Фантасти-військові: як війна змінює творчі наративи

«Українці мають досвід війни, тому вони зможуть писати фентезі значно переконливіше за поляків», – приблизно таке сказав Анджей Сапковський під час дискусії «Фантастика і війна» у межах Міжнародного книжкового фестивалю у Варшаві у 2023 році. 

Минуло кілька років, велика кількість український авторів, зокрема тих, що пишуть у фантастичній традиції, стали військовослужбовцями, і тепер не метафорично, а буквально боряться зі злом. Тож, випробовуючи припущення Анджея Сапковського, ми вирішила поцікавитися у письменників, як досвід війни вилинув на їх творчість, чи вдається писати та щось планувати, і чи війна змінила їх ставлення до фантастики як способу осмислення реальності. 

Чи пишеться під час війни

Павло Дерев’янко, автор трилогії-бестселеру «Літопис сірого ордену», 12-та бригада спеціального призначення НГУ «Азов» зазначив, що писати майже не вдається: «Наразі виходять лише невеликі мілітарні оповідання з горорним чи фантастичним елементом. Одне з них, “Corvus in tenebris”, вийде незабаром у новій збірці від спільноти “Бабай” (Видавництво Жупанського)».

Так само на коротку форму перейшов Артем Чапай, автор низки художніх та нонфікшн книг, перекладач, репортер і мандрівник, військовослужбовець Збройних Сил України: «Які це тексти? Короткі. Це їхня основна характеристика. Написати про умовну колонізацію Марсу на тисячу сторінок на війні, та навіть і в тилу, якщо ти виконуєш функції в армії по-справжньому, а не формально, – мабуть, не вийде. Принаймні, у мене за три з половиною роки вийшло написати книжечку десь на сто двадцять друкованих сторінок».

Євген Лір, письменник, перекладач, волонтер і військовослужбовець. Співзасновник проєктів «Твоя Підпільна Гуманітарка» і «Недописані», автор документального фільму «Могила Тіней», збірки «Підземні ріки течуть», романів «Степовий бог» та «The FLOOD»: «Мені вдалося написати роман “The FLOOD”, перебуваючи на Херсонщині, проте там інтенсивність роботи була помітно менша. Нині, на Курсько-Сумському напрямку, задач стільки, що ледве встигаєш поспати. Тому з літературою працюю у форматі стислих записів, максимум нарисів, до яких пізніше повернуся».

Васек Духновський, бібліотекар, письменник,  автор поетичної збірки у співавторстві з дружиною Оленкою Сахар Землі. «Чорний, білий, рожевий, хакі» (планується до виходу у видавництві «Твоя підпільна гуманітарка»), військовослужбовець, 10 гірсько-штурмова бригада, Едельвейс: «Писати вдається рідко, більшість часу на те немає сил: навіть коли немає роботи, хочеться просто лежати і деградувати».

Лише Ілларіон Павлюк, письменник, журналіст, автор національного бестселера «Я бачу вас цікавить пітьма» (Видавництво Старого Лева), військовослужбовець ЗСУ відзначив, що повернувся до активної творчості, коли його робота стала більш пов’язана з перебуванням у Києві: «Вдається, писати, але не так часто, як би хотілося. Не виходило писати в перший рік вторгнення, але вже з 2023 року десь з другої половини потроху повернувся до писання. Зараз пишу науково-фантастичну історію».

Про вплив війни на творчість

Артем Чапай: «З кінця 2022, з перервами, я розбираюсь із цим [впливом війни] з професійною психологічною допомогою через відео. Наприклад, поступово, але неминуче втрачаються зв’язки з чоловіками, хто не приєднався так чи сяк до Сил оборони. До цих людей я ставлюся по-різному, залежно від їхніх обставин, але досвід у нас радикально різний, а я вважаю, що мислення людини формується її вчинками та загалом способом життя. Щодо творчої манери, то вимушено стаю ще лаконічнішим. Хоч і раніше цінував “стислість”».

