«Фонтан виснаження»: видання (не) про воду

Вже під час війни у маленького видавництва ist publishing вийшло видання «Павло Маков. Фонтан виснаження. Acqua Alta». Воно створене для Національного павільйону України на 59-й Венеційській бієнале, й розповідає про історію й контексти роботи Павла Макова «Фонтан виснаження». У книжці представлена розлога хронологія «Фонтану виснаження» за 1995—2022 роки, архівні матеріали та, власне, тексти про практики Макова, про часові й просторові конотації «Фонтану виснаження», про воду, річки та канали, затоплення та спустошення, персональні ландшафти й глобальні питання сьогоднішнього дня. 

Автори текстів: куратори українського павільйону — Борис Філоненко, Лізавета Герман і Марія Ланько, комісар українського павільйону — Катерина Чуєва, поетеса Бесс Джоселоу, художниця Влада Ралко, художник Станіслав Туріна, філософ Ганс Ульрих Ґумбрехт, поет Сергій Жадан, письменник Тарас Прохасько, а також Павло Маков.

Журналістка та історикиня мистецтва Оксана Семенік розповідає про те, як виглядає книга та чому цю роботу у 2022 році знову можна сприймати буквально. 

Спочатку про сам проєкт 

Борис Філоненко розповідає  про історію проєкту: «Улітку 1995 року в Харкові сталася аварія на Диканівських очисних спорудах. Їх затопило, і стічні води потрапили в річки. Тоді у місті впродовж шести тижнів не було води. Зневоднене місто поступово звикло до нових соціальних сценаріїв. На своєму велосипеді художник Павло Маков регулярно їздив в один кінець міста, де набирав 12 літрів води в металеві каністри й повертався з ними до себе додому. З меншою регулярністю воду привозили у двори будинків, що давало змогу набрати одразу 50 літрів, відстоявши велику чергу [1]».

«Коли сталася аварія, Павло Маков проводив антропологічні дослідження Харкова, вивчав його як місто, яке перетинають річки», – читаємо у співкуратора проєкту Філоненка.  

З роздумів про перебої з водопостачанням, про виснаження міських річок і про фонтани, що не працюють, у Макова виникла ідея проєкту. В нотатнику форматом 21×26 см Маков зарисував «Історію фонтана», а також перший детальний рисунок «Фонтана виснаження» — багаторівневу структуру з воронок, у яких потік води рухається згори додолу та поступово зникає [2].

«Фонтан виснаження» та воронка, що стала його модульною одиницею, мають чималу історію трансформацій, втілену в різних медіях. Двомірні рисунки з нотатника, технічні рисунки, аксонометрія, офорти, трафарети для вибійки та листівки поступово перейшли в експерименти з «Фонтаном виснаження» як об’єктом, який можна було встановити в міському просторі згодом. Були створені картонна модель, бляшаний та бронзовий фонтани, 3D-версія фонтана, розроблена Миколою Штоком, і срібна брошка з золотою краплею води. Усі роботи відрізнялися одна від одної за масштабом, формою воронок та принципами конструкції [3]», – пише про історію проєкту в тексті видання Борис Філоненко.

Мовчазні артбуки Макова

Видання більше нагадує відкритий незакінчений простір, де залишається місце, аби щось додати або додумати. Текст Бориса Філоненка про історію фонтану – це швидка подорож в минуле. Короткі оповіді про кожен «період життя» проєкту  можна також прочитати на сайті українського павільйону. Тексти від різних авторів теж залишають простір для роздумів: буквально одна-дві сторінки тексту видаються скоріше коментарями, дуже стислими текстами. Ніби треба встигнути сказати головне, поки секундомір відраховує час. 

Каталоги до мистецьких виставок та проєктів досить часто є вже поствиданнями. Тобто, вони є друкованими архівами того, що вже відбулось. Так, в каталогах присутні фотографії з експозиції, що дозволяє побачити кураторську роботу та загалом вигляд виставки, якщо ви не мали змоги побачити особисто. Видання про «Фонтан виснаження», все ж є додатком до виставки, яка є на бієнале. Деталей, як саме виглядає павільйон у книзі немає. Тож, якщо ви не були на Венеційській бієнале, у вас є простір для уяви. Наклад всього 300 примірників – тож це ще й майже колекційна річ. 

У Павла Макова вийшло декілька своїх артбуків, над якими він працює самостійно, створюючи буквально ще один свій витвір мистецтва. «До По» (Ist Publishing, 2018) – артбук про утопічне місто, створений y співавторстві з Борисом Філоненком, який теж вже змінив свій зміст і стало дещо моторошним. Наприклад, під одним з планів району написані слова «Місто, яке пережило затоплення й підпали, прямує у майбуття».

 «Тижневик» – повторювані замальовки металевих огорож, які лоскочуть мозок своєю однаковістю. Водночас тільки найуважніший читач помітить різницю в дрібних деталях. Адже Маков не створює тиражних робіт, тобто серій однакових відбитків. 

