«Чорний Леопард, Рудий Вовк»: фантастичні тварюки Марлона Джеймса

Марлон Джеймс, Чорний Леопард, Рудий Вовк / переклад Г. Яновської – Жорж, 2022 – 616 с.

Блукаючи разом з героями в хитросплетіннях сюжету Марлона Джеймса, читач відкриє прадавній світ Африки. І на цьому шаленому тлі міфів та легенд, кривавих подій і магії дослідить межі влади й честолюбства, дружби і зради. 

Літературознавиця Богдана Романцова розповідає про першу частину трилогії «Темна зірка» – бестселер The New York Times «Чорний Леопард, Рудий Вовк» Марлона Джеймса, який нещодавно вийшов в українському перекладі у видавництві «Жорж».

1826-й – саме цей рік змінив для мене літературу назавжди. Йдеться не про великі американські романи, на кшталт «Мобі Діка» Мелвілла, і не про європейську романтичну традицію, на взір текстів Дікенса. Тоді з’явився «Останній з могікан» Фенімора Купера – головне guilty pleasure мого дитинства. Історія про шляхетного Чингачгука, його тонконосого сина Ункаса і відважного Натті Бампо, які разом рятують прекрасних леді від кровожерливих індіанців – ідеальний текст, хіба ні? Юні гострі на язик красуні, мужні хлопці, шляхетний мудрий патріарх на тлі чужого екзотичного континенту. 

Приблизно так я уявляла фронтир – як команду супергероїв, кожен з яких наділений визначеними функціями, що дозволяють їм ефективно перемагати ворогів і, звісно, дружити. Всі вони, безумовно, лишалися продуктом західної культури бодай тому, що ніхто з добрих американських християн ХІХ століття і не намагався уявити іншу логіку чи відмінне від європейського сприйняття дійсності. Шляхетний абориген, який знає всі доріжки та ягоди. Не менш шляхетний британець/француз/представник іншої імперської нації, який дружить з аборигеном і вчиться у того вправно стріляти з лука і знаходити сліди у траві. Прекрасна дівчина або й кілька, що стають об’єктами кохання, але в потрібний момент проявляють себе, давши ворогові по голові сумкою, сковорідкою, маленьким песиком. І патріарх, обов’язково місцевий, що передасть свою мудрість наступним поколінням і помре не пізніше другої третини книжки. Власне, універсальна схема будь-якого пригодницького роману, які і сьогодні можна знайти у м’яких обкладинках майже в кожній книгарні міста.  

Особливість такого твору – чітко закріплена за місцевими функція «майже такі, як європейці, але в пір’ях». Вони курять довгі люльки, розмовляють афористичними сентенціями і завжди помирають красиво: дивлячись удалечінь й виголошуючи промову про рідні степи. Ще одна очевидна роль екзотичного простору у таких романах – лишатися яскравими декораціями, на тлі яких герої зможуть проявити себе, згадайте бодай мандрівників Жуля Верна чи Джека Лондона. Такі романи скидаються на колоду карт: як не роздавай, отримаєш яскраві впізнавані картинки із конкретною символічною функцією. 

Відомо, що колишні колонії проходять кілька етапів розвитку літератури. Перший – наслідування і спроба писати, як метрополія. Другий – свідоме відштовхування, визначення себе як чогось геть відмінного від колишнього центру. Втім, все одно йдеться про залежність, адже протест проти колишніх поневолювачів означає увагу до їхньої позиції та думки. Нарешті, останній період, деколонізація, передбачає визначення власної культури через осердя самості, без жодних шпильок чи реверансів у бік метрополії. Для такої культури вже неважливо, чи існувала на цьому місці імперія, адже цей факт нічого не змінює. 

Одна зі стратегій – змалювати світ до колоніального вторгнення. Втім і тут є ризики – насамперед ідеалізації, створення наївного образу землі молока та меду, що є просто ще одним варіантом колонізаторського міфу. Роман «Чорний Леопард, Рудий Вовк» букерівського лауреата Марлона Джеймса – точно не про це. А про що? Аби з’ясувати, нумо членувати текст, тим паче розчленування у текстах Джеймс полюбляє. 

