Філософія «післяжиття». Ярина Чорногуз про неоекзистенціалізм в українській літературі

Цей есей — про одне невелике впізнання того, як трансформується голос українського сучасного мистецтва в час великого випробування нашої держави. Війна на повне знищення та окупацію, яку розпочала проти нас росія (чи то — перевела врешті у збройний вимір) у 2014-му, вплинула руйнівним чином на всі сфери нашого існування, і, напевне, одна з небагатьох сфер, де вона дала щось на кшталт позитивного поштовху (краще би було без нього, але як уже є) — є література та мистецтво, які в Україні надто довго, впродовж десятиліть, звільнялися від постколоніального російсько-совєтського впливу.

Література й мистецтво звільнилися від застою колоніального малоросійського гумору, меншовартості та упереджень в площині «метрополія-колонія», аби віднайти свій власний голос здобутої свободи та зустрітися з українським читачем, який нарешті її побачив і захотів, інакше кажучи — розгледів її серед дешевого російськомовного чтива, яким заповнювала наш ринок десятиліттями напередодні вторгнення рф з метою створити простір сприятливий для майбутньої окупації. У цьому процесі нарешті стали заслужено широко видимими та престижними класики нашої сучасної літератури, які робили в ній сміливі експерименти та тримали її самобутньою, опираючись на європейську та українську літературні традиції ще з 1980-1990-х років. А проте цей есей — про нову філософію мистецтва, яка втілилась у життя з молодшим поколінням митців, які почали творити в десятиліття з 2014 до 2024-го року, і складаються переважно з тих, хто в той чи інший рік серед цих десяти — пішов на війну солдатом/ткою. Декотрі з них уже вічно в строю, а все, що лишилося нам про них — їхні видані та невидані тексти. У першу чергу я говоритиму про письменників — поетів і прозаїків, та кіномитців.

Новий самобутній стиль на зміну старим експериментам

Чому саме неоекзистенціалізм? Дійсно, в історії мистецтва вже давно кепкують зі спроб усьому причепити певний -ізм, а проте вперто продовжують в інший час за традицією це робити. Дійсно, доводилося чути різні назви та трактування того, що об’єднує українське самобутнє мистецтво після гри з постмодернізмом у 1990-2010-ті роки. На мій погляд, воєнний час, нав’язаний нам російською окупацією, та його випробування — вирішили за нас, заглибивши наше мистецтво й особливо літературу в зображення та дослідження життя на межі, життя з очікуванням, пережиттям втрати, а також життя після втрати, яке я ще називаю у своїх поезіях «післяжиттям».

В естетиці нашого нового кіно та літератури з’явилося дві фундаментальні нові речі — гуманізм, що свідчить про красу та силу вибору людини в складних випробуваннях доби та особистого важкого життя, причому він повертає свою оптику не лише на сучасність, але на минулі десятиліття 1980-х, 1990-х років, що асоціюються в українців з убогістю, «трешем 90-х», але історії неокзистенціалістського українського мистецтва показують, що там було далеко не лише це. 

Екзистенціалізм — філософія, стиль та естетика любові до людини у часи на межі

Саме про гуманізм як основу екзистенціалізму писав у 1946 році у своєму великому есеї «Екзистенціалізм — це гуманізм» Жан-Поль Сартр. Класичний екзистенціалізм, якому дав таку назву Сартр, існував у довоєннно-воєнно-повоєнне тридцятиліття 1920-1950-х років, і його зародження пов’язане як із появою надзвичайно модної серед інтелектуалів Західної Європи феноменології Едмунда Ґустава Альбрехта Гуссерля, який став відомим завдяки виведенню філософії із суто метафізично-абстрактних  пошуків назад до речей земного буття — «феноменів», які, щоправда, могли бути не лише матеріальними, але і явищами, що впливають на вибір людини, її рефлексії та розуміння свого існування. По-справжньому його окреслили як новітню філософію життя і науки з поверненням до реального світу та боротьби в ньому Сартр у Франції та Мартін Гайдеґґер у Німеччині, вони були зірковими філософами цього воєнного двадцятиліття, які вдихнули в неї нове життя, новий вид творчої та буттєвої свободи, хоча і не уникли  великих помилок у своїх політичних судженнях про Другу світову війну та те, що було після неї (Сартр, побувавши в СРСР один раз у 1964 році, мав ілюзії щодо Сталіна та його Совєтського Союзу як держави, що досягла реальної рівності, а Гайдеґґер впродовж першого року приходу нацистів до влади у 1933 — мав симпатії до нацизму, від яких згодом відмовився). А проте стрижень філософії та естетики як ствердження життя, індивідуальних виявів життя окремої людини («екзистенціалів» як про них писав Гайдеґґер), дазайну (буття-тут-і-зараз, присутності), найвищим проявом якого, як писав той же Гайдеґґер, є «буття-до-смерті», інтенційність і мислення, що перетворює людину (студії Ясперса), одночасне індивідуальне відчуження та ангажованість у соціально-політичні виклики історії — є саме тим стрижнем, який нині наповнює сучасну українську літературу й кіно воєнного часу. Але, авжеж, зі своїми відмінностями та особливостями.

