Директорка літмузею Харкова: У час колосальних зрушень музеї не можна тримати закритими

Нещодавно стало відомо, що Харківська мистецька резиденція «Слово» відновлює діяльність. Розповідати про «Слово», не згадуючи Харківський Літературний музей, що сприяв появі резиденції та опікується нею ще від етапу, коли та була лише ідеєю, не можна. У розмові з директоркою музею Тетяною Пилипчук говоримо про історію інституції від часу її заснування, інакшість підходу до роботи з колекціями та справжнє обличчя Харкова.

— Чи готувалися до повномасштабного вторгнення? Як планували евакуйовувати колекцію? Чи отримували вказівки щодо цього від місцевої влади чи організовували все самотужки?

— Ми вже отримали певний досвід у 2014 році, коли виникали так звані «лнр» і «днр». Тоді була висока ймовірність того, що росія захоче створити і «хнр». Тому ми дуже швидко знімали колекцію, оновлювали й створювали списки найціннішого, фотографували всі експонати та складали в ящики, щоб розуміти, що вивозити в разі евакуації. Представник Міністерства культури допомагав нам прораховувати всі ризики й шляхи евакуації. 

Коли стало зрозуміло, що жодної «хнр» не буде, а Харків був і є українським, колекція залишилася в музеї. Певний час ми працювали без експозицій, а потім відновили й виставки. І тоді ж стало зрозуміло, що музей не знає, як діяти в екстремальних ситуаціях. Тому наші співробітниці їздили на численні тренінги, щоб зрозуміти, як діяти, наприклад, в ситуації облоги чи окупації. 

У Мінкульті тоді теж намагалися розробити зрозумілі механізми евакуації. Але нині досі немає окремої інструкції з евакуації музейних колекцій, а прописані лише загальні механізми евакуації людей, культурних і матеріальних цінностей. 

Коли в інформаційному просторі почалося нагнітання ситуації з потенційним нападом росії, у це не хотілося вірити. Але робота в музеї з нашими історичними артефактами, зокрема з історією наших письменників 20-х, допомагала розуміти відносини між Україною і росією, і було очевидно, що війна між нами неминуча. Досвід показував, що українці будуть чинити підпільний опір, якщо владні структури не наважаться на відкриту війну. У січні 2022 року музейна молодь ініціювала обладнання бомбосховища і підготування колекції до евакуації. 

Величезна проблема для нашої музейної сфери в тому, що через дефіцит бюджету ми не можемо передбачити витрати на обладнання для евакуації, спеціальні пакувальні матеріали тощо. Коли ми планували велику реконструкцію музейної споруди, то зіткнулись із питанням евакуації колекції. Ми розробили креслення для спеціального обладнання для зберігання музейних предметів, але кошти на його виготовлення не знайшли. До 24 лютого важливість для музею мати таке обладнання не була очевидною нікому: ані державі, ані фондам, які пропонують різні грантові програми, ані суспільству, яке готове донатити на якісь події від музею, але не на ящики для колекції. Ми самостійно купували необхідний мінімум і, зрозуміло, відчували дефіцит пакувальних матеріалів. 

До 16 лютого ми готували до евакуації першочергові експонати, але не знімали експозиції, щоб не закривати музей. А 24 лютого завдяки підготовці все вдалось швидко демонтувати й заховати в захищений підвал. Коли ситуація у місті погіршилась, я в телефонному режимі з Мінкультом вирішила евакуйовувати колекцію. З охороною нам допомагала територіальна оборона й волонтери, а з вивезенням із міста — Харківська обласна військово-цивільна адмінстрація. Наразі ми евакуювали найцінніші експонати, невідновлювальний фонд, а решта залишається в музеї.

— Скільки часу від 24 лютого не працювала споруда музею?

— Перша подія від початку нової фази війни безпосередньо в музеї відбулася 21 березня 23 року на музейному подвір’ї — «Читання на драбині». Але загалом музей не припиняв свою діяльність: ми шукали безпечні підвали для своїх подій. Допоміг досвід ковіду, під час якого команда налагодила дистанційну роботу. Першу онлайн-подію ми провели 21 березня 2022 року — ті ж традиційні «Читання на драбині» у Всесвітній день поезії. 

Сьогодні музеї не можуть мовчати. У період, коли відбуваються такі колосальні культурні зрушення, музеї, які зберігають наші пам’ять і культуру, не можна тримати закритими.

Після 24 лютого бульбашки харків’ян змішалися й утворили нові спільноти, адже у всіх було спільне бажання — захистити власну незалежність і бути вільними. Коли я розповідала про музей, то люди з інших галузей, які не знали про його існування, запитували, де ми були раніше. 

Автор фото: Артем Коновалов

— В одному з інтерв’ю ви казали, що до 2014 року у Харкові музей сприймали дещо вороже. Яких змін відтоді зазнав культурний контекст міста?