Як і куперівського Натті Бампо, головного героя називають Слідопитом. Безіменний персонаж, трикстер і вічний мандрівник – безпрограшний варіант, якщо обираєш роман дороги або пригодницький текст. Образ Слідопита у цьому тексті, безумовно, складніший за однойменного героя пенталогії Купера. Романтичні американські романи пропонують читачеві дієвців, що лише зрідка сумніваються у власних силах і завжди ведуть уперед решту команди. Їхні образи чітко окреслені на тлі решти часто декоративних персонажів. Що ж до Слідопита Джеймса, то це герой-дзеркало, в якому відбивається світ. В одній зі сцен він зізнається, що залишив своє ім’я біля хвіртки батькового дому, в іншій – що ніяк, власне, і не виглядає. Його образ годі вхопити цілком, а тим паче описати, адже часто він перебирає на себе чужі властивості. Так, зустрівши відьму банші, герой повертається до озера, аби глянути, чи справді «на вигляд став як вона». 

 Одна з важливих функцій Слідопита – переживати досвіди зіткнення з місцевими: від лісових створінь гомідів до чарівників-некромантів, річкових відьом, охоронців дітей, потвор-людоїдів і навіть жінки, одержимої грім-птахом – низки богів, божків, духів, незрозумілих, не кодифікованих, не ієрархізованих згідно з нашими західними уявленнями про порядний пантеон. Якщо європейські боги прибирають подоби тварин або й чогось неживого за власним бажанням, такий перехід чітко марковано, то тут герої ніби дрейфують між людським та тваринним, жіночим та чоловічим, сном та реальністю, кордони не окреслені, якщо взагалі існують. Плинність та сюрреалістичність світу, на який ще не накинули своїх раціональних сіток колонізатори, найточніше характеризує Африку залізної доби, де про європейців ніхто й не чув (коли не рахувати білошкірих вчених-некромантів), а Ефіопія є пишною імперією. «Африканські казки – ваш прихисток від скептицизму», – сказав в інтерв’ю «Нью-Йоркеру» автор. Додам лише, що у цьому прихистку дуже стрьомні тіні на стіні. 

«Мені знадобився час, аби усвідомити: щоразу, як я пишу чи говорю, звучу як дворецький», – зізнався Джеймс у дискусії Салману Рушді. «Чорний Леопард» – це також спроба відійти від «колоніальної англійської», як каже сам автор. Не просто остаточно розірвати зав’язки із західною міфологією у найширшому сенсі, а й писати про Африку, взагалі не озираючись на колоніальну традицію.

Читайте також: Обама назвав 6 книжок для читання влітку, які допомагають зрозуміти Африку

Ще на перших сторінках герой скидає із себе одяг, аби той не нагадував йому про батька – так само і текст Джеймса скидає із себе нашарування накинутих традицій ще до початку основної дії. Та й сама історія у романі куди ближча до усної оповідної традиції, ніж до писаної, до епосу про Сундіата, ніж «Одіссеї» Гомера, попри численні порівняння «Чорного Леопарду…» з останньою. Ще один стереотип, що його Джеймс долає своїм текстом, – ідея, нібито усні культури апріорі примітивні й нерозвинені. Століттями європейці вірили, що лише писемна традиція має значення. Однак герої роману самим своїм існуванням утверджують протилежну думку: ти живий, доки про тебе переповідають історії, а не переписують.  

Епіграфи у романі подано мовою йоруба, і мова тут стає дверима у чужий світ, замовлянням, що допомагає зануритися в іншу реальність. Звісно, можна закинути Джеймсу компромісність, як Ачебе або Найполу – мовляв, він і далі пише англійською, а отже, не відкидає цілком колоніальної спадщини. «У мені досі живе англосаксонський протестантський автор-реаліст», – зізнається в одному з інтерв’ю письменник. Та для цього реаліста у кожному новому романі Джеймса місця дедалі менше.

