«Для мене це про емоцію»: чому меценат купив квартиру для літрезиденції у Харкові

Цього року запрацювала Харківська резиденція «Слово» — місце для роботи літераторів/ок, мисткинь та митців, дослідників та дослідниць гуманітарного циклу. А ще — для камерних зустрічей із публікою й обговорення актуальних соціокультурних питань. Розвивається резиденція в легендарному домі «Слово». Тож іще одне завдання проєкту — проговорити історію цього не так будинку, як спільноти. 

Квартиру купила та передала проєкту в довгострокове користування харківська родина Набок, підтримують його інші бізнесмени й культурні діячі (серед них — письменник Сергій Жадан, видавець Олександр Савчук та команда Харківського ЛітМузею). Що змушує їх це робити, як працює та фінансується оновлена резиденція, чому важливо, що вона розвивається саме в «Слові», а також, що це потенційно мало би дати місту — розповідає Іванна Скиба-Якубова, учасниця організаційної групи проєкту, керуюча партнерка агенції «Bagels & Letters». 

Передісторія

Передісторія резиденції починається у 2018 році. Тоді виконавча директорка Українського ПЕН Тетяна Терен звернулася до заступника тодішньої губернаторки Анатолія Бабічева із пропозицією заснувати у Харкові літературний фестиваль і письменницьку резиденцію. Справді, у Харкова, міста, нібито сповненого і видавництв, і авторів, літературного фестивалю нема вже багато років. Але почати вирішили з резиденції, яка б дозволила поступово виплекати середовище.

«Коли у міста є великий фестиваль, ми ніби вже вимальовуємо образ цього міста. А коли чуєш, що «у місті є літературна резиденція» — то ніби спиняєшся і задумуєшся: це про що? Що ж це за місто таке? — говорить Тетяна Пилипчук, заступниця директорки ЛітМузею. — Логічно, що саме в Харкові, з його яскравими літературними історіями, з’явилась письменницька резиденція. Для мене дуже важливо актуалізувати ті історії, які ще не стали нашою спільною культурною пам’яттю, щоб ми ці історії присвоїли і прожили».

«Квартирники в «Слові»: Презентація книги Мстислава Чернова «Час сновидінь». Фото Ігора Чекачкова

Для авторів і авторок резиденція — це, перш за все, можливість сконцентруватися на роботі: вийняти себе з рутини, отримати іншу перспективу, попрацювати з архівами, зануритися в інший міський контекст. Приймали на резиденцію прозаїків/нь та перекладачів/ок.

Організаційним партнером став Харківський ЛітМузей: інституція, яка вже 30 років розвиває харківський літературний дискурс. Тут зберігають і досліджують пам’ять попередніх поколінь української літератури, тут же витворюють й дієве середовище, об’єднуючи різноманітні культурні проєкти, надаючи простір авторам як зрілим, так і початківцям. 

Цей принцип зберігся і в ЛітРезиденції. За 2018-2020 роки на ній встигли попрацювати: Люба-Параскевія Стринадюк, Любко Дереш, Ярослава Стріха, Михайло Целлер, Катерина Калитко, Таня Родіонова, Макс Беспалов, Юрко Матевощук, Банди Шолтес (останньому пощастило жити уже у «Слові»). 

Банди Шолтес, перший мешканець резиденційної квартири в будинку «Слово»

На той час резидентів/ок обирало конкурсне журі, яке складалося з членів та членкинь Українського ПЕН. Вони розглядали синопсиси майбутніх робіт, мотиваційні листи та орієнтувалися на перші роботи: за умовами конкурсу, резидент(к)и повинні були мати не менше трьох надрукованих книжок. Забігаючи наперед, — в оновленій резиденції останньої умови немає.

Читайте також: Bandy Sholtes про свій місяць у будинку «Слово»

Диво чи закономірність?

Перші три роки резидент(к)ам житло знімали. Перевагою була можливість обрати цікавий людині район, але «кочування» мало й недоліки: відсутність сталості, атмосфери, відчуття причетності до місця і всі ті дрібні побутові ризики, які завжди тягнуться за винайманням помешкання.