— Музей виник у 1988 році на тлі колосальних культурних і політичних зрушень, у великому протестному русі. Люди, які тут працювали, хотіли підважити все те, що десятиліттями насаджувала радянська окупаційна влада і її офіційна культура.

Харківський літмузей — це від початку не про звичний музей, а про творення середовища. 

Колись мені довелося попрацювати з Євгеном Сверстюком і спілкуватися з ним про Стуса. Євген Олександрович сказав: «Він був із тих, хто не боявся». Харківський літмузей теж із тих, хто не боявся. І Україна сьогодні теж із тих, хто не боїться.

Ми від початку намагалися актуалізовувати українську історію Харкова. Але в 90-х потрібно було доводити, що це наша культура. Багатьом не завжди було легко це усвідомити через нав’язаний емоційний зв’язок з російською культурою. Навіть гасло літературної дискусії 20-х «Геть від Москви» ми використовували дещо з пересторогою, але вже у 2004 харківські митці самі поширювали цю ідею. 

Злами й зрушення в поверненні до української культури почалися ще після 2004, а контекст змінився після 2014. Одна моя подруга, активістка, дуже освічена людина, тоді говорила, що, мовляв, не заходила до музею, бо вважала нас бандерівцями. Я запитую: «А зараз що змінилося?», а вона каже: «Тепер я теж бандерівка». Після 2014 року виникло розуміння, що музей працював не на розкол суспільства, а шукав власний голос і суб’єктність. 

А після 24 лютого 2022 року наша тридцятирічна історія популяризації української літератури наче на прискореній зйомці. Те, що ми робили маленькими кроками, дуже пришвидшилося. Люди дуже швидко не просто відкривають українські контексти, а приймають їх і роблять своїми.

Сьогодні мої друзі, які були включені до так званої великої російської культури, починають викидати диски з російським роком, позбуватися російських книжок. Цікаво, що, як показує мій досвід, українськомовні люди менш різкі у цих процесах, ніж російськомовні. Мені здається, раніше люди подвійної ідентичності хотіли примирити в собі ці дві культури, а тепер зрозуміли, що має бути чітка позиція щодо росії.

Це та латентна українськість, про яку писав Шевельов: чи це ренесансний Харків 20-х, чи п’ятий Харків Шевельова, чи Харків-залізобетон — все одно Харків оприявнює своє справжнє обличчя.

— Розкажіть про ваші виставки, будь ласка.

У нас немає сталих експозицій, бо вони не дають змоги реагувати на суспільні зміни. Але є виставки, що приживаються на довше, ніж планувалося. 

Так сталося з «Мандрівкою за щастям», присвяченій філософським ідеям Григорія Сковороди. Ми планували її на років п’ять, але виставка так сподобалася харків’янам, що вирішили її залишити. На жаль, у нас немає артефактів, що напряму стосуються Григорія Сковороди, бо його архів зберігається в Інституті літератури у відділі рукописів. Але крім виставки, музей спільно із Сергієм Жаданом і Юрієм Гуржи створили альбом SKOVORODANCE з ідеєю переспівати Сковороду у стилі реґґі. Скоро доповнимо її аудіогідом.

Ще є виставка «Майстерня Бондаря», якою дуже пишаємося, адже вона про те середовище, що виникло в музеї у перші роки його існування, під час зламу початку 90-х.

І «Харків-Залізобетон», звичайно. Це виставка про харківські 20-ті в історичній пам’яті. 

Одна з найновіших виставок — «Власні назви» — про російські топоніми Харкова і те, як ці вулиці мали б насправді називатися. Цією виставкою ми показуємо, що культура може бути інструментом пропаганди. 

А виставка «Антитекст» — це про відсутність, якої було надто багато в українській культурі через цензуру і репресії. Ми говоримо про те, якою була би наша культура, якби «вичищені» імена й тексти не повернулися в наше інформаційне поле з відновленням незалежності. 

У нас діє постійна експозиція з ілюстраціями видатних українських письменників різних століть та їхніми цитатами, зроблена Нікітою Тітовим. Вона теж прижилася в саду музею.

Хочемо ще попрацювати з постаттю Миколи Хвильового, щоб відновити теплий емоційний зв’язок містян із ним, бо він багато важить для Харкова.

— В одному з інтерв’ю ви говорили, що ще від першої експозиції музею про Розстріляне Відродження за музеєм закріпилося уявлення, що Харківський літературний музей — це музей, який розповідає про 1920-ті роки. Чи згодні ви з такою дефініцією?

— Не зовсім. Ми працюємо з усім корпусом харківської літератури. Я колись уже казала, що історія харківської літератури — це історія мрій про велику культуру. Що не постать, що не школа — то явище. 

