Дністровий: Війна росії проти України – це її останній крик у пустелі

Український есеїст, прозаїк, поет та художник Анатолій Дністровий у перший же місяць повномасштабної війни подався до військкомату. ​​Зараз займається інформаційно-аналітичною роботою в системі Міністерства оборони. У межах спецпроєкту Читомо та Українського ПЕН «Слова і кулі» / Words and Bullets ми поговорили з Анатолієм про накопичення нових досвідів, які потім трансформуються в тексти, про те, чи можливе звичне життя в новій реальності, що робить нас людяними навіть у найжахливіших умовах і коли світ нарешті перестане сприймати нас крізь призму рф.

– На військовий облік ви стали на Хмельниччині, куди вивезли з Києва свою родину. Як ви ухвалили це рішення? Чи були готові до того, що, можливо, доведеться захищати Батьківщину зі зброєю в руках?

– У мене ситуація трохи складніша. Вийшов закон про мобілізацію, згідно з яким чоловіки мали стати на військовий облік. Я виконав цю функцію. Оскільки раніше я працював у Національному інституті стратегічних досліджень і займався питаннями гуманітарної безпеки й культурного розвитку, то як фахівець був у резерві. Після повернення в Київ, я, звісно, поновився і пішов у Збройні Сили. Зараз пишу інформаційно-аналітичні тексти для потреб армії. Це дуже креативна, інтелектуальна робота.

Усі мої колеги – освічені, з великим досвідом люди. Товариство, я б сказав, вишукане, шляхетне. Армія, якщо говорити не тільки про воєнний блок, – це така велетенська метаструктура, куди стікаються найрізноманітніші професії: від райтера, журналіста, аналітика до кухаря, водія, ремонтника, не кажучи вже про суто військові професії.

– Розкажіть про атмосферу, яка у вас панує. Чи відчувається дух побратимства? Чи обговорюєте щось поза основною роботою? Чи бачите серед цих людей прототипів ваших майбутніх героїв?

– Найперше, що мене дуже вражає: це армія зовсім іншого типу, ніж була раніше – в радянські часи чи навіть 20 років тому. Тут немає цієї жорсткої ієрархічності: між звичним солдатом і полковником чи майором. Запросто можемо ввечері піти з полковниками попити кави, поспілкуватися про життя. У нас є своя армійська іронія, багато смішних висловів. Один мій знайомий полковник жартує: «Знаєш, у чому різниця між полковником і професором? Професор знає одну вузькоспеціалізовану тему і може про неї говорити. А ми багато чого не знаємо, але змушені все це робити».

Дуже багато тут різних людських історій, і всі вони унікальні. Війна багато в кого щось перервала, забрала. Хтось мусив поставити хрест на професійній діяльності. Наприклад, у мене в підрозділі є Влад, який у мирний час організовував дитячі табори. Діти займалися там технічною, креативною творчістю. І от їхній склад у Макарові під час вторгнення орків був повністю знищений обстрілами. Для людини це – велика трагедія, бо в цю справу десятиліттями вкладалося багато зусиль і напрацювань. Це одна з багатьох історій, які мене дуже вразили.

Якщо говорити про літературних персонажів, я ще не уявляю, як все це буде, бо все ж таки процес літературного моделювання довгий. Колись Рільке про це казав у своєму романі «Нотатки Мальте Ляурiдса Брiгге»: що для народження поезії потрібно, щоб свідомість дуже довго вбирала у себе буття, наповнювалася ним, а потім у якийсь конкретний момент вона вистрелить. 

– Ви стверджуєте, що під час війни українці потребують літератури факту, а не вигадки, літератури, яка «обпікатиме». Чим, на ваш погляд, це зумовлено?

– Я дуже часто серед різних людей зустрічаю думку, що їм читання (передусім романи, фікшн) не заходить, бо воно – наче з Марсу. І от мені здається, що зараз прийде тип автора, якому треба буде виговоритися. Можливо, це буде людина навіть не мого покоління, а пізніше – у поствоєнний період. Той, хто під час цієї війни був дитиною чи підлітком. І от ці автори будуть змушені виговоритися. 