Як у будь-якому порядному фентезі, світ розділений між кількома полюсами впливу – королівствами, які воюють та інтригують одне проти одного. Головний герой не належить до жодного: я завжди був на краю, десь поблизу кордону, – зізнається він. Маргінальність оповідача, його неінтегрованість у жодну спільноту – риса, притаманна усім трикстерам. І вона дає їм змогу бачити світ збоку й згори. 

Сам автор описує свій текст як «африканську “Гру престолів”», та я підозрюю, що це для Джеймса радше комерційний хід, спроба продати роман, який лише на перший погляд може видатися масовим. Радше маємо божевільний мешап із «Серця пітьми» Конрада,  «Кримінального чтива» Тарантіно, бітниківської наркотичної фантасмагорії, романів Рушді та Моррісон, «Загону самогубців» і «Міста гріхів» Френка Міллера. Все це – на тлі картин Митника-Руссо, якби той перемальовував Босха під ЛСД. 

Слідопита ми застаємо у в’язниці, де він осліпив та вбив п’ятьох співкамерників, від старших агресивних чоловіків до геть юного хлопчика. Останньому герой радить переродитися в наступному житті чоловіком. Образ людини без очей тут конче важливий: сам Слідопит, що також втратив одне око, бачить світ носом. Та й вірити побаченому годі: до основи не дістатися крізь шари приватної та спільної міфології або й просто брехні. Какофонію голосів можна порівняти із суперечкою сліпих фанатиків, що не можуть та й не бажають погодити конкретну версію події, свідками якої стали. Може видатися, що це нагадує фолкнерівську оповідь крізь призму кількох свідомостей.

Однак радше маємо варіант притчі про слона та мудреців, і саме різні версії слона стануть основою сюжету. Яка з-поміж історій правдива? Яка з поміж запропонованих карт відбиває реальний рельєф? Це не має жодного значення. Марлон Джеймс вже не вперше стверджує: лише для західного світу важить, аби історія мала під собою реальне підґрунтя. Ми воліємо істини, сприймаємо заплутаний сюжет як головоломку, яку таки можна розгадати. У «Чорному Леопарді…» раціоналізм відкинуто, кожна версія водночас правдива, брехлива й суперечить решті. Немає істини, немає розгадки. Змиріться і насолоджується ковзанням поверхнею із раптовими пірнаннями на дно.

Слідопит, що, до речі, називає себе Вовком, вміє знаходити втрачених і мертвих. Одного дня він дістає нове замовлення від сестри царя: знайти її загубленого сина. Саме згаданому цареві смерть хлопчика найвигідніша, адже той має успадкувати престол. Вовк пробирається через густий ліс рук, ротів, голів і крил, здебільшого відірваних, аби знайти загубленого. Навколо – фентезійний світ, де поєднуються всі можливі міфологічні системи, від класичного епосу до сучасної міфології, наприклад, коміксів і голлівудських фільмів. Сумний гігант, що оплакує своїх жертв, сусідить із величезним кажаном, банші, тролями, деревами, що пам’ятають слонів – і їм всім комфортно у цьому каталозі. «Неймовірні тварини, неймовірні бажання» [Fantastic beasts, fantastic urges], – вигукне у певний момент Леопард. Звісно, фраза не випадкова. Своїх монстрів Джеймс описує як «найлюдяніших істот з усіх, кого я створив», однак їх точно не варто шукати у джунглях.

Африка тут нещадна не лише до героїв, а й до читача: зрозуміти, запам’ятати і усвідомити, хто за яку функцію відповідає і чого чекати надалі, абсолютно неможливо. Вкласти це у звичну для нас чітку логіку чи сітку понять – і поготів. Все біжить, свистить, сміється і постійно намагається убити решту. Так читач опиняється у центрі божевільного карнавалу, де відьми реальні і можуть тебе зжерти. Слідопит же, майстер подорожі, щоразу дивом знаходить потрібну дорогу, спочатку сам, а потім і в команді. Так, у ньому є щось від Фродо, але точно не Фродова захоплена наївність. А ще кожен з персонажів має секрет, і така неповнота знання стає імпульсом для розвитку сюжету. Якщо продовжувати порівняння із популярною культурою, новий твір Джеймса можна назвати надскладною і неймовірно жорстокою настолкою, де фінал відомий заздалегідь. 

