Чи вдався перший млинець: українські дебютні романи 2021 року

Вони дуже різні. У когось шлях до друку був довгим і тернистим, у когось швидшим. Вони спробували, і в них вийшло видати першу книжку. Щось їм у цій книжці вдалося, щось — радше ні. Але це ще нічого не означає. Адже вони пробують. У цій добірці — 5 нових українських авторів та авторок, а також їхні найновіші романні дебюти. І ми цілком щиро їх вітаємо, а якщо на щось вказуємо, то лише заради того, щоб другий їхній роман був іще кращим за перший. 

Тет Федоренко Експат, або Олені на крижині

Тет Федоренко. Експат, або Олені на крижині. Київ: «Фенікс», 2021. (Серія «Нова хвиля XXI»).

«Оленям на крижині» креативної директорки, сценаристки, а тепер іще й письменниці Тет Федоренко пощастило зі шляхом до друку: їх винесло «Новою хвилею XXI» літературної агенції «OVO» в українські дебюти 2021 року. Натомість не щастить, і ой як нещастить, в Україні експатам середнього віку. Німець Клаус Отто Бах уже пробував навідатися до сучасної України за допомогою своєї авторки Ярослави Литвин, а швед, на ім’я Бред Енссон потикається на ще небезпечнішу територію: в Україну на початку нульових. Обидва знають про Україну хіба що як про країну, в якій має бути багато легкодоступних красивих жінок. Обидва втрапляють у комічні пригоди через своє незнання мови й неготовність до українських реалій. І обидва знаходять в Україні не зовсім те, за чим їхали.

Готуйтеся: якщо фетишизм Клауса Отто лишається переважно безневинним і пояснюється історією з дитинства, Бред хитрощами опиняється у ліжку з напівпритомною жінкою, яка дала б йому згоду на секс лише в його власній уяві. До того ж ця жінка — його співробітниця. До того ж кількома місяцями пізніше виявляється, що вона завагітніла. Так, ми щойно дозволили собі трохи спойлерів, але врахуйте, що все описане відбувається у першій чверті роману, а далі авторка залишає вас як читача або читачку наодинці з тим, що ви дізналися. І моральних оцінок цих дій не дає: роман написаний від третьої особи, проте з закритої перспективи Бреда, з голови якого нас не випустять до кінця тексту. 

Розпочати роман зі злочину — вдалий письменницький задум: читач перебуває в напрузі, не знаючи, чи викриють героя і що станеться з ним після викриття, а також не розуміючи, як ставитися до страшної таємниці персонажа, в яку посвячені лише авторка тексту і сам читач. За таким принципом пишуться новітні детективи: читач знає, хто злочинець, а інші герої це лише мають вирахувати.

Тримаючи в голові його злочин, читач знайомиться з Бредом-після-злочину — і виявляє, що той здатний також на муки сумління, закоханість та альтруїзм. Він знайомиться з Бредом-до-злочину — зі спогадів про колишню подругу та батьків. Але усі перераховані «до» і «після» мало пояснюють нам (і самому Бреду), чому він пішов на злочин? І чи слугує все розказане виправданням? 

Дочитавши до фіналу, який можна назвати відкритим, читач(ка) не має відчуття, що питань поменшало. Якраз навпаки: сумнівно, чи було покарання героя достатнім? Чи можна довіряти його обіцянкам? А також: чи виправдовує цей фінал 432-сторінковий об’єм книжки? Тут кожен вирішує сам, хоча на останнє запитання ми б відповіли, що оповідь роману могла б трохи «пришвидшитися» десь із середини книжки, підганяючи розкриття головної інтриги сюжету, і особливо після того, як інтрига уже розкрилася.

Купити книжку

Артем Поспєлов Тадуш

Артем Поспєлов. Тадуш. Чернівці: Книги-ХХІ, 2021. Виданий у співпраці з літературною агенцією OVO.

На відміну від «Експата», у «Тадуші» читач іще надійніше замкнений у голові 10-річного (або, як він сам каже, 4000-денного) хлопчика Зоїка (ім’я він також вигадав собі сам): оповідь тут ведеться від першої особи. Оповідь від особи дитини надзвичайно складно будувати, і взятися за неї вже в першому романі — неабиякий виклик собі як письменнику.

