Голоси фронту, пам’ять та дихання спільноти на Землі поетів

Другий міжнародний фестиваль «Земля Поетів», що відбувся у Львові, протягом двох днів відвідали близько 5 тисяч людей. Відразу на кількох майданчиках події відвідувачі мали змогу не лише побачити й послухати українських поетів різних поколінь, закордонних гостей, але й відвідати музичні концерти, перформенси та різноманітні дискусі.

Поетка та військовослужбовиця Ліза Жарікова, яка була учасицею цьогорічної «Землі Поетів», ділиться з Читомо своїми враженнями.

Перетин кордонів тиші

Приїзд до Львова завжди нагадував мені подорож у казку – але цього разу дорога була про інше. Про те, як війна змінює спосіб дивитися на міста, людей, себе. 

Потяг прибуває до Львова з годинним запізненням. Після атаки на залізницю важко тримати графік. Але майже тримають. І завдяки зусиллям цих людей, яким дякують не щодня, я роблю крок з вагона на платформу – і опиняюся на Землі Поетів.

Львів зустрів мене сонцем, білизною, розвішаною на балконах, і світлими обличчями молоді на вулицях. Я майже забула, як це – коли назустріч йдуть юрби студентів. На дахах деяких будинків – сонячні панелі. Чи вони були тут раніше, а я не помічала? Чи це люди так адаптувалися до блекаутів? Війна змінила мій фокус уваги: я завжди оцінюю, що довкола і хто поруч. Там, де раніше дивилася б у книжку, тепер роззираюся.

У Львові я не була й не читала з 2019-го, з тодішнього Форуму видавців. Не пам’ятаю ані себе тодішню, ані місто. Мабуть, тоді було більше безтурботності. Хоча – кому я брешу? Я завжди відчувала наш культурний ландшафт загроженим. А цього року, саме в день моєї дороги сюди, Укрзалізниця оголосила, що тимчасово припиняє сполучення з Донеччиною. Краматорський вокзал спорожніє й стане спогадом, легендою, символом людських історій, що залишились там. Ми всі розуміємо, що означає це «тимчасово».

Інше далеке, теж трохи моє місто нашої Землі Поетів, – місто вітряків і річки зі смішною назвою Казенний Торець – склало спалені крила й насторожилося. Я одразу подумала про Сергія Рубніковича, Єву Тур, Федора Рудого – тих, кого знаю особисто, і про багатьох інших поетів, які зараз там, де діється найважча й найважливіша поезія нашої землі. Її захист. Те, завдяки чому наші голоси досі можливі.

А попереду в мене було два дні обережного вслухання – читань, світлих сліз, жартів і обіймів.

Пам’ять, яка говорить уперто

Фестиваль цього року став місцем, де живі голоси тримають тяглість із тими, кого вже немає. Земля Поетів простягається вглиб часу, повертаючи імена, що були витіснені, і надаючи слова тим, хто мовчить назавжди.

Минулого року, коли я була на бойових і не змогла приїхати, першу «Землю Поетів» відкривав Ігор Калинець – один із ключових голосів і для мене, і для нашого покоління. Його вірші звучать і цього року, коли поета вже немає серед живих. Фокус фестивалю – «повернення імен», як каже організаторка Мар’яна Савка: повернення голосів, що творили зовсім недавно.

Цього року тут звучали голоси галицьких модерністів, січових стрільців, поетів Празької школи, емігрантів, «витісненого покоління» 70-х. І тих, хто поклав життя на цій війні. На подіях, які я відвідала, згадували Максима Кривцова і зниклого безвісти Бориса Гуменюка.

Фестиваль – це мікросвіт із 50 подіями на чотирьох локаціях: «Шевченко», «Франко», «Леся» і «Стус». Найважче – вибрати одну подію з чотирьох, які відбуваються одночасно. Хочеться, як в одному аніме, клонувати себе на чотири слухачки й потім зібрати всі враження докупи. Можливо, мені потім допоможе подкаст фестивалю на Audiostories – там виходитимуть окремі події.

Мені неймовірно затишно в хорі знайомих голосів – як серед тих, з ким колись мріяла познайомитися, на чиїх текстах вчилася, перейшовши на українську у всуціль російськомовному регіоні 15 років тому, за 4 роки до початку війни, так і серед тих, про кого почула не так давно. Ганна Осадко, Анатолій Дністровий, Катерина Калитко, Сергій Жадан, Мар’яна Савка, Анна Малігон, Дмитро Лазуткін, Володимир Єрмоленко, Катерина Міхаліцина, Тетяна Власова, Сергій Пантюк, Марина Пономаренко – і багато, багато інших голосів заповнюватимуть мокрий листопадовий простір сенсами і теплом.

Голоси фронту: відлуння найважливішого

На сцені, де читають військові й волонтери, слово перестає бути просто мистецтвом – воно стає способом тримати зв’язок, не втратити себе. Тут поезія говорить із глибини втоми, втрат і стійкості.

