. Все як в будь-якій сучасній українській бюрократичній установі.

Тобто в Третьому відділенні діється все те саме, що нам розписала Ганна Арендт про Третій Рейх. Немає демонічних цензорів, немає злих поліціянтів. Є більш чи менш амбітні чоловіки, які прогинаються під начальство (яким для них є імператор). Коротше, суддів теж треба розуміти. 

Бунтівні підлітки

Як не дивно, але в «Братстві» не йтиметься і про героїчних революціонерів, у яких дух рве тіло до бою. Не буде месій чи прометеїв. Не буде мучеників і святих. Натомість буде низка цікавих портретних замальовок з компанії підлітків. 

Отримавши донос на таке собі проєвропейське Кирило-Мефодіївське братство (буцім страшенно небезпечне для імперії), слідчі роблять свою роботу й розшукують першого із цих страшенно небезпечних революціонерів – Миколу Гулака.

Щоправда, замість страшного бороданя, яким бюрократи з Третього відділення встигли собі уявити Гулака, вони бачать «патлатого гладко виголеного 25-річного юнака».

Поступово, занурюючись у цю справу, слідчі (а разом із ними й читачі роману) бачать, по-перше, що такими були всі кирило-мефодіївці, а, по-друге, що жодного братства як такого не існувало. Були друзі й однодумці, які сходилися в натхненних юнацьких розмовах за чаркою. Вони робили те саме, що всі українські юнаки – напивалася й вели напівтверезі розмови «про минулу козацьку славу й лихих кацапів». Так само герой хрестоматійного романтичного роману «Гіперіон» Гельдерліна сидів на грецьких островах і марив колишнім грецьким генієм. Гіперіон страждав за тим, що живе в такий профанний час і сипав цитатами з античних текстів (які сучасний освічений читач не відчитує). Точно так само Гулак, Куліш і Костомаров відкрили для себе українську культуру і загорілися нею.  

Це були начитані підлітки, яким кортіло погратися в масонів чи ранньохристиянських братчиків. Звідси атрибутика – перстень з Кирилом і Мефодієм і статут. Вони ще тільки думають про одруження і не досягли помітного росту в кар’єрі. Це юні люди, яких досі не відпустила тогочасна young adult література, але які встигли випадково перейти дорогу дорослим дядькам із Третього відділення.

Якщо Андрузький розказав слідчим, що відбувалося серед цієї компанії, то це не слід розуміти як зраду ідеалам. Як і на вчинок донощика Петрова не варто дивитися лише як на Юду. Вони, достоту як діти, відповіли на всі питання дорослих. Вони хотіли повестися правильно. Видно, Андрузький і Петров не були фанатичними читачами тогочасного романтичного young adult.

Читайте також: Шевченко-рок та неофолк: музичні проєкти на слова поета

Young adult часів Шевченка

Звісно, в ХІХ столітті не існувало підліткових книжок в тому вигляді, в якому ми до них звикли. Але було дещо цікавіше, з чого, імовірно, і виріс young adult. Якщо ми поглянемо на класичну романтичну літературу – Байрона, Гельдерліна, Лермонтова – то побачимо, що це був зразковий текст для тогочасного активного підлітка. Погляньмо: персонажами романтичної літератури часто були буремні юнаки, які займалися тим, що споглядали прекрасну природу, читали мудрі книжки й спалахували всілякими безумними ідеями, що побутували в їхніх компаніях.

Через свій вік вони мало що бачили в житті і рвалися в подорожі. Так усі герої Байрона займаються передовсім тим, що митарствують світом (чи не за батьківський кошт?). Вони мають типові підліткові бажання слави, досягнень і служіння якійсь дуже яскравій ідеї, яку вони вичитали зі своїх книжок чи відкрили в нескінченних інтелектуальних балачках. Коротше, вони мають пройти свої ініціаційні підліткові митарства, щоб потім зажити раніше ненависним їм звичайним профанним життям.

Куліш і Шевченко фанатіли від «Історії Русів» напевно так само, як наші сучасні культурні діячі від гарного фентезі.