На відміну від Львова, де міська рада хоча б задекларувала готовність розвинути постійний простір літературної резиденції, у харківського міського чи обласного менеджменту такої інтенції не було. 

І тут несподівано стається подія, про яку ми все ще сперечаємося: це диво чи закономірний наслідок багаторічного лупання скали? Одного літнього дня до ЛітМузею приходить бізнесмен, керівник компанії «Ньютон» Андрій Набока, родина якого… прагне купити квартиру в будинку «Слово» й зробити там якийсь публічний простір. Те, що саме до музею, — закономірно: тут за десятиліття сформувалася фахова експертиза з розвитку літературних і споріднених проєктів, аналогічної якій в місті немає. 

Дивовижно, що саме того літа у «Слові» справді виставили на продаж квартиру: перший поверх, житловий стан, ріг вулиць Культури та Літературної, вікна виходять на будинок Художників, а просто біля балкона — табличка з іменами письменників/ць, колишніх мешканців. Досі важко повірити.

Спільно вирішили: саме тут має розвиватися резиденція. І не лише як «дім для письменників», але й місце публічних подій: презентацій книжок, обговорення актуальних соціокультурних питань тощо.

Стіл для роботи резидентів подарували Сергій Жадан та волонтер Олег «Піротехнік»

Тетяна Пилипчук: «Унікальну історію харківського письменницького будинку «Слово» ЛітМузей переповідає та пропрацьовує з кінця 1980-х. Але ми навіть не уявляли, що невдовзі разом із сучасними українськими письменниками й письменницями повернемось до легендарного будинку. Останнім часом думаю: це диво чи закономірне відновлення справедливості, коли її так відчайдушно хочеш відновити? Можливо, і те, й інше…».

Разом із ПЕН дійшли висновку, що далі розвитком проєкту має займатися харківська команда. До неї увійшли: ЛітМузей, родина Набок (меценати з досвідом фестивальної організації), Сергій Жадан, видавець Олександр Савчук та ми, агенція Bagels&Letters. Але ця структура відкрита, і до неї можуть долучитися й інші, хто готовий вкласти свій ресурс.

«Ми дали цьому проєкту старт, потужний поштовх, тепер справа за місцевою командою, а ми завжди готові консультувати, ділитись контактами та інформацією. Це вже наша спільна історія. Нині у планах ПЕН – запуск літературних резиденцій в інших містах України», — говорить виконавча директорка PEN Ukraine Тетяна Терен.

З інших змін — в Харківській резиденції «Слово» прийматимуть не лише літераторів/ок, але й митців та мисткинь, які працюють в інших жанрах (музика, візуальні мистецтва, театр), але у взаємозв’язку з літературою. А ще — літературознавців, культурологів, вчених-гуманітаріїв, які досліджують Україну в радянській історії та історіографії, сучасну соціокультурну ситуацію в Україні. 

Читайте також: Любко Дереш про Харківську резиденцію, Сковороду і будинок «Слово»

Букви і цифри

«От ти не віриш, а для мене це і правда про емоцію, — сміється Андрій Набока, меценат, що придбав квартиру, коли я вчергове допитуюсь, що стояло за цим, погодьтеся, нетиповим для України рішенням. — Я ходив повз цей будинок роками, до мене приїжджали друзі, торкалися руками цих стін, а потрапити всередину ми не могли, не могли більше дізнатися, відчути. І простір тут був ніби мертвий, і мені від цього було погано. А тепер приходжу сюди — то на різдвяний вертеп, то в гості до резидентів, то на квартирники — і бачу, що воно оживає».

Меценат Андрій Набока презентує передачу квартири під час дискусії «Букви і цифри» у ЛітМузеї

Андрій згадує притчу про хом’ячка: «Стоять тато-хом’ячок та син-хом’ячок біля колеса, і тато каже: «Синку, я вже стаю старшим, скоро відійду та перестану бігати, а ти зайдеш і побіжиш». Часто так і виглядає бізнес: вклали — заробили, вклали — заробили, і так без кінця, і ти просто біжиш, і діти твої біжать, і це колесо ні до чого навіть не прикручене, жодної енергії не виробляє. А оце от, цей проєкт, ця квартира, — інвестиція, результатом якої є не гроші, а емоції». 