Для Євгена Ліра війна змінила відчуття дому: «Усе, що я пишу, так чи інак повʼязане з українським Півднем. До повномасштабної війни він був відкритий для моїх спостережень. А тепер мій дім в окупації».

Євген Лір: «Оцей троп про втрачену містичну землю, де ховаються нерозкриті таємниці й ніхто не може туди потрапити, — для мене він перетворився на дійсність. І, звісно, комбатантський досвід. Я — оператор БпЛА. Не піхотинець, але і війна нині значною мірою тримається на безпілотних системах. Чимало речей переглянув у своїй системі цінностей через це.

Наприклад, є “Недописані” — наш проєкт з Герою (Олена Герасим’юк), присвячений людям літератури, яких вбила росія. Збираєш інформацію, читаєш інтервʼю наших волонтерів із родичами полеглих, знайомишся із сирими нарисами — і приходить розуміння втрати на багатьох рівнях, втрати і для маленької спільноти, і для літератури усієї країни. А разом з ним — усвідомлення, що якщо конкретно я не розповім про частину цих втрат, вони залишаться непідсвіченими, несправедливо призабутими. Оце — зміна, яку принесла війна у творчість. Тепер ти як письменник не маєш права говорити лише про самого себе. Ти мусиш бути відлунням голосів тих колег, кого позбавив життя окупант». 

Початковий задум найновішого роману Ілларіона Павлюка «Книга Еміля» змінився унаслідок повномасштабного вторгнення: «У “Книзі Еміля” довелося підняти ставки, мене більше не влаштовувала просто чудесна пригода. Мені захотілося глибини, трагізму, відповідей на важливі екзистенційні питання, і тому цей роман став серйозним і драматичним, і психологичним. Хоча це зміни в межах одного роману, я не можу сказати про всю творчість, бо “Я бачу, вас цікавить пітьма” і до того була достатньо серйозною і глибокою. Просто, скажімо так, планам відпочити, на чомусь легком не судилося справдитися. Я думаю, що це через війну, через дуже багато болісних переживань, я не зміг уникнути того, щоб це не вплинуло на творчість». 

Дімка Ужасний, співзасновник горор-спільноти «Бабай», автор збірки «Скотомогильник» (Видавництво «Жупанського»), військовослужбовець 122 окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України не тільки став менше писати, а й відкрив у собі поета: «За увесь період повномасштабки я написав всього два тексти – обидва доволі грубі, психологічні, рвані та сповнені описів примітивно-звіриних людських якостей. Не звично хуліганські, а більше похмурі й особисті. Чи вплинула на це війна – сказати не можу. Проте цього року довелося трохи порефлексувати і звернутися до поезії (чого раніше не робив), війна полилася рядками віршів, злих і відчайдушних. Можливо, колись видам збірку».

Васек Духновський: «Війна природно зробила мене трохи агресивнішим, але загалом я стараюсь дивитися на війну з холодною головою і не давати їй надто сильно мене змінити. Я не люблю військовий пафос, всю цю героїчну двіжуху. Нині я (дуже повільно) пишу книгу про двох військових, які всю війну вживають різні наркотики і рефлексують, водночас тікаючи від реальності».

Про роль фантастики

Дімка Ужасний наголосив на терапевтичній та ескапістській ролі фантастики: «Фантастика в усі часи була прихистком стривожених, зараз не виключення. Вигадані світи та персонажі дозволяють відволіктися від буденної зневіри, страху та розпачу, і в цьому терапевтична роль фантастики. Знаю, що багато пишуть про війну по гарячих слідах, але сам наразі на це не здатний – я не читаю і не пишу про війну в прозі, для мене це все ще близьке, гостре і нестерпне».