Початок цієї ризикованої оповіді — вдалий і лаконічний: «Я його вбив, а Малюк сказав: «Не зважай»». Хлопчик Зоїк важко переживає смерть свого пса, а опісля смерть Діда, переконаний, що в смерті останнього винен саме він. Проте усі витіснені спогади береже не Зоїк, а його уявний друг Малюк, отже, і таємницю про смерть — або вбивство — Діда читач разом із Зоїком дізнається від Малюка лише наприкінці роману. Малюк — до певної міри антипод Зоїка: рішучий, владний, цинічний, зухвалий. 

Витвір уяви 10-річного хлопчика, який переживає смерть родича та розпад своєї родини, Малюк має певні «сталі» характеристики, які викликають деякі запитання: наприклад, чому дитина називає голос Малюка саме «понівеченим» (доволі складний епітет для 10-річної дитини) і звідки вона взяла (і приписала Малюкові) пораду «відчути вібрації, ввібрати світ». На відміну від прислів’їв і приказок, якими також пересипані Зоїкові розмисли, ця порада звучить як щось, що навряд чи притаманне бесідам дорослих, серед яких він зростає. Від цього оповідач, ненадійний через наявність уявного Малюка, стає також трохи неправдоподібним.

Читати також: Ми помрем не в Парижі: емігрантські історії Ірини Жураковської

Водночас не можна не відзначити, що, на відміну від означених вставок із Малюком, з дитячою оповіддю автор чудово упорався.

Прикрашають цю мову також одивнені визначення світу, яке дає дитина-оповідач: «Смерть — це коли на зламі травня та червня заходиш на кухню попити води». І особливо прекрасна гра зі словами у фразі: «Любов не обов’язково означає жити довго та щасливо», яка проходить через увесь текст і яку ми не переказуватимемо заради збереження ефекту від неї. 

Симпатизуючи Зоїку, дивуючись поетичності його мови, читач поступово помічає, як «невинна» дитяча оповідь переходить у психотрилер, як забавки Малюка та Зоїка у таборі «Тадуш» стають дедалі жорстокішими і як, шукаючи відповіді на те, що таке смерть, герой та його двійник надміру захоплюються тією невидимою (чи не так само уявною, як і Малюк?) межею, яка відділяє життя від власне смерті.

Купити книжку

Тетяна Цой Мені байдуже, що люди скажуть

Тетяна Цой. Мені байдуже, що люди скажуть. Київ: Білка, 2020. Тетяна Цой. Мені байдуже, що люди скажуть. Сестри. Київ: Білка, 2021.

Хто б подумав, що за сентименталізмом у дусі Г. Квітки-Основ’яненка, якого, здавалося б, було забагато у шкільній програмі, також можна скучити? Мабуть, перенасичення постмодерном також може хитнути — а може, вже поволі хитає — інтереси читача в протилежний бік. До романів, у яких сюжет простий і зрозумілий, немає загадок та інтертекстів, а ставлення до письма та героїв позбавлене іронії. Романна дилогія «Мені байдуже, що люди скажуть» пропонує саме таке легке і ненапружене читання, ідеальне для літньої спеки. Недарма перший роман дилогії став лауреатом конкурсу у рамках Літературно-мистецького фестивалю «Толока 2020» у номінації «Українська художня література. Проза» та увійшов до рекомендованого до прочитання списку в номінації «Проза» відзнаки «ЛітАкцент року – 2020».

У центрі сюжету — кілька поколінь однієї сільської родини, а сам сюжет за своїми невигадливими, але динамічними перипетіями нагадує телесеріальний і, мабуть, був би цілком успішним у вигляді сценарію мелодрами для українського телебачення: пошуки справжнього кохання, подружні зради, позашлюбні діти, скандали зі свекрухою, гіркі розлучення і бучні весілля. Історичне тло цієї родинної саги складніше. Воно ховається за цим стрімким сюжетом і прописане, на відміну від нього, не широкими мазками, а витонченим пунктиром. Проте водночас воно потребує цього стравного і на позір простого сюжету, разом із яким без великих зусиль потрапить до свідомості свого споживача. 