Пригадуємо вечір, коли в «сороковій» разом зібралися зо два десятки письменників/ць і культурних менеджерів/ок: Андрій Курков, Маріанна Кіяновська, Гаська Шиян, Тетяна Терен, Сашко Савчук, наші резиденти і резидентки, команда ЛітМузею і проєкту… Мені тоді думалося про 30-ті, про те, як на місці таких самих «нас» утворювалась чорна діра. Кажу Андрієві — про перспективу: «Дивись, тут з’являється візія. Люди, які роками лупали цю скалу, отримують намацальний результат своєї роботи: місце для обміну ідеями, для дослідження, для творення, так? Я вмію заробляти, а от це — люди, які вміють творити. Та наша презентація резиденції в ЛітМузеї називалася «Букви і цифри»: це дві такі штуки, які й роблять синергію, і коли й буква, й цифра великі, то щось справжнє створюється. От тут на виході з’являться 10, 20, 150 книжок… А ідей скільки, а?» 

Андрій відказує: «Дивись, ти зараз працюєш для резиденції pro bono, так? Як і колеги з ЛітМузею. Але ж це теж твій ресурс, просто вони у нас із тобою різні. Для мене це про legacy, про місію».

Мотивація емоціями, спадщиною та мережуванням все ще не надто популярна серед українського бізнесу, а історій відмов досить багато, щоби ми, культурні менеджер(к)и часто боялися звертатися до бізнесу за підтримкою. 

Втім, як регулярно нагадує мені партнерка багатьох наших культурних проєктів Тетяна Гавриш, що постійно адвокатує нашу резиденцію бізнес-спільноті та дипломатам, — «Ваня, час «червоних директорів» минув. Нормальні люди сьогодні сходяться на цінностях. І ніколи не відкидайте потребу людини в емоціях. Так, ми вміємо рахувати гроші, але ми задаємося і питаннями — що ти залишиш після себе? що ти відчуватимеш, поки житимеш?». 

Студія Aza Nizi Maza і ЛітМузей запропонували дітям зі «Слова» намалювати портрети письменників, що тут жили

Те, що керуюча партнерка великої юридичної компанії, Почесна консулка ФРН у Харкові, щиро переконана, що середовище навколо ЛітМузею і «Слова» стає двигуном потужних змін соціокультурного поля, мене наснажує. Я розумію: це вже не про ілюзії.

Тетяна нагадує мені нашу розмову після другої національної Бієнале молодого мистецтва: «Пам’ятаєте, коли велика європейська авіакомпанія стала ставити нам питання: «а заради чого людина з, умовно, Мюнхена, мала би прилетіти до Харкова? Тоді я говорила — от, Бієнале. Тепер я можу додавати до топ-списку і можливість знайомства зі «Словом» — в усіх значеннях. Згадайте досвід Баварії, де з 17 кластерів один — креативної економіки. Це не про романтику, це про бізнес і серйозні зміни світу».

Голоси, які ще можна розчути

Для авторів/авторок робота тут — це занурення у дуже особливий контекст.

«Мені здається, це справді унікальний досвід — таке максимальне наближення до об’єкта досліджень, співіснування з голосами, які ще можна розчути. З іншого боку, нам важливо підкреслити, що це історія не лише про втрати й біль — це історія про майбутнє, яке твориться, зокрема, й завдяки неперервності, тяглості, традиції», — говорить Сергій Жадан, один зі співзасновників резиденції.

Квартирник Люби Якимчук, першої авторки оновленої резиденції «Слово»

Люба Якимчук, перша цьогорічна гостя, писала тут роботу власне про Семенка, «сусіда». І теж продовжувала місцеві традиції: «Раніше в будинок «Слово» писали листи дуже просто: Харків, будинок «Слово», такому-то. Напишіть і ви мені. Це може бути листівка, а може бути і справжній лист від руки. Я прочитаю і відповім вам теж поштою. Обіцяю кожному розповісти якийсь секрет або цікаву штуку», — написала вона у себе на фейсбуці ще в перший тиждень роботи. І листи полетіли. 

