Ґеорґі Ґосподинов

Ґеорґі Ґосподинов: Ми повинні бути кращими читачами, ніж путін і його оточення

11.12.2023

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Я зустрічаюся з Ґеоргі Ґосподиновим після його панельної дискусії на Vienna Humanities Festival 2023 та 30-хвилинної автограф-сесії. Організатори фестивалю завбачливо надали кімнату для преси на другому поверсі Akademie der bildenden Künste. Переді мною Ґосподинова 20 хвилин інтерв’юють для австрійського радіо, тож ми з організаторами запитуємо, чи не хоче він зробити паузу між інтерв’ю, але письменник киває мені: він готовий до розмови й з дружньою цікавістю запитує, з якого я міста в Україні і як давно перебуваю в Австрії.

Коли вмикається диктофон, людина змінює свою манеру говорити та триматися. Але Ґеорґі Ґосподинов нічого не змінює, він і далі дивиться у вічі, підтримуючи розмову.

Ми говоримо про «Часосховище», найновіший роман Ґеорґі Ґосподинова, а також про використання ностальгії як зброї, про українську та болгарську літератури.

 

— Я хотіла б почати наше інтерв’ю з цитати з вашої останньої книги: «Минуле — це не тільки те, що сталося з тобою. Іноді це те, що ти тільки уявив». Я помітила, що усі три ваших романи — це в якомусь сенсі філософські висловлювання про час і минуле. Можливо, ви могли б трохи детальніше про це розповісти?

— Так, тема минулого присутня фактично у всіх моїх книжках і в усіх моїх оповіданнях, тому що ми створені з минулого, а також щохвилини продукуємо минуле. Я родом із Болгарії, а в Болгарії ми маємо проблеми з епічними історіями про минуле. Це пов’язано з патріархальним суспільним устроєм, але також, звичайно, і з комунізмом, тому що минуле було небезпечним. Через це в Болгарії розвинулася дивна культура мовчання: не розповідати історії про своє особисте минуле, щоб не наражати на небезпеку власних синів, власних доньок. І тому, коли я почав писати — мені було двадцять або двадцять із хвостиком років, — то прагнув виписати історії минулого моїх батьків, моїх бабусь і дідусів, людей навколо мене, які ніколи не розповідали своїх історій.

Після цього я також писав про деякі особисті проєкти, пов’язані з минулим. Ми з друзями зробили сайт і збирали особисті історії про комунізм. Ми зібрали й опублікували 171 особисту історію. А також «Інвентарну книгу соціалізму» тощо. І — так, місія — це велике слово, але я думаю, що ми повинні розповідати про минуле, про скорботу і про всі історії. Я вважаю це дуже важливим для того, щоб життя тривало. Тому що минуле направду як вампір: якщо ви не вкладаєте його в історії, в спогади, не обговорюєте, воно завжди повертатиметься. Теперішня війна має схожі чинники.

— Мені здається, що в Україні ми маємо схоже ставлення до минулого. Оксана Забужко вказує на те, що попередні покоління не розповідали своїм дітям історії про небезпечне минуле, про Радянський Союз як небезпечне для життя місце, і саме тому сьогодні існують люди, які симпатизують цьому типу минулого і хочуть його повернути, особливо в росії.

— Так, тому що це була одна система. Тоталітарна система.

— Я також хотіла б запитати вас про одного персонажа, який об’єднує всі ваші книги — про Ґаустіна. Перш за все, я не розмовляю болгарською, тому хотіла запитати, чи це поширене ім’я в Болгарії?

— зовсім ні.

— Я так і думала. Чому ви його так назвали?

— Це ім’я нагадує Августина, святого Августина. Знаєте, він був теологом, філософом і так далі, одним із моїх улюблених. Насправді це суміш святого Августина і Гарібальді. Так чи інакше, звісно, це абсолютно дивне ім’я. Це ім’я, яке вам щось нагадує, воно нагадує вам про Августина, і це людина, яка вигулькує в різні періоди світової історії. Вона може з’явитися в тринадцятому столітті, в 1968 році, в 1990 році. Це може бути мій друг, мій ворог…

— Або ваш альтер его…

— Або мій альтер его, мій невидимий друг, гуру, або мій… будь-хто.

— Просто це ім’я для мене має також звукову подібність із вашим прізвищем. Ґа-ус-тін, Ґос-по-дин-ов…

— Так, є такий зв’язок. І воно так само починається з Ґ. Я граюся з цим у романі, звісно. Іноді ти не знаєш, хто говорить: Ґаустін чи Ґосподинов.

