Війна, що змінила мову: росія з малої літери, легітимізація матюків

Після 24 лютого 2022 року життя кожного з нас змінилося: у когось – більше, у когось – менше, щось стало іншим на певний час, а щось – назавжди. З переоцінкою цінностей, з переосмисленням багатьох речей і з набагато дрібнішими змінами в побуті змінюється й мова. І це природно, адже в мові відображається навколишня дійсність і матеріалізується, об’єктивується наше мислення.

Спробуймо коротко, кількома штрихами окреслити, я́к війна з московськими загарбниками змінила й надалі змінює нашу мову.

«Слово, моя ти єдиная зброє…»

Ця цитата Лесі Українки, затерта до дірок у незліченних шкільних творах і офіційних промовах, саме в ці грозові тижні, як видається, наповнилася для багатьох справжнім змістом.Хай це зброя в нас далеко не єдина, і, вочевидь, не найпотужніша, проте слово таки надається до бойового застосування. І воно вже продемонструвало свою високу ефективність, кажучи мовою мілітарних зведень. Особливо, коли йдеться про війну з помітним інформаційно-пропагандистським компонентом, значно більшим, ніж у попередніх воєнних конфліктах.

Гортаю конспект лекцій зі студентських років. Функції мови. Окрім основної, комунікаційної, або функції спілкування, там ще згадуються, зокрема, номінативна функція (для називання предметів, істот і явищ), гносеологічна (пізнавальна), експресивна, себто виражальна, близька до неї волюнтативна (вираження волі співрозмовників), ідентифікаційна (ототожнення з певною спільнотою), магічно-містична тощо. У процесі спілкування ще можуть проявлятися додаткові функції – агітаційна і персвазивна, тобто переконувальна.

Погодьтеся, це вже цілий арсенал для воєнних дій на інформаційно-комунікаційному фронті – і для оборони, і для контрнаступу! Як побачимо далі, український народ активно «мобілізував рідну мову і повів її у бій» (так один із британських журналістів сказав 1940-го року про красномовство Вінстона Черчилля – у байопіку «Темні часи» (Darkest Hour) ці слова вкладено у вуста лорда Галіфакса). І слід відзначити, що це відбулося й відбувається цілком стихійно, «вірусно», без жодних темників, указівок і методичок, спущених із якихось генштабів та адміністрацій.

Граматика зневаги

Поправте мене, якщо помиляюся, але, здається, це перша в історії війна, коли назву ворожої країни та прізвища її лідерів маркують на письмі невживанням великої літери.

Уже на першому тижні повномасштабної московської агресії практику написання власних назв РФ та РБ, запроваджену, знов-таки, стихійно в соцмережах, підхопили (і невдовзі навіть узаконили нормативними актами) солідні інформагенції, інші інтернет-ЗМІ та офіційні сайти органів влади України. Можу свідчити зі спостережень над собою: хоча я й той іще педант стосовно дотримання правописних норм (правлю до бездоганно грамотного стану навіть SMSки), та рука моя якось сама собою почала писати з малих літер рф, росія, путін, москва… І то було не мавпування чи слідування моді, а – за відчуттями – якась внутрішня потреба. Може, це атавізм прадавніх уявлень про магічну силу слова, особливо – слова писемного, і в такий спосіб ми намагаємося, наче в ритуалі вуду зі штриканням зачарованих ляльок дротиками, завдати трансцендентних уражень загарбникові?

До речі, норми вживання великої й малої літер на початку слова – чи не найменш, сказати б, «мовні» у правописі, тобто прив’язані переважно до екстралінгвальних, а не власне мовних, граматичних чинників. Вибір написання початкової літери назв інституцій та посад (наприклад, Президент і президент, Верховний Суд і Верховний суд) залежить здебільшого від статусу й належности їх: чи є ці інституції та посади українськими або закордонними, міжнародними чи національними, а всередині України – найвищими чи належними до нижчих рівнів ієрархії.

Ще одним критерієм для обрання великої чи малої літери на початку слова (зокрема, у назвах посад, а також звертань до офіційних осіб) є стилістичний, коли йдеться про тексти урочистого характеру, міжнародні угоди (з Високими Договірними Сторонами), документи про нагородження тощо. І тут ми підходимо до мовноетикетного значення великої літери як знаку пошани, поваги до когось чи чогось. Отож, якщо велика літера замість малої на початку слова – це вияв шаноби, то, навпаки, мала буква замість унормованої великої виправдано (з усіх поглядів) може позначати зневагу до об’єкта номінації.