«Донроза» – це вигаданий «рукописний щоденник з малюнками харківського розаря-аматора, який він вів протягом 2008-2010 років, разом зі своїм помічником Гамлетом, під час робіт з реконструкції генерального плану розарію міста Донецька, відомого вузькому колу професіоналів під назвою Донроза». 

«Авторські книжки та щоденники» — повний каталог авторських книжок з 1994 до 2004 року. А також дві гри – «Повертатись пізно» та «Прогулянка чужим садом». 

Всі артбуки Макова майже не мають текстів. Навіть в ігри потрібно грати мовчки. Маков не любить пояснювати свої роботи. Тому, можливо, краще не намагатись проаналізувати його роботу чи надати їй одного сенсу. Тоді, хронологія проєкту, яка знайомить нас з художником, вже дуже багато значить. 

За словами художника, «Фонтан виснаження» давно перестав бути локальною історією та перетворився на символ того, що відбувається у всьому світі, особливо в останні роки. Йдеться про виснаження на всіх рівнях: ресурсному, фізичному, матеріальному, психологічному. Однак, після повномасштабного вторгнення проєкт знову набуває нового значення. 

Ліричний відступ

В перші дні повномасштабного вторгнення в бучанському  підвалі я багато думала про майбутнє. Особливо про те, як я виберусь звідти й напишу текст про Фонтан виснаження. Чому мені так багато думалось саме про фонтан виснаження? 

Мабуть, найбільшим зібранням в одному місці творів Павла Макова з різних років став не каталог, присвячений його творчості, а зовсім інша книга. Це «Постійне місце проживання» (Ist Publishing, 2021), спільний проєкт Макова та Сергія Жадана. Можна сказати, що ця книга є зібранням спільного проживання двох геніїв сучасності в одному місті – Харкові. Поезія не ілюструє роботи, а роботи не ілюструють поезію. Це дві паралельні історії, які можна сприймати окремо, разом, або зв’язувати мистецтво і поезію невидимими нитками. В «Постійному місці проживання» теж з’являється фонтан виснаження. У формі свічок, які згорають, з воском, замість води. Виснаження дорівнює вигоранню – творчому, моральному, фізичному. На презентації проєкту національного павільйону в галереї The Naked room буквально за місяць до російського вторгнення, виснаження здавалось наслідком ковіду, боротьби за культурні інституції по колу, втоми від постійних криз. Коли почалась війна – метафора виснаження набула вже практичного, фізичного, значення.

Вода стала неймовірно важливим ресурсом. Що робили росіяни, коли заходили в місто чи село Київської області? Вони руйнували інфраструктуру. Водонапірні вежі з дірками від снарядів – ось тепер символ Київщини, яка пережила російське вторгнення. Вода зникла на нашому районі, як тільки зайшли окупанти. Ми вже давно пили технічну воду, яку я гидувала пити до війни, бо вона мала металічний смак, навіть кип’ячена. Коли ми спробували нормальну воду в Гореничах, після пішої втечі з Бучі, вона здавалась солодкою та неймовірно неприродною. Відтоді я почала занадто буквально сприймати цю роботу. Виснаження емоційне, психологічне, фізичне чи гуманістичне для мене тоді не існувало. Мене хвилювало лише грубе бажання вижити, звісно, на українській вільній території. На бієнале Маков говорив про свою роботу як про відкритий твір: «У кожного є своя власна історія виснаження». 

Землю виснажують міни та артилерійські снаряди, важка техніка. Переживання, травма та страх виснажують людей. Чи відчуваємо ми виснаження зараз? Напевне, не в класичному розмінні та відчутті. Так, як людина не дає собі відчувати біль або хворобу заради виживання та майбутнього, так і ми не допускаємо виснаження всередині себе. Сум, злість, любов, відчай, страх, вдячність, жага до життя, відчуття згуртованості – наповнюють нас, омивають, як вода бронзові лійки Макова, і не затримуються.  

У відповідь на чисельні запитання журналістів Маков окреслює характер цих змін: «Виснаження залишається виснаженням. Тільки в часі робота залишилась позаду. Якщо до тієї фази війни, яка зараз настала, робота могла попередити про небезпеку виснаження нашого старого світу, і того, що за цим буде слідувати, то зараз це попередження вже не актуальне. Ця робота тепер не попереджає, а констатує». 

P.S. Коли ми вперше потрапили в нашу квартиру, двері якої були зламані, то побачили, що всю технічну воду в бутлях, хтось забрав. Вона виявилась важливішим ресурсом, ніж праска, блендер та інша техніка. 

[1], [2], [3] – фрагменти з тексту куратора Бориса Філоненка. 

Читайте також: Павло Маков: Можуть забутися тонкощі сюжету, але відчуття від прочитаного залишається