— Слухаючи сьогоднішню панельну дискусію, я весь час ставила собі одне запитання. Ви сказали, що література повинна породжувати емпатію і сенси. І ви говорили про сучасний світ як про світ, де історії воюють між собою. Чи вважаєте ви, що українська історія перемагає, а чи, може, їй чогось бракує, щоб привернути до себе емпатію світової спільноти?

— Я вважаю, що Україна вже виграла війну історій. Я думаю, що це була дуже важлива частина війни. Війна ніколи не починається з куль чи обстрілів, вона починається набагато раніше. Вона починається з боротьби історій. І я думаю, що історії України, — наприклад, історія дитини, яка біжить сама до кордону з написаним номером телефону на руці… і всі ці історії — дуже особисті історії, в певному сенсі, і цим вони важливі. І хоча я ніколи не вірив, що це справді станеться, проте Європа — всі країни, всі люди — напевно, не всі уряди, але всі люди, багато людей — всі встали на бік України. Це абсолютно точно.

 

Розумієте, я ніколи не вірив, що таке можливо, бо Європа ніколи не виступала на одному боці в жодній війні у своїй історії, ніколи. І я думаю, що Україна перемогла на полі битви історій.

 

Звичайно, пропаганда з російського боку триває, і вона дуже сильна. Також і в Болгарії, мушу визнати, вона дуже сильна. Але загалом, я думаю, уже вирішено, чия історія перемогла.

— Але російська пропаганда також грає з ностальгією, зокрема і з культурною ностальгією. Я бачу, що Європа все ще ностальгує за «великою російською культурою», і коли говорять про «велику російську культуру», то завжди мають на увазі культуру минулого: Достоєвського, Толстого, Пушкіна, а не сучасну російську культуру. Але саме сучасна росія використовує цю європейську культурну ностальгію як інструмент.

— Ця війна насправді є війною за минуле. Путін почав цю війну, тому що хотів повернутися — спочатку в 1991 рік, потім він хотів повернутися все далі й далі в минуле, аж до Другої світової війни. Я думаю, що це кінцева мета — зробити Третю світову війну такою, якою була Друга світова війна. І, власне, мій роман закінчується сценою початку війни, яка повністю повторює 1 вересня 1939 року.

— Навіть час, 4 година ранку, повторюється…

— Цей час, здається, 4:47, — це завжди найнебезпечніший час в історії. Усі війни починаються в цей час. І ця війна почалася абсолютно в той самий час. Це дуже загрозливе повторення історії. Але кожна війна повертає нас назад в історію, в минуле. У чому проблема? Проблема в тому, що путін знає, що він не може довго залишатися в минулому. Йому потрібно повернути в минуле інші країни, які перебувають поруч із ним. Україну, але також і всю Європу. Він просто сказав: «Гаразд, проведімо цю битву в 1940-х роках», тому що він пам’ятає — у них є така культурна пам’ять, — що в 1940-і роки Радянський Союз переміг і це був, можливо, останній раз, коли Союз був об’єднаним, був союзом. Тож це війна за минуле.

 

Ви говорите про ностальгію за російською культурою, але я також читаю про російські товари, наприклад, російське печиво, російський хліб, інші російські речі…

— … матрьошки…

— …які, як ми знаємо, були не дуже якісними. Але це сталося і в Болгарії після 1989 року. Розпочався процес, який я назвав індустріалізацією ностальгії. Повернулися всі ті продукти, які ми пам’ятаємо з дитинства. «О, я пам’ятаю це печиво!», «О, я пам’ятаю це з дитинства!», «Чудовий був час, адже ми мали це!». Тож це ностальгія на багатьох рівнях. Я також чув, що в росії повернулися до дев’яностих. Телевізійні шоу, музика дев’яностих, якісь кітчеві пісні з дев’яностих — це теж частина гри. І це використання ностальгії як зброї.

 

Але я думаю, що люди, які читають, європейські люди, які знають російську літературу, завжди знайдуть різницю між Чеховим і путіним. Чехов був одним із письменників, який не поділяв імперського бачення росії. Тож, я думаю, ми зможемо це розмежувати.

— У мене таке відчуття, що світова славістика не помічає імперської пропаганди в російській літературі, тоді як цю літературу треба — може, не скасовувати, але уважно переглянути… Треба придивитися пильніше і шукати причини того, чому росія зараз нападає на Україну. Це теж має коріння в літературі.