Урешті-решт, і в чинному «Українському правопису», як і в попередніх його редакціях, є примітка про можливість написання з малої літери власних назв, ужитих зі зневажливим емоційно-експресивним забарвленням, – щоправда, там ідеться лише про імена та прізвища у множині: азефи, квіслінги.

Перейменування «згори»

Вони вже навіть не росія і не рф: на позначення країни агресорів-окупантів та їхньої «електоральної бази» швидко виникло безліч синонімів-дисфемізмів, забарвлених різними відтінками – від іронічного-глузливого до образливого, лайливого.

Замість явно недоречних нині північний (чи то пак – північно-східний) сусід і старший брат, хай навіть ужитих і з нарочитою іронією, бачимо зовсім інші позначення Росії: московія, ерефія, мокша, мордор, расєя, раша, рашка… А населення її – московити, мордоряни, мокшанці. І це на додачу до стародавнього етнофолізму кацапи й вже майже нейтрального москалі. «Типові представники» цієї популяції, які продемонстрували свою сутність на нашій землі після вторгнення 24 лютого 2022 року, – рашисти, орки, русня…

Упевнений, навіть невеликі знавці й шанувальники Джона-Роналда-Руела Толкіна вже вповні сформували уявлення про Мордор і орків.

Цікаво, що багато мовців і задовго до початку повномасштабної агресії РФ послідовно вживали Московія, московський, московити замість Росія, російський, росіяни. Це пояснювалося двома причинами:

• по-перше, через небажання «ображати» етнічних росіян в Україні (а якщо говорити коректно, відповідно до загальноприйнятої в західному світі концепції політичної нації, – українців російського етнічного походження), зокрема, патріотично налаштованих щодо своєї держави, та аби відокремити їх від власне російських росіян (россиян);

• по-друге, як символічний жест у відповідь на нібито «крадіжку» нашої споконвічної назви Русь та похідних від неї етнонімів.

Щодо останнього резону, то посилання на свавільне привласнення московитами назв Русь і руський, безперечно, має реальне підґрунтя, хоча, можливо, в такій інтерпретації історичний факт постає дещо спрощено. Зауважу, що вже кілька років в українському сегменті Інтернету раз у раз спалахують дискусії про доцільність повернення Україні назви Русь, українцям – етноніма русини, а українській мові – назви руська мова. Не виключено, що ця патріотична, на перший погляд, ініціатива могла подеколи мати «подвійне дно», адже в такому разі кремлівським ідеологам було б набагато легше проштовхувати свої тези про «адін народ», та ще й була б «руська мова», себто російською – русский язык.

Показово, що на тлі накинутих (чи закинутих?) із північного сходу політтехнологічних схем «розколу» України за територіальною ознакою, що активізуються регулярно протягом уже не одного десятиліття, наші мовці дедалі частіше, свідомо чи підсвідомо, замість Західна (Східна, Південна) Україна вживають Захід (Схід, Південь) України.

Читайте також: Це ж було вже, локдаун і кіборги: 34 нові українські неологізми і фразеологізми

Не НА, а В

На продовження «географічної» теми. Здавалося б, стосовно альтернативних конструкцій в Україні й на Україні і казати нема чого. Консенсусу давно досягнуто – В і тільки В, попри те, що окремі мовознавці намагалися залишити якусь «нішу» і для варіанту з НА. Але все далеко не так однозначно в російській мові за межами України (в «українській російській» теж усталилася форма в Украине (в Украину), якою послуговувалися навіть представники проросійської «п’ятої колони»).

Натомість за межами нашої держави виникла доволі чітка, наче система розпізнавання «свій» – «чужий», лінія поділу в російському мовленні між прихильниками В, до яких належать симпатики України (зокрема, російськомовні західні медіа – такі, як «Настоящее время», російські версії Voice of America, BBC та ін.), і адептами НА. Для останніх форма на Украине (на Украину), схоже, стала чимось на кшталт горезвісної літери Z. Звісно, справжнім бастіоном «НАкання» є центральні органи рашистської пропаганди, для яких ця синтаксична конструкція, можна припустити, прописана в якихось їхніх темниках, поряд зі спецоперация, денацификация, украинские нацисты та іншими визначеннями такого штибу.