Юний спадкоємець престолу, чийого імені ми так і не почуємо, виявляється таким собі листом із класичної новели Едгара По: ми майже нічого про нього не знаємо, але навколо героя розгортатимуться події, які часто суперечать одна одній. Ненадійний оповідач? Ненадійне у романі геть усе. Єдине, що не підлягає сумніву, – смерть, саме вона стає основою, спробним каменем, об який варто перевірити себе. «Хлопець помер. Що тут іще знати?» — так починається роман. І справді.  

Невдовзі виявляється, що на цей макгафін полює не лише Вовк, а й низка ще небезпечніших чудовиськ. Дорогою герой зустрічає Леопарда, харизматичного напівзвіра-напівлюдину – і невдовзі вони стають коханцями. Але ні, йдеться не про африканський варіант Ахілла та Патрокла, а радше про Нарциса та його відображення у воді, якщо вже проводити (не дуже плідні) паралелі із західною міфологією.

Ймовірно, у двоїстості Леопарда Слідопит-дзеркало бачить власне відбиття – істоту без коріння, але водночас абсолютно закорінену у фантасмагорійний простір, героя на межі світів. Леопард викликає то любов, то ненависть, він наділений просто-таки святою демонічністю. І, ризикну висловити припущення, образ леопарда тут також не випадковий: «Хіба може чорношкірий перемінити свою шкіру або леопард — плями свої? Отак і ви, — чи зможете добро чинити, звикши зло робити?» — сказано в головній книзі західної цивілізації. Марлон Джеймс не наводить цієї цитати у тексті, однак весь роман можна назвати контраргументом на неї: а що вважати добром і чи готові ми взяти на себе функцію розрізнювача? А головне, навіщо ґвалтовно змінювати себе, якщо це веде до втрати ідентичності? 

Читайте також: «Гендерсон, повелитель дощу»: Африка й філософія

Є ще один варіант прочитання роману, цілком у постмодерністському дусі: у тексті Джеймс переосмислює образи класичних супергероїв. Так, це Чорна Пантера, якого ми пам’ятаємо з екранізації  Раяна Куглера. До речі, частина героїв тут, як у типовому голлівудському кіно, лишаються на рівні функцій, яскравих картонок, а не повнокровних персонажів. Однак на такий закид є і відповідь: «Чорний Леопард…» — лише перша частина трилогії «Dark Star», тож автор матиме де компенсувати нестачі. Другу частину Джеймс пообіцяв витримати в атмосфері магічного реалізму, а третя буде класичним горором. Наратор щоразу інший, наприклад, в другому романі ми побачимо світ очима вже згаданої 315-літньої відьми.  Хто ти такий, що вимагаєш від мене пояснень? – в одному з епізодів питає вона. І це питання адресоване насправді нам, читачам. 

Що ще додати? Цей роман не почитаєш за обідом. Джеймс описав світ, сповнений насильства, часто безпричинного. Милосердя – надто сучасна категорія, аби їй було місце у давній Африці, хай би якою фіктивною та Африка була. Голови у романі існують, аби їх відрубали, а тіла – аби бути розчленованими. І це зовсім не історія про святу Лючію, що носить свої прекрасні очі на стеблинці. Тут смерть не є естетичним актом: кишки виблискують на сонці, а над ними в’ються хмари кровоссальних мух. Мертвих завжди більше, ніж живих; жінок, чоловіків, дітей та тварин ґвалтують що кілька сторінок, а шиї перерізають суто заради розваги. Комфортне читання та затишний ескапізм? Точно не до Джеймса. Просто будьте вдячні, якщо цей роман вас не зжер. 

Великі кішки тут не паперові, а дуже навіть реальні. І кусаються. 

Купити книжку.