Найстарша жінка роду, описаного в романі, Ганна Капітонівна, — не лише берегиня релігійних традицій родини, але й «розкуркулена» пані, яке ще пам’ятає краще життя до Союзу. Її дочка Люся — вихована в комуністичну добу жінка, яка ще таємно хрестить дітей, але вже відкидає певні постулати материної науки, яка спілкується в побуті українською, але змушена вчителювати російською мовою. Її донечки — наступне, в чомусь вільніше від забобонів, а в чомусь і бідніше покоління, якому російська мова дається легше, ніж їхній мамі-вчительці, і яке живе напередодні розпаду Союзу і мимоволі помічає передвісники цього розпаду. Усі ці покоління щасливі тим — і цінні для української літератури тим, — що принципово орієнтуються не на те, «що люди скажуть», не на стереотипні суспільні ролі жінки чи чоловіка, а на свої почуття та волю. 

Мова цих двох романів — так само як і свідомість персонажів — залишилася здебільшого в ХІХ столітті й погано пристосована до рефлексії того виру подій, яке на них обрушило означене тло: XX століття з його двома світовими війнами та комуністичною диктатурою. Описи героїв та героїнь хибують на те, що сентименталізму найбільше закидали: вони рясніють порівняльними зворотами та пестливими суфіксами й дуже нагадують характеристику Марусі вже згаданого Квітки-Основ’яненка, котра була «прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, брівоньки — як на шнурочку». Внутрішній світ героїв поданий так само через авторські описи, а не через їхні вчинки: «tell» суттєво переважає над «show», а тому ми мусимо вірити оповідачу-всевіді на слово, коли він перераховує моральні чесноти своїх героїв або героїнь. 

Лишається тільки здогадуватися, чи конфлікт мови романів та історичного контексту є свідомим (і тоді виправданим) прийомом авторки, а чи даниною сентименталізму, який виглядає все ще рідним і по-своєму прекрасним у своїй призабутій простоті, але майже безпорадним кнопковим телефоном поряд із постмодерними навороченими смартфонами.

Купити книжку

Ілля Макаренко Магнум

Ілля Макаренко. Магнум. Чернівці: Книги-ХХІ, 2021.

«Магнум» — упевнений дебют українського режисера-документаліста, мова якого також проста, але іншою мірою: позбавлена (само)замилування і поетичності, лаконічна, а головне — дуже життєподібна. Саме завдяки їй читач із легкістю поглинає цей роман, не застрягаючи на діалогах і разом із героєм вивчаючи декілька португальських слів, які — поряд із «екзотичною» урбаністикою Лісабона — додають оповіді колориту.

Ще однією запорукою успіху цього роману є «детективна» складова сюжету: оселившись у старого португальця Алберту й розглядаючи старі фотокартки, Я-оповідач роману знаходить світлини, підписи на яких не збігаються з тим, що розповідав йому сп’янілий господар квартири. На цих світлинах — його буцімто загиблі син Паулу та кохана дружина Лаура, активна учасниця португальської Революції гвоздик 1974 року. 

Саме в цій точці — революції — історія Португалії знаходить неочікуваний перегук із Євромайданом, у якому герой не брав участі (з причин, які читачі дізнаються в романі), та російсько-українською війною. Перед нами постають два герої, які зовсім не були «героями» в той час, коли історичні обставини підштовхували їх до цього: старий Алберту з Португалії та майже тридцятирічний наратор, який «тікає» від минулого з України. Набагато «героїчнішими» за нього видається сім’я українських заробітчан, із якою оповідач випадково знайомиться, гуляючи Лісабоном: покинувши все, що мали, вони подаються у безвість — у чужу їм країну — і, тримаючись разом попри скруту, беруть на себе відповідальність за прийняті рішення.

