«Часосховище»: історія Болгарії через розсип особистих спогадів

Ґеорґі Ґосподінов. Часосховище / пер. Остап Сливинський – Чорні Вівці – 360 с.

«Часосховище» — третій роман знаного болгарського письменника Ґеорґі Ґосподінова. англійський переклад якого, здійснений Енджелою Родел, приніс письменнику та перекладачці Міжнародну премію Букера у 2023 році. Цього року книжка вийшла у перекладі Остапа Сливинського у видавництві «Чорні вівці». Вона була дописана у 2020-му році, і цей час, коли робота автора над романом добігла кінця, — варто тримати у голові відразу з кількох причин, підступаючись до читання.

Перша з причин — циклічність минулого.

«У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста виходив у семи частинах між 1913 та 1927 роками. Вальтер Беньямін, який працював над перекладом роману Пруста, сформулював свої тези про «Ангела історії» в 1940 році. Роман Тамаса Манна «Зачарована Гора», в якому для головного героя Ганса Касторпа зупиняється час, вийшов друком у 1924 році. 

Пруст, Беньямін, Манн – важливі для Ґосподінова, їхні імені згадані в «Часосховищі» не просто так: ці автори важливі для початку ХХ століття як ті, хто у своїх текстах поєднав фікцію з філософією часу. Проза Ґосподінова — у новому романі, як і у двох попередніх, — також побудована на цьому поєднанні. 

Переказувати сюжет «Часосховища» — справа невдячна, і не лише через те, що рецензіям, буває, дорікають за спойлери., але й тому, що цей сюжет химерний і малонадійний, як і сама людська пам’ять. 

Відомо, що героїв у книжці двоє: сам письменник і його друг, — або ворог, або трикстер, або двійник, — на ім’я Ґаустін. Відомо, що Ґаустін створює клініки минулого, в яких люди з хворобою Альцгаймера мають змогу перепрожити свої ще не втрачені спогади.

Вони можуть знову побачити знайомий інтер’єр (наприклад, 60-х років). Пригадати кольори, запахи та звуки. Наново прочитати газети, переживаючи, чи вб’ють Джона Леннона, і намагаючись попередити про можливе вбивство сучасну поліцію.

Водночас невідомо, чи Ґаустін і його клініка — це те, що справді відбувається в романі, чи це лише в голові автора, який пише роман. Тут невипадкова гра з іменем: Ґосподін, Ґаустін, Авґустин, Ґарібальді. Невипадковий епіграф із Борхеса: «Я не знаю, хто з нас двох пише цю сторінку». Як і образ велетенської бібліотеки – також дуже борхесівський. 

Перед нами не стільки сюжет, скільки філософська ідея, яку автор перевіряє у створеному ним світі. Не тільки роман, а й трактат про час, написаний на початку ХХІ століття, який діалогізує зі своїми предтечами початку ХХ століття.

Друга з причин пам’ятати, що «Часосховище» було дописане у 2020 році, — зв’язок із майбутнім.

У багатьох інтерв’ю з Ґосподіновим відзначають, що його роман став по-своєму пророчим як для твору, написаному у 2020 році. 

Ні, на відміну від роману, в нашому світі не були створені клініки минулого, а Європа, надихнувшись ними, не провела референдум про минуле — голосування, на якому народ кожної з країн мав визначити, в які саме роки свого минулого ця країна має повернутися: і політично, і культурно, і технологічно. Сторінки, на яких Ґосподінов препарує вибори кожної з країн, які беруть участь  у цьому референдумі, — одні з найбільш іронічних і точних у своїх висновках. Згідно з результатами референдуму, майже всі країни Східної Європи ностальгують за 1989-м, Австрія — за часами Аншлюсу (але «якийсь сором — радше через звичку, аніж переконання» — змушує більшість усе ж проголосувати не за 1939, а за ситі 70-80-ті роки), а Швейцарія — за часовий нейтралітет.

Пророчим виявилося радше передчуття великої війни за минуле, на яке країни готові навіть у ХХІ столітті, навіть попри пам’ять про великі війни ХХ століття: світ нічому не навчився з минулого, але готовий проливати нову кров за його повернення. Страх перед неуникним апокаліпсисом наростає з кожною сторінкою і справджується у фінальній сцені, яка відтворює перший день нової великої війни. У романі цей день датований 1 вересня 2029 року. 

В Україні цей день настав раніше: 24 лютого 2022 року. Але в  передбачений письменником час — «найнебезпечніший час в історії», за словами самого Ґосподінова, — на світанку, приблизно о 4:47. Хоча Україна жодного разу не згадана в романі й навіть не бере участі в референдумі про минуле, «Часосховище» написане мовби з поглядом, зверненим на нас. Пам’ятаємо, як після 24 лютого змінився часовідлік: ті, хто пережив українські 24, 25, 26, 27 і 28 лютого, датували наступні дні 29-м, 30-м, 31-м лютим. Для росії теж усе змінилося: вона відкотилася в минуле, в яке, якби була її воля, вона б затягла усіх – одним фальшивим референдумом про минуле.

Коли я запитала Ґосподінова про це в інтерв’ю, він підтвердив, що сьогодні читає свій роман так само: 

Ця війна насправді є війною за минуле. Путін почав цю війну, тому що хотів повернутися — спочатку в 1991 рік, потім він хотів повернутися все далі й далі в минуле, аж до Другої світової війни. Я думаю, що це кінцева мета — зробити Третю світову війну такою, якою була Друга світова війна. 

Читати повне інтерв’ю

Назва «Часосховище» (новотвір зі слова «бомбосховище») розкриває своє подвійне значення: сховище часу, в якому герої пробують повернутися у своє минуле, але і сховище від часу, в якому вони намагаються уникнути апокаліптичного майбутнього. І той, й інший зачин приречені, але тужливо красиві. 

Минуле — це не лише те, що з тобою сталося. Іноді — це те, що ти всього лише вигадав.

Ностальгія не лише зворушлива, а й небезпечна, коли її інструменталізують заради ведення війни або здійснення революційних переворотів. Небезпечна вона і тим, що замість прогалин у пам’яті про минуле, людині можуть «продати» хибні спогади. Ґаустін називає це «легкою промисловістю пам’яті». 

В українській літературі знакові романи про забуте й підмінене минуле написані жінками: Оксана Забужко «Музей покинутих секретів», Таня Малярчук «Забуття», Софія Андрухович «Амадока». Для Болгарії цю роботу попоробив Ґеорґі Ґосподінов. Його роман — з любов’ю до деталей відтворена історія Болгарії, подана через розсип особистих спогадів Ґосподінова, Ґаустіна, пацієнтів клініки минулого, і збагачена примітками на полях. Для тих, хто, як і я, знав про історію Болгарії до сорому небагато, не знав і того, що у болгарській Софії був свій мавзолей (мавзолей «вождя болгарського народу» Ґеорґі Дімітрова, на якого, як у Москві на Леніна, водили дивитися школярів), «Часосховище» стане не перевідкриттям, а відкриттям минулого. Того справжнього минулого, яке ми почали пригадувати, коли воно почало забуватися, а його свідки — іти з життя.

«Часосховище» — роман про минуле, який водночас ухоплює Zeitgeist теперішнього. Роман про історію Болгарії, який водночас передбачає майбутнє України. І досягає він цього (як і всі сильні романи) підсвіченням неочевидних зв’язків між різними часами й різними країнами. 

Купити книжку