Польська антиметафорична поезія зробила переворот у світі, але не забуваймо, з чого вона народилася. Як там у Ружевича: «Мені 24 роки, я повернувся з бійні…». Вони просто зрозуміли, що всі ці метафори, прикрашання тексту не працюватимуть після всіх цих жахіть війни. Що все це буде непопаданням у ціль й просто летітиме мимо. 

Мені здається, що наша література також пройде цю стадію. В автора буде потреба виговоритися про всі ці речі, які його сколихнули, потреба всю цю невимовну тугу виговорити якоюсь непричесаною, новою мовою. Відтак з’являться нові слова, дуже адекватні, які матимуть чітке значення – без жодних метонімічних чи метафоричних переускладнень, прийомів. Тобто, «як», можливо, навіть поступиться, як казали колись формалісти, перед «що». До ігрового компоненту ми повернемося не скоро. Можливо, через покоління.

Читайте також: Галина Крук: Війна як екзистенційна криза породжує дуже яскраві вияви культури

– Знаю, що зараз ви працюєте над документально-аналітичною книжкою про війну. Це найкомфортніший для вас формат наразі?

– Спочатку це був щоденник. Щоденники пишу все своє життя, починаючи з 20-річного віку. Але на початку 2022-го я зрозумів, що він стає інакшим, дуже тривожним. Я відчував цю загрозу російського вторгнення, розумів, що вона неминуча. Часто говорив це з різними друзями й приятелями ще влітку 2021-го року, але в це мало хто вірив. І вирішив тоді писати документальну книжку. Прицільно взявся за неї десь 10 січня, бо до того це була радше прелюдія, більше тривоги й передчуття. Зараз намагаюся писати майже безперервно: дуже активно й щільно. 

Багато цитую: як експертів, журналістів, письменників, так і звичайних людей, які писали щоденники в окупації, під бомбардуваннями, в підвалах. Підтягую голоси наших авторів: Галі Крук, Андрія Любки, Андрія Бондаря, Олександра Михеда, Анатолія Єрмоленка, Віталія Портнікова, Володимира Єрмоленка і багатьох інших, монтуючи їхні цитати в текст. Хочу, щоб ця книжка була таким собі оркестром голосів нашої інтелектуальної спільноти. Оскільки зараз працюю з великими потоками інформації, мені важливо показати цю війну на різних рівнях: як у глобальному сенсі, її міжнародний контекст, так і локальні історії. Тож вона дуже багатоформатна з точки зору різних пластів. 

– Скільки ще часу має минути, щоб світ перестав сприймати Україну – історично, політично, культурно, ментально – крізь призму рф? Коли ми зможемо говорити про нас як про самодостатню державу, поза російським контекстом? Не у протиставленні, порівнянні чи запереченні, а як про окрему, цілісну константу?

– Проблема в тому, що Україна ніколи активно не займалася позиціонуванням себе на зовнішні ринки. Росія ж навпаки: завжди агресивно і не одне століття тиражувала, насичувала європейське суспільство своїми меседжами. У це все вкладалися великі кошти. Відтак вони мають у різних країнах, як метастази, цілі інформаційні суб’єкти. Навіть відставка Джонсона, умовно кажучи – це робота російських спецслужб та медій. Вони контролюють на території Великої Британії низку масових видань, і через них впливають на соціум. Це гігантські ресурси, які працюють також на те, щоби західні країни сприймали Україну десь в тіні «великої» російської цивілізації. 

Зараз ми створили прецедент: наша боротьба і стійкість проти дикого, здоровенного  російського звіра вразила світ. Але треба розуміти, що аудиторія дуже швидко холоне. На жаль, є такий феномен. Тому потрібно докладати величезних зусиль, щоб підтримувати цю актуальність. І це має бути велика композитна історія, яка здійснюватиметься різними суб’єктами: не лише громадського сектору, культури й інтелектуальної спільноти, а й передусім державних інституцій. 