Читати також: У смерті жіноче обличчя: «Хто завгодно, тільки не я» Галини Крук

Натомість психологів «негероїчних» героїв — Алберту і почасти романного «Я» — не менш цікава для літератури, ніж психологія «героїв», патріотів та сміливців. І роман непогано дає собі раду з різнобічним розкриттям їхніх характерів. Адже в любовній лінії з українською емігранткою Тонею оповідач так само нерішучий і «негероїчний», так само готовий тікати від серйозної відповідальності, як і під час української революції. Що цікаво: попри сподівану «арку розвитку» персонажа, який мав би зрозуміти, чого хоче від життя, після поневірянь у Португалії, герой лишається таким же боязким і невизначеним. І в цій відсутності прикінцевої моралі — дуже симпатичним. 

Єдине, що було не дуже симпатичним наприкінці, — то це те, що головна інтрига «детективної» сюжетної лінії кілька разів відтягувалася в останньому розділі в однаковий спосіб: герой запитував те, що його (і читача) цікавить, а решта персонажів починала з історій про своє, обіцяючи відповісти згодом, але так і не відповідала через різні обставини, які переривали розпочату розмову.

Утім, таких «глухих кутів» завжди бувало вдосталь і в класичних детективних романах, із тією відмінністю, що в класиці персонажа, який забагато знає, переважно вбивали або калічили, перш ніж той устигав звіритися детективу. Натомість у «Магнумі» помре лише один персонаж. І смерть його буде цілком природна, хоч і трагічна. 

Купити книжку

Олександр Демарьов День до вечора

Олександр Демарьов. День до вечора. Київ: Букрейн Паблішинг Хаус, 2021.

«Аби день до вечора» — приказка, яку часто повторює бабуся Андрія Романця на запитання, як у неї справи. Цей принцип життя — перетерпіти важкий день сільської роботи до вечора — здається, тяжіє над усіма жителями села Завалля, зокрема і над трьома поколіннями родини Романців. 

Як би вони не смикалися, що б не обирали, про що б не мріяли, зміни їхнього життя у селі підпорядковуються лише змінам сезонів року. Кожен із персонажів сам дає собі раду з таким існуванням відповідно до своїх принципів. Слід відзначити, що в романі зберігається «поліфонія» голосів: по-своєму праві та дядько Коля, який не цурається жодної роботи й жодної платні, і Вова Романець, який вимагає чесної оплати й відстоює свою гідність перед роботодавцем; і Надя Романець, яка готова йти на жертви заради дітей, і її сусідка Каріна Лозенко, яка радить їй найперше піклуватися про себе й свої почуття; і Ніна Романець, дочка Вови та Наді, яка не збирається жити почуттям провини за те, чим батьки заради неї пожертвували, і її брат Андрій, який не може покинути хворих тата й маму самих поратися на городі після всього, що вони для нього зробили. Автор — чи то всевідець-оповідач, який оповідає цю історію, — не береться робити дидактичних висновків або приставати на чийсь бік, тим паче на бік головного героя, хоч він йому і співчуває.

Андрій, якому відведена головна роль у другій частині роману, намагається вирватися від цього прокляття монотонності, у якому застрягнув, — але воно сильніше за нього, а також за сам текст: небагатий на події, ба навіть на мелодраматичні виверти, цей соціально-побутовий роман реалістично показує життя «як воно є». А життя таке, «як є», не має первинного стрункого сюжету, не завжди захопливо змінне, не вкладається в однозначну «історію успіху» чи «історію поразки». Про це варто пам’ятати, але від цього важче читати тим, хто звик до фікції, яку ми погоджуємося вважати описом життя в літературі. 

Бабуся пояснює онуку: фраза «день до вечора» означає також, що її, бабусин, день уже хилиться до вечора, а молодим потрібно не проґавити свій день. Та фінал роману, хоч і не завершується трикрапкою, лишається відкритим: Андрій і досі вагається щодо свого життєвого вибору, вертаючись у гуртожиток університету. Його «день» життя не досягає ані полудня, ані тим паче вечора і міг би без перешкод продовжитися в наступному романі з того місця, на якому автор поставив крапку в першій частині.

Купити книжку

Матеріал створений у співпраці