Це стосується і Григорія Сковороди, який дуже добре описує основні риси й прагнення нашого сучасного суспільства, зокрема у своїх філософських трактатах і діалогах ще XVIII століття. 

Харківська школа романтиків — це теж явище. Фактично вона задала рустикальну ідею українськості, в якій ми жили досить довгий час. Харківські 20-ті, рух шістдесятництва й ранні дев’яності теж розвивалися тут зі своїми особливостями. 

Тобто ми працюємо з усім корпусом української літератури, а на періоді 20-х фокусуємось окремо, бо він, на мою думку, не до кінця або не зовсім органічно включений в нашу культурну пам’ять. Емоційний зв’язок із 20-ми не був вибудуваний, а це надзвичайно важливий період, тому що він поставив багато питань, які ще й до сьогодні не розв’язані. 

У 20-х дуже активними були перекладацькі практики з російської літератури українською мовою. Росіяни перекладали українську літературу російською, тому що не розуміли мови. А в Україні твори російською мовою хоч і були зрозумілі, але все-таки наші письменники вибрали стратегію сприйняття російської культури як іноземної. Це не так про взаєморозуміння, як про межу й кордони між різними культурами.

— Якщо говорити про період 20-х, то логічно перейти до будинку «Слово». З 2018 року разом із PEN Ukraine ви проводите Харківську літературну резиденцію, яка з 2020 року навіть пропонує пожити на час резиденції у будинку «Слово». Як виникла ідея резиденції? Як вона змінилася після початку повномасштабного вторгнення?

— Узагалі ідея виникла, коли виконавча директорка ПЕН Тетяна Терен зателефонувала мені й запропонувала зробити в Харкові літературну резиденцію. Я, звісно, погодилася. Окрім цього, проєкт підтримала обласна рада. 

До 2020 року ми за результатами конкурсу запрошували на резиденцію українських прозаїків і перекладачів, а пізніше ще й одного іноземного автора. А потім одного з харківських меценатів, Андрія Набоку, зачепила історія будинку «Слово». 

Коли Олександр Савчук у 2017 році видав перший том спогадів Шевельова, то знайшов план його квартири, за яким ми ідентифікували номер квартири — й відтоді могли принаймні чітко показувати вікна Шевельова під час екскурсій. А потім наш музейний архітектор Сергій Кангеларі знайшов інформацію, що цю квартиру виставили на продаж. Понад рік ми з Олександром Савчуком намагались знайти можливості викупити цю квартиру.

Саме тоді приходять Андрій Набока з сином Миколою з пропозицією купити простір для музею в «Слові». Але там вільних помешкань не було, тому ми пропонуємо купити квартиру Шевельова. Він починає цікавитися нею, але вже й у «Слові» з’являється вільна квартира. За якийсь час Олександр Савчук телефонує й каже: «Таню, здається, Андрій купує обидві квартири — і Шевельова, і в “Слові”».

Резиденція у «Слові» — це квартира журналіста й письменника Петра Лісового. Як журналіст Лісовий, на мою думку, цікавіший, ніж письменник. Хоча я дуже люблю прекрасну обкладинку Анатоля Петрицького до його фантастичної повісті «Червона ракета». Коли Лісового заарештували й згодом розстріляли, а родину виселили — типова історія для «Слова» — там зробили дитсадок. Але хто й коли там ще жив — дуже заплутана історія. Андрій Набока купував цю квартиру в родичів колишніх мешканців.

Читайте також: «Для мене це про емоцію»: чому меценат купив квартиру для літрезиденції у Харкові

У цей час вже триває літературна резиденція, яку ми влаштовували спільно з ПЕН на грант УКФ. Наші резиденти орендують квартири у Харкові. А в квартирі Шевельова розпочинаються реставраційні роботи. Тоді ми не могли знайти квартиру для одного з наших резидентів — Банди Шолтеса. 

І тут Андрій Набока пропонує квартиру Петра Лісового в «Слові», тож ми селимо туди Банди. Він фактично перший обживав цей простір. 

Але у цій квартирі був величезний і дуже незручний робочий стіл, тому Банди писав за кухонним. Андрій каже: «Таню, треба купувати стола для резидентів, шукаємо щось у стилі 20-х». Я вирішую пошукати у наших письменників — і на пропозицію зголошується Сергій Жадан. Це був подарунок від нього й волонтера Олега «Піротехніка». Вони самі його й принесли — такі собі два вантажники. Жадан сказав, що стіл потрібно підписати, запитує, чи є маркер. Я запропонувала лак для нігтів, щоправда, бежевий, а не червоний. Домовилися, що червоний буде наступного разу. Стіл має напис «Доброї роботи!» рукою Жадана, тепер стоїть у кабінеті. Банди, звісно, мав мільйон емоцій. 

Ще в цій квартирі ми зробили інсталяцію — автентичні двері з квартири Наталі Забіли, які нікуди не ведуть (за ними стіна). 