Україна почала приділяти цьому увагу, на жаль, лише в останні кілька років. Умовно кажучи, десь з 2015-го. До цього ж ніхто не бачив у цьому потреби. Політичний клас ставився до українців як до аборигенів, яким нічого не треба. Тепер же форсоване просування України має стати великою, послідовною й безперервною роботою. Держава як інституція, як велика машина за це також має нести відповідальність. А ми зі свого боку мусимо від неї все більше вимагати цих функцій, здійснювати посилений тиск на всі гілки влади задля просування України як бренду у світі: нашої культури, спадщини, історії, актуальних мистецьких практик. Для цього у нас мають бути здійснені експертні оцінки й сформульовані дуже чіткі меседжі розрізнення: що ми не росіяни, що у нас зовсім інша історія. І ця робота має тривати безперервно, ніби рефлекс, як пиття ранкової кави.

Читайте також: Дмитро Крапивенко: Говорити про втрати треба, щоб не було ілюзій, що воюють безсмертні супермени

– Один із відеосюжетів на вашому YouTubeканалі із циклу Holzwege має назву «Час людяності». У ньому ви звертаєте увагу на те, що українці в теперішніх обставинах демонструють дуже велику людяність. Це сильно контрастує із тим, що приніс у нашу країну «рускій мір». Що, на ваш погляд, дає нам змогу навіть у таких надстрашних умовах все ж залишатися людяними?

– Раніше я пояснював це собі якоюсь особливою психологічною специфікою. А от мій кум, філософ Володимир Єрмоленко знайшов дуже просту формулу: нам притаманна емпатія. У росіян вона відбита. Всіх дивує їхня жорстокість – дикунська, середньовічна. Західній психологічній культурі властива емпатія, і ми вписуємося в цю модель. А в цей деспотичний, жорстокий світ, де цієї емпатії немає, ми не вписуємося і природно не належимо до нього.

Хтось у росії із так званих опозиціонерів робив негласні опитування, ще довоєнні. І от найстрашніші жахіття для російської військової людини, це гомосексуалізм і коли «ізмєніла жена». Це їхні червоні лінії. Зґвалтування дитини чи вбивство цивільного – для їхньої поточної антропології не зашквар. Цим вони від нас і відрізняються. У мене навіть була пропозиція – бити по цих їхніх червоних лініях. Наприклад, брати інформацію про головорізів, які засвітилися в Україні, наприклад, з Кавказу: чеченці чи дагестанці – і створювати їм акаунти на сайтах гомосексуалістів, а їхнім жінкам – на сайтах знайомств. Тобто, розвалювати їхній соціум по їхніх «страшних» маркерах зсередини. Бо з ними треба воювати в різний спосіб: у тому числі – поточково товкти їх інформаційними диверсіями, щоб вони самі себе гризли. 

– На календарі у вашій київській квартирі досі 23 лютого, ви зізнаєтеся, що не наважуєтеся перегорнути цю дату. Так само і з багатьма українцями: наша цьогорічна зима так і не перейшла ні в очікувану весну, ні в літо. Як довго, на вашу думку, людина може тримати життя на паузі? Як довго в нашій свідомості може тривати ця безкінечна зима?

– Спочатку нас інформаційно загодовували, що це – на два тижні. Потім – що на два місяці. Я від самого початку розумів, що це, м’яко кажучи, не дуже адекватні оцінки й прогнози. Раніше я припускав, що це триватиме до кінця цього року. Зараз розумію, що це буде довша історія. Навіть, якщо з’явиться якась оперативна пауза чи виснаження, формально війна не завершиться. 

Я переконаний, що буде гаряча фаза у першій половині серпня, потім – під час опалювального сезону (десь у жовтні-листопаді), наступна – десь на початку весни. На жаль, ресурси в росії досі є – це потрібно усвідомити. Можливо, у них складніша ситуація з людською силою. У них досі не оголошена загальна мобілізація, вони проводять так звану «тиху мобілізацію». Але все одно: навіть «гарматного м’яса» вони щотижня назбирують з усіх своїх федеральних округів в середньому від 1500 і більше. А от недооцінювати потенціал ворога у плані техніки та боєприпасів – не варто. 