Йому заперечив Ілларіон Павлюк: «Я не погоджу, що фантастика – це територія ескапізму. Звісно, жанрова література є дуже різноманітною з точки зору глибини, занурення, проблем. Але якщо ми беремо серйозну жанрову літературу, наприклад, Рея Бредбері, Кліфорда Саймака, Гарі Гарісона, то там немає ескапізму. Це глибокі твори, які піднімають дуже вагомі проблеми, соціальні, філософські, морально-етичні, ідеологічні.

Тому для мене фантастика – це зона осмислення, зона усвідомлення, зовсім не зона ескапізна. І вибух жанрів у нас не через бажання втекти. У сучасному світі є куди тікати. і це точно не література, література – найскладніший шлях тікати. Найпростіше – гортайте рілси. 

Фантастика – дуже зручний інструмент говорити про серйозні речі. Тому що ти будуєш ідеальні умови для підкреслення виокремлення тих чи інших аспектів вибору етичної чи неетичної поведінки і так далі. Ти будуєш сам обставаний, в які пропонуєш зануритися читачу. 

Хоча жанр – це для мене умовність. Навіть якщо це будуть війна темних ельфів з гоблінами в пофарбованих кров’ю капелюхах, все одно буде змальовувати справжню смерть, справжню агонію, справжнє страждання і справжні сльози. Неважливо, в які жанри ви загортаєте власні переживання, – вони справжні».

Схоже ставлення до фантастики та жанру загалом в Артема Чапая: «Фантастика в широкому сенсі speculative fiction, на мою думку, у найкращих її взірцях є засобом зображення реальності. Джордж Орвелл з його “1984”, Кадзуо Ішігуро зі зворушливою “Кларою і сонцем” від імені ШІ, “Людина у високій фортеці” чи “Ubik” Філіпа Діка – це ж про суспільство та людську душу, а фантастика є засобом показати найважливіше. Я б не відділяв фантастику від інших жанрів – і був радий, коли Ішігуро, який пише як історично-реалістичний “Залишок дня”, так і альтернативно-історічне “Не залишай мене”, і якого я любив давно, отримав Нобелівку – це визнання, що жанри чи художні методи вже не діляться на “вищі” та “нижчі”. Так і в українській літературі, яка у принципі нічим не відрізняється від решти світової: будь-які засоби – speculative fiction у тому числі – можуть бути хоч метафорою, хоч способом абстрагуватися, щоб писати прямо. Я часом пишу “фотореалізм”, як The Ukraine, а часом використовую фантастику. Хороша фантастика на кшталт Станіслава Лема на повірку виявляється реалістичнішою за поганий нонфікшн (на кшталт кого – утримаюся). Важливим є не метод, а якість». 

Євген Лір: «Мені складно узагальнити усю українську фантастику, бо останнім часом вона квітне і сяє яскравіше, ніж будь-коли. Нарешті можемо говорити про власний внутрішній літературний процес фантастики, який спирається не лише на перекладні твори та два-три титули наших авторів. Фантастика — це інструмент, який може допомогти розкрити найрізноманітніші задуми. Тому так, для когось — ескапізм, для когось — маніфестація, комусь — різновид терапії. Зрештою, переживаючи найстрашнішу трагедію з часів Другої Світової, нам як суспільству непросто прийняти реальність того зла, що відбувається нащодень, а фантастика — це ще й спосіб говорити про страшне, ховаючи його в інших, вигаданих вимірах».

Чого бракує?

Відповідаючи на питання, чого найбільше бракує, автори-військовослужбовці найчастіше очікувано називали – час. 

Павло Дерев’янко: «Найбільше бракує вільного часу, який можна якось спланувати. Та й загалом можливості щось планувати».

Євген Лір: «Сну і відпочинку! І якщо геть відверто, то двох професійних речей: можливості усамітнення для письма та промоції. Страх як хочеться вирватися на місяць на якусь резиденцію, де тебе усі тридцять днів ніхто не чіпатиме, не проситиме “призумитись”, “підсвітити”, “відпрацювати”, заступити замість іншого екіпажу і таке інше. І знати, що, поки ти займаєшся зменшенням популяції росіян, про твою книжку не забудуть, їй забезпечать гідне представлення і в Україні, і закордоном у перекладах. Поки, на жаль, і те, й інше втрачаю через службу. Але такий вже шлях». 