Читайте також: Анатомія ненависті: як росія докотилася до війни з Україною

Різниця між екзистенціалізмами двох століть та різних країн. Що становить «нео-»?

Екзистенціалізм мав безліч варіацій, відгалужень, інтерпретацій як у різних філософів (згаданий Ясперс, Моріс Мерло-Понті, Габріель Марсель тощо), так і своєї реалізації в мистецтві. Це був максимально широкий стиль та глибока філософія, в яких кожен митець мав можливість творити та показувати свою свободу та її естетичні втілення. При тому, порушуючи глобальні питання буття людини у світі з її випробуваннями та вибором (ті самі «вічні» питання).

Одним з найважливіших порушених екзистенціалізмом філософських питань було питання самобутності та автентичності людини. Чим є ця самобутність? Як її досягають? Чи відчуження є невіддільним від автентичності, чи воно необхідне? Наскільки і з чим можливе єднання з іншими для автентичності? Відповіді на ці запитання свідомо чи несвідомо досліджують автори трьох найважливіших художніх літературних творів французького екзистенціалізму «Нудота» Жан-Поля Сартра, «Сторонній» та «Чума» Альбера Камю. Як зазначає літературознавиця Сара Бейквел у своєму філософському нон-фікшині «У кафе екзистенціалістів: свобода, буття і абрикосові коктейлі», коментуючи фільм 1957 року «Людина, що неймовірно зменшується» та інтерпретуючи філософію Мартіна Гайдеґґера:

«Ідея заклику до автентичності стала головною темою пізнішого екзистенціалізму, а сам заклик інтерпретували на кшталт “Будь собою!” — щось протилежне до фальшивості. Для Гайдеґґера заклик більш основоположний. Це спонукання прийняти себе таким, про якого ти не здогадувався: прокинутися до свого буття. Щобільше — це заклик до якоїсь дії — прийняття певного рішення».

Те, що я називаю неоекзистенціалізмом в українській літературі й кінематографі, є стилем, естетикою та філософією осмислення складних індивідуальних виборів людини, її любовей, болю та втрат, віднайдення своєї ідентичності у добу звільнення від колоніалізму росії та її окупаційної війни, через фронтовий досвід.

Зараз ми усі, цивільні та військові митці, досліджуємо зі своєї оптики феноменологію війни, у той недовгий проміжок часу, коли кожен має можливість віддихатися від далі активних бойових дій. У сущому війни пробуємо побачити буття.

Наші метафори є метафорами з молотком у стилі Гайдеґґера, цими метафорами — діють, вони далекі від абстракцій. Ми втілюємо в тексти власний досвід досвідчування важких втрат і здобутків війни. Війна сиплеться на об’єктах, що стають для нас символами, енергією життя, останнім спалахом у свідомості перед інсайтом істини, а далі — залишається нескінченний фатум війни. Ми говоримо про війну людьми, місцями, речами, які ми на ній втратили, які винесли з війни поламаними, тимчасово втраченими чи відбулими у вічність. Ми всі намагаємося у текстах якось пережити втрати, які стаються в той самий момент, поки я пишу ці думки. Чи хоча б проговорити свій біль від них і наш подальший вибір — що ми робитимемо після них.