Тому, щоб не було ілюзій, думаю, що ця історія може тривати до кінця 2023 року. А, можливо, зачепить і 2024-ий. Це такий мій скромний прогноз. Я не претендую на істину в останній інстанції. Я можу, звісно, помилятися. Але поки що все вказує на те, що це триватиме довго. 

– Як людині в цих обставинах все ж знаходити можливість для звичного життя, яке нам було доступне в мирні часи?

– Тепер ми живемо в іншій реальності. Це реальність турбулентності. Перші два-три місяці людям було важко це сприйняти. Але зараз багато хто повертається до спроб соціалізації, старих добрих звичок. Наприклад, нещодавно я ходив на творчий вечір. Це була презентація воєнної поетичної антології «Поезія без укриття». На неї прийшло близько 50 людей. Вважаю, що це дуже великий успіх для заходу в умовах війни. 

Люди справді хочуть такого життя, і воно має тривати. Мають відбуватися літературні заходи, тривати творчі процеси, мають писатися картини, виходити книжки. Бо як казав колись Черчиль: «А за що ж ми воюємо?». За рідну культуру воюємо зокрема. 

– Що особисто вас наснажує?

– Передовсім я розумію, що все, що зараз відбувається – у глобальному сенсі, з точки зору мотивації ворога – це останній крик у пустелі, остання спроба відновити свою імперськість. Але це бажання – дуже атавістичне, несучасне, домодерне, варварське по суті. Це таке люте Середньовіччя. І вся логіка здорового глузду підказує, що це – нісенітниця, ідіотизм. 

Наснажує віра, віра у нашу правду, бо правда – за нами. Український соціум, українська нація, українська держава – ми розвиваємося й рухаємося у процесі важливих трансформацій, які відбуваються з усім сучасним світом. Ми не відстоюємо якісь дикунські, старі ідеологічні схеми. Ми в них не віримо. Ми рухаємося у тренді розвитку разом з усім цивілізованим людством. Це наша правда, і вона переможе. 

Крім того, як казала прем’єрка Ізраїлю Голда Меїр, компромісу в питаннях, коли тебе хочуть вбити, не існує. У нас немає вибору. Ми такі, як ми є. І маємо, як і всі, право на життя. Це право нами й рухає і наповнює смислом все, що ми робимо. Наповнює смислом кожен наш день.

– Один із ваших перших воєнних віршів – «Снився мені Чернігів…» Якими ви бачите українські міста після війни? Як нам усім потім повертатися в улюблені місця, бачити всі ці руїни й знаходити в собі сили їх відбудовувати?

– Це дуже страшне питання. Так сталося, що я про ці речі робив один аналітичний матеріал. Я не думаю, що війна закінчиться дуже швидко. А навіть, якщо закінчиться, то вона може мати рецидив через 5-7-10 років. Допускаю навіть певну її серійність. 

Тому тут матиме вагу дуже багато факторів: і економічних, і соціальних. Деякі міста на Донбасі фактично знищені вщент: Попасна, Кремінна, Волноваха. Це міста, яких фактично вже не існує. Навіть, коли ми їх відвоюємо, постане питання: хто їх буде відновлювати і для кого? Сумніваюся, що туди повертатимуться люди. Маю навіть підозру, що все це може просто перетворитися на пояс ще середньовічного Дикого Поля, де буде підірваний потенціал людського, урбаністичного та економічного розвитку, можливо, навіть більше, ніж на пів століття. Інша річ, такі міста, як Чернігів, Харків. Це інша історія. Там є потужніша осілість, тому, думаю, буде й оновлення: урбаністичне, архітектурне. Ми сильно поранені, але ми відродимося.

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).

Читайте також: Солдат Артем Чапай: «Якби я не пішов у перший день, пішов би через тиждень»