Кожен і кожна, хто приїжджає сюди працювати, стають «амбасадорами Харкова». Усі їдуть із новим сприйняттям цього міста. Харків проступає зі сторінок нових книжок, народжуються ідеї спільних проєктів.

«Харків — це місто, в якому я могла би лишитися, дайте мені тільки проєкт, щоб я працювала, — сміється перекладачка Таня Родіонова, одна з минулорічних резиденток, під час зустрічі в ЛітМузеї, на якій ми презентуємо появу резиденційної квартири. — Хочеться, тут, у «Слові», мати й музейну точку, але не зашкарублий простір, а можливість розказати про цей будинок. Хочеться «творчий коворкінг письменників», простір для спільноти, бо в резиденції важливий момент не лише усамітнення, а й обміну думками, відчуття, що ти не сама».

Таня Родіонова, резидентка 2020 року, працює в ЛітМузеї на експозиції «90-ті. Свідки та адепти».

Але й усамітнення теж важливе: «Тут я здійснив мрію: повноцінно відчув себе перекладачем, — зізнається Юрко Матевощук, резидент 2020 року, — В культурі, щоб заробляти, я мушу працювати на шести проєктах. А тут я чесно переклав книжку, Корнеля Філіповича, і це величезне перекладацьке щастя — закінчена робота, якою ти задоволений».

Якщо в ЛітРезиденції ПЕН учасників/ць обирали за конкурсом, то в резиденції «Слово» поки що вирішили працювати за особистими запрошеннями і на рік перезапуску зосередились на автор(к)ах, які так чи інакше працюють із темами та матеріалами, дотичними до української культурної революції 1920-30-х років, розвитку українського авангарду і його тяглості в нинішній день. Власне, з тими голосами, на які ми так часто взоруємось і з якими сперечаємось.

Тож гостями цього року мають стати, зокрема, Вірляна Ткач, американська режисерка й авторка українського походження, яка із Сергієм Жаданом працюватиме над виставою «Алло?», інтерпретацією джаз-ревю «Алло, на хвилі 477», поставленого під керівництвом Леся Курбаса у «Березолі» у 1929 році; Юра Гуржи, берлінський музикант родом із Харкова, теж спільно з Жаданом працюватиме над музичним альбомом на тексти українських футуристів; Ярина Цимбал, одна з тих дослідниць, яким ми всі завдячуємо сплеску уваги до «наших 20-х», готуватиме тут до друку спогади одного з родоначальників фантастичної прози в українській літературі, інформатора ДПУ, автора перших спогадів про 1920-ті Юрія Смолича «Інтимна сповідь», дія більшості розділів відбувається в будинку «Слово»… 

Плацдарм іншого Харкова

ЛітРезиденція ПЕН існувала коштом Харківської обласної державної адміністрації. Та подібні рішення все ще тримаються на персоналіях, а не на довгостроковій стратегії, і з приходом кожної нової адміністративної команди попередні домовленості потребують переукладання.

Початок пандемії, а потім чергова зміна команди ХОДА стали на заваді продовженню комунікації. Зараз, із перезапуском проєкту, наші симпатики з обласного депутатського корпусу планують подати резиденцію на фінансування з обласного бюджету.

У 2020 році ЛітРезиденція ПЕН існувала за фінансування Українського культурного фонду (і ввійшла до короткого списку в номінації «Проєкт року в секторі літератури та видавничої справи»). 

Цього року на фінансування УКФ ЛітМузей подав проєкт резиденції в «Слові» для дитячих письменників. Якщо він буде підтриманий, то влітку над книжкамидля дітей та підлітків у нас зможуть попрацювати Дара Корній (Львів), Сашко Дерманський (Київ) та Іван Андрусяк (Івано-Франківськ/Київ).

Функціонування резиденції на березень-квітень цього року підтримали кілька харківських бізнесменів: Роман Семенуха, Олександр Скорик, а також Всеволод Кожемяко і його благодійний фонд «Україна 21». Їх фінансування допомогло оплатити резиденційне перебування Люби Якимчук та Ярини Цимбал, покрити витрати на утримання квартири в ці місяці та провести низку квартирників. 