Принагідно можна згадати й про давно здійснену відмову англомовної спільноти від використання артикля the при іменнику Ukraine, аналогічний процес відбувся і в німецькій мові, де так само усталилася форма in Ukraine (= в Україні) замість нормативного колись in der Ukraine. Це можна вважати  аналогом до заміни прийменника в українській і російській конструкціях з назвою нашої держави.

Владімір vs Володимир

Після початку повномасштабної агресії РФ проти України помітно активізувалися вже не нові тенденції до транслітерації імен та прізвищ російських діячів в українському тексті – замість передавання їх у спосіб, передбачений чинною та попередніми редакціями «Українського правопису» (УП).

За викладеними в «УП» фонетичними правилами передачі слов’янських імен та прізвищ (які так само регулюють і правопис слов’янських географічних назв), в онімах близькоспоріднених з українською мов – російської та білоруської – спільні морфеми слід замінювати на відповідні українські. Тому «УП» вимагає передавати російські прізвища Голенищев і Пригожина як Голенищев та Пригожина, а не Ґолєніщєв і Пріґожіна. Мотивувався такий підхід належністю української, російської та білоруської мов до однієї – східнослов’янської – підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. До цього основного аргументу додавалися й інші – наприклад, те, що внаслідок тривалого «співжиття» цих трьох народів не завжди можна однозначно ідентифікувати походження прізвища в кожному конкретному випадку (приміром, Третяк/Третьяк, Кравец(ь), Ковалишин та ін.).

Світлої пам’яті Олександр Пономарів колись покликався на те, що самі росіяни не транслітерують наших імен та прізвищ, а передають їх шляхом часткової адаптації, приміром, наше Михайло Олійник віддають у російськомовному тексті як Михаил Олейник, а не Мыхайло Олийнык; «половинчасте» написання Микола (усе ж таки не Мыкола) Бажан – це виняток, імовірно, «пролобійований» свого часу самим Миколою Платоновичем. Тож ми начебто мали б відповідати «дзеркально», не транслітеруючи, а частково адаптуючи («перекладаючи») російські антропоніми й топоніми в українських текстах.

Тренд транслітерування російських онімів виник ще в 90-х роках минулого століття, а в середовищі діаспорян – і набагато раніше. Це саме транслітерування, а не транскрибування, за якого довелося б відображати й акання (щось на кшталт Дастаєвскій, Авсяннікава).

Цілком зрозуміле на сьогодні бажання українців відокремитися від усього російського може посприяти утвердженню саме транслітераційному способові передавання російських імен, прізвищ та географічних назв – принаймні, у практиці мовлення.

Що ж до генетичної близькоспоріднености української і російської мов, то, здається, більшість українських мовознавців не піддають сумніву цю тезу, яка не є похідною від російсько- чи радянсько-імперської ідеології, хоча й активно використовувалася ними у власних цілях. До речі, мовна генеалогія не надто тісно пов’язана з етногенезом, і близька спорідненість мов ще зовсім не означає спільности, споріднености, ба навіть близькости – етнопсихологічної, культурно-ментальної, екзистенційної абощо. Тим більше не може вона бути запорукою вічною дружби й братерства. Яскравим прикладом цього є хорвати й серби.

У трикутнику східнослов’янських мов, начебто однаково близькоспоріднених, білоруси (навіть зросійщені, але які вчили рідну мову в школі) за першої зустрічі з українською мовою без проблем її розуміють. Так само й українці легко вловлюють зміст сказаного білоруською. А от росіянин з РФ потребує перекладача, аби второпати, що́ йому кажуть двома іншими східнослов’янськими мовами. Є над чим замислитися…

Поле брані

Щодо цього вже багато хто висловлювався в мас-медіа, і з-поміж мовознавців також. Проте оминути своєю увагою цієї теми не можу.

Якби ще три місяці тому ми прокинулися й побачили на екранах телевізорів, акурат за ведучими, і в «шапках» далеко не «жовтих», а, навпаки, цілком солідних інтернет-сайтів… слово з трьох літер, і без жодних крапочок і зірочок – напевно, вирішили б, що з’їхали з глузду або ще спимо. Або – що владу в Україні захопила якась партія фанатів Леся Подерв’янського…

Утім, хіба тільки це з усього, що трапилося з Україною цьогоріч після 24 лютого, скидається на страшний сон чи на божевілля? І напевно, «незапікані», невідцензуровані матюки в національному медіапросторі – далеко не найстрашніше з усього.