Життя у зоні бойових дій, життя при виконанні бойових завдань на постійній межі ризику загинути чи вижити, життя у мирі з війною, життя усупереч війні, життя з інтенцією перемогти воєнний геноцид, влаштований росіянами, та залишитися самобутніми, життя наостанок з останніми краєвидами та речами, останніми словами індивідуальної волі — це і є основою нового українського екзистенціалізму.

Найбільшим його феноменом є післяжиття — життя з втратою, життя з травматичним досвідом і потребою діяти, приймати боротьбу нескінченно, приймати в ній вольові рішення. Як здається і спрощено кажучи, саме ці феномени (і багато чого, окрім них, та похідного) є тим, що об’єднує певною спільністю різні голоси сучасних поетів-військових Максима Кривцова, Артура Дроня, Валерія Пузіка, Павла Вишебаби, Олени Герасим’юк, Єлизавети Жарікової, нових поезій Сергія Жадана та Дмитра Лазуткіна (у цьому списку має бути ще багато імен). Цю філософію, цей погляд на речі та післяжиття я чую у нових поезіях Катерини Калитко, Галини Крук, Юлії Мусаковської, Ірини Цілик, Катерини Міхаліциної, Вікторії Амеліної, Олени Гусейнової. Пошук автентичності та того, що може бути автентичним, в диких умовах міста, природи, степу, історичних місць (і багато чого поза цим) в романах Артема Чеха, Євгена Ліра, Остапа Українця, Світлани Тараторіної, есеїстиці Павла Казаріна, Андрія Любки, Олександра Михеда. Книги та есеї філософів «нової київської філософської школи», якою називають в народі Володимира Єрмоленка, Тараса Лютого, Вахтанга Кебуладзе — досліджують та переглядають багато філософських концепцій з погляду згаданого мною гуманізму, пошуку автентичності, феноменології та екзистенції, а також — етику порозуміння та прийняття одне одного з різним досвідом у воєнний час.

Особливо цікавим явищем для мене в цьому новому мистецькому стилі, як я його бачу, є художній кінематограф. Фільм «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Додому» Нарімана Алієва, «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча, «Бачення метелика» Максима Наконечного, «Ля Палісіада» в жанрі «пострадянський нуар» Філіпа Сотниченка, «Я і Фелікс» Ірини Цілик та Артема Чеха, «Стрімголов» Марини Степанської і навіть — комедія про взаємодію людей різних сексуальних орієнтацій «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка — кожен фільм абсолютно унікальний за своїм сюжетом, героями, стилем, проблематикою, оптикою, та об’єднує їх неймовірно свіжий та гуманістичний погляд на кожне обране як ретроспектива десятиріччя української держави та людей, що являли її собою. Олюднення важких 1990-х, де контрабандист, міліціонер, дрібний злочинець, спитий офіцер совєтської армії показуються як люди, що прагнуть вижити в неможливу для виживання добу та крізь призму їхньої автентичності та любові до рідних і цінностей, які вони собі обрали.

Ідеологічні конфлікти й дискусії сучасної доби, конфлікт поколінь — неоекзистенціалістський гуманізм береться осмислювати все, не роблячи нікого негативним персонажем, прибираючи затерті постколоніальні упередження та заміняючи їх гуманністю до кожного — чи то носія традиційних цінностей старшого покоління, чи то цінностей свободи та прийняття нового покоління українців.

Кожен має свою красу та свої недоліки. Є досить слушною спроба назвати це неоромантизмом, однак — забагато буденності, сатири, сарказму та нігілізму, розуміння відносності всіх речей. Загальний потяг до гуманізму, його діалогічність розчиняє унікальність персонажів, що є такими важливими для романтичної естетики. Але романтика вітаїзму, яку найменував так Микола Хвильовий — однозначно позначилася на нас усіх. Зацікавлення нашими 1920-ми та взяття на озброєння їхньої естетики, яскравості — це теж цікава приємна риса нашого стилю.

Читайте також: Боротьба за свободу, маркери нації і поліські болота: новий український нон-фікшн