Дмитро Кремінь: Печаль горянина не втопиться і в морі

До дня народження українського поета й лауреата Шевченківської премії Дмитра Креміня, Вано Крюґер міркує про його творчість, міфологію та складний життєпис, який наклав глибокий відбиток на його творчості.

У тексті збережена авторська стилістика

І смерековий сволок хати,

І – словом це не передати! –

І батька й матір за столом.

І гість колов хлопчину вусом.

А топірець! А постоли!

Немов під вишитим обрусом

Опришки сіли за столи.

Вони пили, колядували,

Вони веселими були.

Мов тіні предків побували

і звізду ясну принесли.

Так, Карпати – в найширшому вимірі: од Карпатської Руси до Покуття – дали цілу низку першорядних поетів: Олега Лишегу, Михайла Григоріва, Петра Мідянку, Василя Герасим’юка, Тараса Мельничука, Дмитра Павличка… Дали вони і Дмитра Креміня, та дали особливим чином, не зовсім зі своєї волі.. і вже зовсім не з волі його.

Дмитро Кремінь – поет-вигнанець, що через конфлікт із радянською системою змушений був по закінченню Ужгородського державного університету, відправитися за розподілом вчителювати у степ до моря – на Миколаївщину.

Безпосередня причина конфлікту була – як на наш час – не те щоб серйозною, йшлося про самвидавну книгу, не так антирадянську, як нерадянську, але на той час принциповою: текстоцентрична радянська культура самвидаву не прощала, навіть в кількох примірниках, і навіть не-радянського. Тож заслання на Миколаївщину – і в цьому заслуга загалом прихильного до Дмитра Креміня керівництва Університету – мало бути відносно м’яким вирішенням конфлікту.

У це заслання Дмитро Кремінь відправився ще молодим, та вже цілком певним поетом. І туга за втраченою Вертикальністю – а гори це завжди явлена, унаочнена Вертикальність – а також відчуття проминальності – а горизонталь та площина це завжди проминальність, і причорноморські степи являють цілий калейдоскоп культур, що минули – пронизують всі його книги.

Читайте також: Хрест до Сонця: як жив і творив Іван Драч

Я – тільки проїздом. Ти чуєш? Я тільки проїздом.

Усе між буттям і фіналом – ольвійський транзит.

Кому помолюсь наостанку? Розореним гніздам.

Розореним скіфським курганам між цвинтарних плит?

У цьому своєму вигнанні Дмитро Кремінь отримав дві чи навіть три безкрайні горизонтальні площини: море степу, море моря, море неба. Та виявився замкненим між цими безкрайніми площинами: у горах і зорі ближче, а в степу вони безмежно далеко, – нестерпна мука для горянина. І заслання, що мало стати карою м’якою, стало – nolens volens – безмежно розтягнутим у часі катуванням. Звізда Ясна із зацитованого мною першого вірша стала Звіздою Полин – її ще буде багато. Тож у Дмитра Креміня погляд – а з віршів його видно, як його погляд вишукує Вертикаль – несе біль, чи він звернений вгору, в небо, чи він звернений вниз, в колодязь, чи в гніздо:

Птахи із неба падали й кричали.

І з ними небо падало наниз,

Як небо їх пташиної печалі

Над одинокістю порожніх гнізд.

Чи – коротше і простіше – у вірші Автопортрет зі свічкою; як видно із назви – присвята <загалом не єдина> ще одному вигнанцеві-в’язню – Тарасові Шевченку:

Ну, а в Миколаєві хвалились,

Тут з тюрми й Котовський не утік…

На Миколаївщині Дмитро Кремінь зіштовхнувся із прозою соціялістичного будівництва, нестерпною для нього тим більше, що він і сам – як вчитель і журналіст – змушений був бути робітником чи навіть інженером человеческих душ на ньому, тож вигнанцем і втікачем – цього разу вже від прози буднів – йому довелося стати ще раз.

Гіркий мій час! Гірке моє дання!

Я був поетом, знав про ідеали:

Корчагінські, козацькі…

А проте

Я був поетом тих, що будували

Епічне, вавілонське, золоте!

Проза не перестає бути прозою навіть якщо прибрати поруч з нею слово соціялістичне, й так само не перестає бути прозою навіть якщо прибрати поруч із нею слово будівництво. Реальність завжди не-така-як-хочеться:

Там, де стежі тернові злодійські,

Череп кінський регоче з трави.

І чертоги, і храми ольвійські

Наші предки взяли на хліви.

А в фіналі еллінської драми

“Б-г з машини” одне повелів:

Із каміння возводити храми.

І взялись. І возводимо …хлів.

Чи – знову ж таки – коротше у іншому вірші:

Де соловейки п’ють вишневий самогон

Й закусюють травневими хрущами.

І від прози цих робітничих буднів Дмитро Кремінь втікає у доробітничі, ще міфолоґічні часи; від степу цивілізованого, а отже зґвалтованого, – у дикий, первісний степ До шаблі, до тачанки, до коня: ці марення єднають Дмитра Кременя і з Тарасом Шевченком, і з Аттилою Могильним.

Міф неможливий без сп’яніння. Тож у віршах Дмитра Креміня з’являється четверте море – море вина. Та всі моря жорстокі, і всі моря хмільні. І всі моря отруйні. Звізда Полин, що впала на Землю і отруїла третину її вод, то тут, то там з’являється у віршах Дмитра Креміня, то під іменем звізди, то під іменем трави, а часто – під іменем вина…

Тому і вино у Дмитра Креміня – то троянське, то поминальне, то старе, то скіфське і страшне; навіть в руках у месії воно – На віллі прокуратора; <майже> завжди воно – невимовно гірке.

Так рішуче відчута і виписана гіркота життя вигнанця під Звіздою Полин є тим паче виразною, зважаючи, що в соціяльному вимірі поезії Дмитро Кремінь відбувся цілком – заслужений діяч мистецтв України <2016 р.>, лавреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка <1999 р.>, з чиїм ім’ям зараз – і надовго, якщо не навічно – найперше асоціюється Миколаївщина, і ширше – все Причорномор’я. Та книги його – книги вигнанця – свідчать, що ціна цього успіху – дійсно гірка, дійсно захмарна. І саме тому до зір він таки злетів, навіть якщо це зорі в колодязі. Адже Людина хоче знати те, що й Б-г – якою б це гіркою ціною не було:

І треба так – із вічністю проститись.

І треба так – у вічність перейти,

Аби хвостами почали хреститись

Біля вогню геєнного й чорти…

Читайте також: Валерій Шевчук: Ми ще не знаємо тисячолітньої української культури