Не секрет, що ця романтизована історія була популярним чтивом у ХІХ столітті, однак містила багато історичних неточностей і перебільшень. Всі сцени «Історії Русів» з муками гетьманів за Україну – великий привіт історіям про муки ранніх християн. Козаки, що тижнями висять на гаку й сміються зі своїх кривдників чи печуться заживо в мідних конструкціях – це алюзія на аналогічні постаті в мартирологах. 

Перед нами доба романтизму. Роман чітко проговорює, що ні для кого із героїв українська/малороська історія й культура не була рідною. Це було дивовижне відкриття. Так само колись інші автори з іншої доби відкривали для себе античність і були зачаровані нею. Відкриття української народної культури, мови та героїчної історії – це красива картинка, що торкнула романтично налаштованих підлітків. 

Фанати мартирологів

Сьогодні ми недооцінюємо, який вплив мала житійна література на розвиток культури ХІХ століття. Всі українські сердешнні оксани та катерини з’явилися не на порожньому місці – це новітні мучениці, чиї портрети надто нагадували житійні зразки. Натомість книжка Криштопи неодноразово проговорює зв’язок між Кирило-Мефодіївським братством і братствами перших християн. 

Братство – це не стільки політична чи світоглядна організація, скільки дружній союз однодумців. Зразковими братствами для української романтичної традиції були передовсім козаки. А пізніше завісу над укладом ідеального братства привідкриє Леся Українка у своїх драмах на ранньохристиянську тематику («Руфін і Прісцілла»). Юна українська інтелігенція захоплюється українством і бачить себе апостолами нової української віри.

Тому Гулак проговорює, що було б непогано залучати нових людей – мовляв, апостолів було 12, а їх поки тільки 2. Але залучати нових людей не означає роздавати листівки з пропозиціє долучитись до революції (провальність такого методу засвідчує не лише література, а й популярне супергеройське кіно – згадайте, де опинився Корг з отсанньої чатсини «Тора» після своєї провальної революції). Тож Гулак пропонує залучити не людей зі сторони, а свого двоюрідного брата Навроцького. Очевидно, що для нього братство – це не про політику. Це про довіру і втаємничення, про інтелектуально-духовну єдність.

Звісно, якщо є апостоли, має бути і Ісус. Криштопа весь час відділяє Шевченка від решти братства, наче він не зовсім разом із братчиками. І це не дивно. На час арешту Тарасу саме 33 роки – вік Христа. Як розмірковує автор роману, Шевченко зухвалий і свідомий цієї паралелі, він сприймає суд над собою, як інваріант суду в Пілата (і це тішить його самолюбство).

Як бачимо, «братство» – це велика романтична гра в мучеництво й таємні організації. Апостолів трохи не 12, а Ісус занадто зухвалий, та головне, що в них буде вдосталь послідовників, які досі розповідають в школах і університетах про суд над братством як про поворотний момент в українській історії. Як показує текст, нічого революційного, нічого від справжньої Голгофи в братчиків не було. Але вони фанатіли від масонів, романтичних жорстоких історій і ранньохристиянських мучеників, а реконструкцію й косплей в ХІХ столітті ще не вигадали. Тож братчикам, як і романтикам в інших країнах, доводилось робити все це серйозно. 

Отже, які викриття пропонує цей роман? Не було жодного братства. Не було демонічних суддів. Був гурток натхненних юнаків, які обожнювали young adult своєї доби. Було багато палких розмов за чаркою про щойно відрите українство – таких самих розмов, які точилися в середовищі допитливих юнаків від Платонового «Бенкету» до Кортасарових романів. І були натомлені життям дорослі, на яких висіло недофінансування Третього відділення й бос-імператор, зі служби якого нікуди не втечеш. Ці дорослі були достатньо натомлені на роботі й не захотіли ні з чим розбиратися. І тому вони принизили, залякали й покарали цих дітей.  

Читайте також: Монумент чи жива людина? Вано Крюґер навздогін хайпу щодо Кобзаря