Чому наш прикордонник на Зміїному саме так, а не інакше, відреагував на ультиматум з боку «російського військового корабля»? Адже відповідь могла лунати і в дусі «Гвардія помирає, але не здається» або «Твого війська не боїмося, землею і водою будем битися з тобою…»  Загальний зміст той самий, проте навряд чи патетична форма була б доречною в тій ситуації. І пейоративність ужитої формули відразу знизила піднесено-пихатий тон звернення з борту загарбницького судна. Вони до нас – із бундючно-претензійно серйозністю (що, як пам’ятаємо з класики, ще не є ознакою розуму), а ми їм – зло, лихо, запекло, ще й весело та дотепно.

Гумор і сатира як ще одна могутня зброя українців у відсічі московським агресорам – це окрема тема, однак важко не зауважити майже контрастних відмінностей між нашим і їхнім емоційними модусами в цьому протистоянні. Навіть у найважчі дні оборонної війни українці не припиняють «обстрілювати» ворога мемами, дотепами, каламбурами й фотожабами.

До речі, наполеонівський генерал П’єр Камброн – буцімто автор слів про гвардію, яка не здається, – після Ватерлоо не раз говорив, що приписувану йому фразу вигадав постфактум один газетяр, а насправді на пропозицію англійців капітулювати він відповів по-солдатському коротко і енергійно… ну, словом, приблизно так само, як прикордонник Роман Грибов на острові Зміїний.

Магічна сила міцного слова спрацювала: обидва «кораблі» – і крейсер «Москва», і (трохи раніше) супровідна посудина «Васілій Биков», зрештою, як відомо, пішли за вказаним курсом. А знаючи схильність вождя рашистів до окультизму й містики, можна бути певним, що продемонстрована в такий спосіб дієвість українських прокльонів не може його не бентежити.

Якщо ж серйозно, то насиченість нашого інформаційного простору «непричесаною» лексикою становить проблему не лише з погляду норм суспільної моралі та громадського порядку: тут фактичну (а подекуди – і юридичну) легалізацію «матизмів» можна порівняти з присутністю озброєних «калашами» людей у черзі до каси супермаркету. Вочевидь, це є тимчасовим, але наразі неминучим і в більшості випадків – доцільним.

Та понад це, багатьох турбує загроза з боку обсценних слів і висловів для українського мовлення, що йому вони, як вважається, не властиві; уведення ж матюків у канон (що вже відбувається зі згаданим вище гаслом) може, мовляв, у перспективі розхитати мовно-ментальні підвалини українства. Професорка-соціолінгвістка Лариса Масенко, визнаючи право й навіть потребу мовців удаватися до міцних слівець в екстремальних ситуаціях, радить писати цю крилату фразу російською мовою в українській транслітерації (Рускій воєнний корабль, іді на …), аби увиразнити чужорідність цього звороту-вульгаризму для нашої мови.

Ясна річ, у цьому есеї не згадано всіх аспектів теми мови під час війни й мови на війні. Можна було б написати про поборювання всього російського в символічному просторі України, зокрема в її топоніміконі, причому цей рух розгортається з такими широтою й азартом, що під гарячу руку потрапляють навіть деякі класики української літератури, як-от Леонід Глібов (вулицю його імені в порядку дерусифікації нещодавно ухвалив перейменувати виконком Броварської міської ради). Варта згадки й несмілива поки що тенденція до уникання інтертекстуальних відсилань, ремінісценцій і алюзій на російські прецедентні тексти в українському мовленні – а наскільки наші розмови просякнуті хоча б тими самими російськомовними цитатами з радянських кінокомедій, кожен може підтвердити на своєму власному досвіді. Нарешті, потребує обговорення куди більш серйозна проблема повного переходу на українську в щоденному спілкуванні та, відповідно, проблема ставлення до тих, хто цього не підтримує (а серед них немало таких, що довели свій український патріотизм і ділами, і власною кров’ю на війні з рашистами).

Колись, у майбутньому, всі грані відносин української мови і російсько-української війни стануть предметом численних наукових розвідок, які базуватимуться на даних контент-аналізу, соціологічних опитувань та інших об’єктивних методів. І що більша часова відстань відділятиме дослідників від подій цієї війни, то коректнішими будуть їхні висновки: дослідник має бути зовні щодо об’єкта свого дослідження. А ці рядки нехай залишаться суб’єктивними маргіналіями спостерігача, що перебуває всередині явища. Може, і вони для когось стануть у пригоді.

Читайте також: 100 самобутніх українських слів, які закучерявлять ваш лексикон