А в квартирі Шевельова й так залишалося дуже багато автентики. Коли ми прибирали квартиру перед приїздом першого резидента тут— Юрія Андруховича, я думала, що миючи двері, напевне, відмиваю відбитки пальців маленького Шевельова. 

Повернення Шевельова Харкову — це болісний процес: у нашого попереднього очільника Кернеса були непрості відносини з пам’яттю про Юрія Шевельова. Тож, отримавши ці дві квартири, ми переформатували концепцію резиденції: вона стала мистецькою. Ми зробили ці 2 квартири публічними просторами: почали запрошувати митців, проводити квартирники.

Це сильно наближає письменника до читача: коли в просторі, де фактично живеш, приймаєш гостей — своїх читачів. 

У 2022 році ми планували закінчити ремонт у 2 кімнатах квартири Лісового. 27 лютого планували відсвяткувати там ювілей Леся Курбаса, хотіли відкрити вітальню, нам до того ще й подарували сервіз 20-х років (зараз він чекає свого часу в Олександра Савчука). Але не сталося. 

А потім ще й виникла проблема з тим, як потрапити до будинку, бо ключі залишились у ремонтників, а ті поклали їх до поштової скриньки. Але після повномасштабного вторгнення всі виїхали з будинку, потрапити в під’їзд було складно, доводилося під ним чергувати (посміхається). Ну от, розкриваю всі таємниці.

Читайте також: Харківська резиденція в будинку «Слово» відновлює роботу

Фактично ми намагалися робити резиденції і в 2023 році. Вікторія Амеліна, яка приїжджала сюди з дослідженням злочинів росії проти українських цивільних, кілька разів зупинялася в «Слові» упродовж короткого часу. Вона майже закінчила писати книжку про людей, які фіксують злочини росії. Після неї був польський автор Яцек Подсядло, який перекладав Стуса. Потім була Ірена Карпа. На кілька днів приїжджали чеські автори в межах фестивалю «П’ятий Харків». 

— Розкажіть докладніше про літературну ініціативу «П’ятий Харків», засновану вашим музеєм і Сергієм Жаданом у 2022 році. Як виникла ідея цього фестивалю? Як вдається проводити заходи у межах фестивалю в умовах повномасштабної війни? 

Музей давно хотів проводити літературний фестиваль, планували реалізовувати його після реконструкції музею. Ми вже навіть придумали назву й формат, але 24 лютого 2022 року все змінилося. Уперше ми провели публічний захід після повномасштабного вторгнення — Ніч Музеїв — у травні 2022 року. А потім Сергій Жадан сказав: «Ми всі, хто залишився в Харкові, всі ці активісти й культурні діячі, повинні об’єднатися». Сергій запропонував провести фестиваль, а фонд «Відродження» був готовий підтримати. На той момент Сергій вже успішно провів фестиваль «Музика опору». Я запропонувала, крім музичної, додати й публіцистичну частину. Так з’явилася концепція «П’ятого Харкова». Назву вигадав Сергій, бо цей фестиваль про майбутнє. 

Ми провели 3-денний фестиваль у вересні. Це було сильним висловлюванням того, що Харків не тільки існує, але й розвивається. Тоді ми настільки відчували цю єдність і внутрішню свободу, що емоційний рівень був неймовірним. Це було схоже на ті переживання, які можна прожити тільки на Майдані впродовж наших 3 революцій.

Під час проведення фестивалю Вікторія Амеліна віддала нам знайдений нею щоденник Володимира Вакуленка. 

Після фестивалю ми зрозуміли, що недоговорили і недозустрічалися, тому потрібно проводити такі зустрічі регулярно. Так виникла ідея пролонгованого фестивалю. Ми проводимо одно- або дводенні події, що складаються з публіцистичної й мистецької частин. Говоримо про майбутнє і про Харків в контексті України й у контексті світу, адже якщо тебе довго примушують мовчати, потім потрібен час на віднайдення і відновлення голосу. 

Читайте також: П’ятий Харків – підпільний літфестиваль для своїх

Українська культура в Харкові більше не сприймається як похідна від російської — це доносить і «П’ятий Харків», і літрезиденція під час війни, зокрема й для іноземців. Наприклад, нам було важливо показати контекст чеським авторам, познайомити їх з українськими активістами, повозити на деокуповані території. Тобто створити такі умови для спілкування, щоб вони потім стали нашими адвокатами й тим голосом, що розповідає про події в Україні за кордоном. 

Точно так само ми плануємо підтримувати наших письменників у 2024 році. Якщо є українські письменники, які готові приїхати до Харкова на місяць, ми надамо їм фінансову підтримку. Важливо, щоб вони знали, чим зайнятись у Харкові та чому саме це місто є важливим для їхньої праці.