— Так, але я не впевнений, що всі ці політики в росії — і путін також, і інші навколо нього — взагалі читають цих письменників. Вони просто використовують імена. Авжеж, ми повинні їх читати, ми повинні говорити й інтерпретувати їх, щоб побачити — так, у Достоєвського, звичайно, є щось, що могло призвести до того, що відбувається зараз, але є й інші автори… Ми повинні мислити комплексно і бути кращими читачами, ніж путін і його оточення, тому що вони цього взагалі не читали, я переконаний.

— У своїй останній книжці ви сказали, що письменництво має на меті відтермінувати апокаліпсис. А в одному з інтерв’ю використали метафору, яка мені дуже сподобалася, — Шехерезада, яка розповідає історії перед обличчям смерті. Чи не могли б ви розповісти нашим читачам більше про цю метафору?

— Ви знаєте, що Шехерезада розповідає історії й таким чином виграє собі ще один день, і ще один день, і ще один день життя. Їй вдалося зробити з Шахріяра, вбивці жінок, кращу людину, вкласти в нього співчуття, їй вдалося зупинити вбивства жінок. І коли я був дитиною, я брав у бібліотеці тільки книги, написані від першої особи, тому що я знав, що оповідач у них ніколи не помре. Тому що — і це метафора — поки ти розповідаєш свої історії, ти живий.

— Багато українських письменників зараз на фронті як військові, тому наразі не можуть розповісти свої історії…

— Так, я знаю. Сергій Жадан …

Артем Чех, Ігор Мітров, Артем Чапай, Єлизавета Жарікова і багато-багато інших… Вони не пишуть свої історії зараз, тому що вони повинні боротися, щоб виграти для себе і для нас іще один день життя. З іншого боку, є також цивільні письменники, які не безпосередньо на фронті, але теж не пишуть, тому що втратили віру в те, що словом можна щось змінити.

— Знаю, знаю, у мене була розмова по скайпу про сенс і війну з Катею Петровською в Берліні… Але ми перекладаємо і публікуємо в болгарській газеті чудові вірші, написані під час війни, зараз. Також вірші деяких солдатів, які загинули. Це чудова поезія. Знаєте, під час війни зазвичай не очікуєш великої поезії. Очікуєш радше поезії, яка могла б підбадьорити, трохи патетичної… Що варто відзначити — я читав справді хороші вірші. Я також знаю Остапа Сливинського, який є моїм другом, чудовою людиною і перекладачем моїх романів. Він почав перекладати мій роман «Часосховище»…

— Знаю, так.

— А ще він уклав словник.

— Так, «Словник війни».

— Тому я думаю, що, буває, ти не можеш публікуватися, не можеш писати, але розум письменника завжди працює.

 

Сподіваюся, незабаром, коли війна закінчиться, в Україні постануть справді значні історії. Можливо, жахливі історії, можливо, страшні історії. Але чудові історії. Тому що дуже важливо мати правильну пам’ять про те, що відбувається зараз.

 

Поки що, можливо, зарано, тому що війна триває, але рано чи пізно, я певен, ця література з’явиться від українських письменників. І, так, я можу зрозуміти цю невіру в слова, тому що слова, звичайно, не можуть зупинити кулі. Але це дуже важливо для війни, про яку ми говорили на початку нашої розмови, війни історій. Тому що це паралельна війна з пропагандою, яка зараз ведеться в усій Європі. Тож я сподіваюся, що вони повернуть свою віру в історії та слова. Я в цьому впевнений.

— І останнє запитання. Я думаю, що ми повинні не тільки переосмислити російську літературу, але й прочитати літературу, яка була в тіні російської. Ви починали як поет і досі пишете вірші. Можливо, для тих, хто не знайомий із болгарською літературою, ви могли б назвати кількох болгарських поетів, які мали на вас великий вплив?

— Я думаю, що деякі з них перекладені українською мовою. І мушу сказати, що, звичайно, Яворов — це наш великий поет початку двадцятого століття. Для мене особисто дуже, дуже важливий. І Атанас Далчев — дуже філософський поет, далекий від битв минулого. Я гадаю, ці два поети були дуже важливими для болгарської літератури. Ці двоє, Яворов і Далчев, сформували безпосередньо мене і моє покоління.

що більше читаєш – то ширші можливості