Сергій Жадан на презентації резиденційного проєкту у ЛітМузеї

«Мені наша резиденція видається таким собі плацдармом трішки іншого Харкова, — говорить Сергій Жадан. — Приємно спостерігати, як цей плацдарм укріплюється, розширюється, наповнюється життям та підтримкою. В ідеалі це мав би бути проєкт, в якому б співіснували громадські ініціатива та державна культурна політика. Резиденція робиться для міста, хотілося б, аби про неї знали харків’яни, аби харків’яни в принципі трішки більше переймались історичною та культурною спадщиною міста».

Навряд чи хтось сперечатиметься, що сьогодні культурній спільноті важливо підтримувати інституції з пролонгованою стратегічною візією, багаторічним планом та прозорими принципами розподілу фінансування — такі як Український культурний фонд. Водночас важливо розвивати і різні види локального фінансування, адже воно — підтвердження того, що проєкт вкорінений у місто, що резиденція й громада взаємно потребують одна одної. 

«Станом на сьогодні резиденція існує коштом підтримки приватних осіб. Це теж важлива річ — усвідомлення харківським бізнесом того, що є культурна сфера, яка потребує їхньої співучасті, їхньої дотичності, — говорить Сергій Жадан. — Таке формування громади на основі спільних цінностей. Мені здається, це ознака якогось суспільного дорослішання чи що, коли для того, аби цікавитися власною культурою не обов’язково бути українським філологом. Приємно нині на вечорах чи концертах бачити підприємців, бізнесменів, юристів, політиків. І приємно, що вони долучаються до таких стратегічних ініціатив. Припускаю, вони це роблять, оскільки вважають себе причетними до цього простору. Культурного, мовного, історичного. З цього може вийти добра історія».

Тетяна Пилипчук підкреслює: «Мені важливо, щоб культурні інституції не почувалися тумбами, на які спонсори розвішують свої афіші. А щоб ми почувалися партнерами у тому, що ми робимо, і на виході у нас одне й те саме: ми хочемо жити в нормальному суспільстві».

Зараз команда в пошуку фінансування на перебування інших резидентів: як серед приватних донорів, так і серед фондів та посольств (для іноземних гостей).

Обличчя міста — через Слово

Тож Харківська резиденція «Слово» — «це спроба відчути голос Харкова, зробити харківський літературний текст більш доступним та виразним. Це спроба показати обличчя міста за допомогою слова». А через нього — додатися й до спільного обличчя країни.

Це обличчя ми шукаємо спільно з усіма, хто готовий його шукати. Ще один важливий для нас формат мережування — вже згадувані «Квартирники в «Слові». Презентації книжок, читання, дискусії на соціальні теми — все це в спосіб не просто камерний, а буквально домашній. Хіба не саме з «розмов на кухнях» насправді виростає культурний процес? 

«Справа Василя Стуса»: квартирник Вахтанга Кіпіані у «Слові»

Гостями «квартирників» до чергового локдауну встигли побувати: Сергій Жадан з Павлом Маковим (власне, назва їхньої спільної книги була для нас символічною: «Постійне місце проживання»), Вахтанг Кіпіані, Катерина Калитко, Мстислав Чернов, Борис Черкас, Наталка Маринчак, Артем Полежака, Іван Сенін. А за підтримки Української академії лідерства — Євген Глібовицький. 

Цікаво, як на зустрічах в «Слові» перехрещуються різні аудиторії, для яких оце крихке, невловне поняття «українства» має такі різні виміри і ознаки. Як у прямому сенсі на кухні чи на балконі-курилці точаться розмови про те, який Харків ми хочемо бачити, чого чекаємо від митців, яких культурних проєктів нам не вистачає. Як люди приходять перший раз — подивитися зсередини на легендарний будинок, і вже наступного разу приводять друзів, обмінюються книжками. Так, начебто маленький на вигляд проєкт розростається мереживом кровоносних судин.

Читайте також: Літературна резиденція в Харкові: Хоткевич, будинок «Слово» та гуцульський театр

Фото: Харківська резиденція «Слово», Андрій Яригін, Ігор Чекачков