Дімка Ужасний: «Особисто мені бракує повітря в грудях. Відчуття свободи, відчуття безпеки. Відсутності думок про постійні ризики для рідних, про невизначеність майбутнього. Я хочу творити без перерви на тривоги і нескінченні службові завдання. Хочеться, як і будь-якому нормальному громадянину, – миру, спокою, гарантій безпеки. Тут я не оригінальний. Якщо менш глобально – саме як письменнику бракує фестивалів, поїздок, презентацій. Бути в колі однодумців, пити віскі на львівській лавці о 3 ночі, говорити про літературу. Те, що у нас було раніше, але ми, мабуть, недостатньою мірою це цінували.

Васек Духновський: «Бракує вільного часу, сил і умов для писання. Коли тебе щодня намагаються вбити, воно якось не дуже пишеться». 

Артем Чапай: «Як і будь-якому військовому-неписьменнику: справедливості. Стендап-комік і військовий Сергій Ліпко гарно пройшовся по тому, як у нас бодібілдери, цитую, “волойоблять” по спортзалах, беручи 150 на грудь, поки дід Єгорич, у якого військовий квиток іще з радянською зіркою, а на хребті дві грижі, четвертий рік у бронежилеті. Це ж не лише про спортсменів, це про наше суспільство загалом. До речі, якраз серед письменників, чоловіків, які не просто “волойоблять” про “нашу спільну” боротьбу з відстані, – доволі мало. Я собі десь тут визначив межу між “мистецтвом” і “бізнесом/entertainment”: ті, для кого писання в першу чергу не бізнес, а мистецтво – переважно в Силах оборони. Байдуже, пишуть вони фантастику, фентезі, соціальний реалізм, нехудожку чи вірші».

І попри все є мрії та навіть плани

Павло Дерев’янко: «Мрій у письмі наразі жодних нема. Проте маю план (і навіть певні домовленості) щодо видання збірки короткої прози – сподіваюся, вона побачить світ цього року. Ні, там не буде історій про світ Сірого Ордену. Так, там буде обсценна лексика».

Євген Лір: «Продовження “Степового” у тому форматі, який задумувався від початку, я ніколи не напишу. Але! Буде інше. Друга частина зараз в роботі, наскільки це можливо у моїх нинішніх умовах. Можливо, дистанція у часі та просторі між написанням двох книжок стане таким собі “непроханим благословенням”. Але боюся щось загадувати наперед. Життя на Херсонщині дало мені ідеї, які дуже хотілося б втілити у майбутньому. В тому числі і щодо художніх книжок. Без елементів фантастичного там, ясна річ, не обійдеться. Але, знову ж таки, боюся загадувати наперед!»

Дімка Ужасний: «Мрію написати епічний горор, котрий увібрав би у себе найкращі художні якості світових творів, при цьому був би оригінальним, відображав український світ, був перекладений 155 мовами світу, і на гонорар я купив би собі село і розвів би там пасіку на тисячу вуликів. До військових тем наразі не хочу вдаватися взагалі».

Васек Духновський: «Я мрію дописати про наркоманів на війні. Скинути оцю героїчну оболонку, зазирнути у справжнє обличчя війни».

Ілларіон Павлюк: «У мене немає категорії “мрію написати”, тому що неможливо втримати щось в категорії мрії. Я одразу розумію, якщо це хороша ідея, то роблю з нею концепцію, яка перетворюється на план. У мене є план на 10 років, такий дуже конкретний, концептуальний план, що я пишу, якщо я готуватиму книгу раз в 2 роки. Зараз, як вже сказав, пишу науково-фантастичну книжку».

Читайте також: Наукова фантастика під час війни — ескапізм чи щось більше?