Першу подію, яку я відвідую, – «Історії надії та відваги». Її проводять спільно фонд «Ukraina Pomagamy», видавництво «Pogranicze» та Audiostories. Тут читають переважно вірші військових з музичним і відеосупроводом. Мій вибір дещо егоїстичний – звучить і мій текст. Програма багато подорожувала світом, а я бачу її вперше.

Читають польською: Артур Дронь, Аня Кудзя, Остап Сливинський. Музикують Артем Бемба та Володимир Ольшанський. Звучать вірші не лише присутніх, а й Юлії Мусаковської, Єви Тур, Федора Рудого. Візуальна частина заворожує – схожа на сни про фронтові дороги, зруйновані міста, здичавілих тварин і поля, помережані лісосмугами, які ми давно називаємо «посадками». Такі сни я бачу часто. 

На початку читань гостей дуже небагато. Але поки я в першому ряду «залипаю» у відео й голоси, позаду вже збирається повна зала.

Цей потік людей – несподівано щільний, теплий – вражатиме мене протягом усього фестивалю. Невже стільком небайдужа поезія? Невже тут справді стільки молоді? Невже нам усім – і попередникам, і сучасникам – вдалося протягнути ниточку сенсу через дуже вузьке вушко голки? Мабуть, так.

Я залишаюся на локації «Стус», щоб послухати фронтових поетів і невдовзі вийти на наступні читання. Читають Сергій Мартинюк, Андрій Кириченко, Сашко Обрій, Ігор Мітров, Артур Дронь. Між читаннями ділимось новинами з підрозділів. Переходимо до обговорення фронту – того, про що не пишуть у новинах і поки що не показують на Діпстейті. Переказуємо вітання спільним знайомим. Говоримо про важливі проєкти – зокрема «Недописаних» Олени Герасим’юк та Євгена Ліра, які фіксують імена та історії вбитих на війні людей літератури.

Під час наших читань «Воїтельки» нас троє, а має бути четверо – посестра Єва Тур на фронті, тому читаємо й її вірші. Є зворушливі моменти: коли я граю на калімбі, неймовірна Тайра тримає мікрофон, щоб було чути неголосний інструмент. Вона допомагає так, як допомагала тисячі разів на фронті й у полоні.

Вірші Олени Герасим’юк та Юлії «Тайри» Паєвської – для мене джерело світла й сили. Тайрин «Ісус з карцеру зліва» звучить як концентрат жертовності й світла, до яких мені ще рости.

Велика честь бути з цими поетками на одній сцені.

«Честь –
коли струнко стаєш не від наказу,
а перед досвідом
і покірними йому людьми»,

– читає Олена Герасим’юк.

Під час наших читань сама собою виникає хвилина пам’яті полеглих. Ми про неї не домовлялись.

Свобода в голосі: діалоги, що тримають вертикаль

 Дискусії про свободу звучать на фестивалі не як теорія, а як досвід людей, які за неї платили. І їхні голоси стають внутрішньою опорою там, де страх ще шукає шпарини.

Після читань іду на подію на локації «Леся», де відбувається діалог Мирослава Мариновича та Максима Буткевича про свободу. Два покоління людей, які пройшли російські в’язниці за те, що просто хотіли бути собою.

Маринович каже, що свобода – це звільнення від страху і прийняття всього, що принесе цей шлях. Буткевич – про внутрішню свободу в полоні. Про те, що мета росіян незмінна: знищити в людині людину.

Говорять про перемогу над тваринним страхом смерті. Маринович згадує останню зустріч з Олексою Тихим – як той, виснажений голодуваннями, міркував про Нагірну проповідь. Це мені перегукується з віршами Тайри, з новою книжкою Артура Дроня, де є про службу Божу в окопах, яку навряд чи бачив хоч один храм.

Ця зустріч відлунює в мені й зараз – стає опорою перед найтемнішими часами. Адже Буткевич нагадує: окупація – це не мир, а інша форма війни, де людей перетворюють на предмети. А тут, на Землі Поетів, – так багато живого, людяного, трагічного, смішного, зворушливого. Усього того, що дає свобода.

Наступного дня свободу обговорюють й на події про дружбу між двома мисткинями та тяглість поколінь. Наталка Білоцерківець і Людмила Таран читають власні тексти й вірші тих, чиї імена хочуть повернути. Звучить вірш Василя Чумака – поета, розстріляного в 1919 році. На запитання, хто знав про нього, в залі підіймається лише кілька рук.

Говорять і про те, як у 70–80-х поети ховали сенси в метафору, щоб говорити про заборонене й водночас – творити красу, магію недомовленого. Зараз можемо говорити прямо. Чи не вбиває це поезію? Спікерки сходяться: свобода ніколи не заважає мистецтву.

З однією тезою не можу повністю погодитися – що нове покоління зараз надто перемішане, що яскравих голосів мало. Я їх чую. І сподіваюсь чути ще більше. Молоді поети-слемери стоять у черзі за автографом у Білоцерківець – тонка ниточка з минулого в майбутнє, крізь слова. Ми не маємо дати її перерізати.

Жіночі голоси та їхні витоки

 Жіноча присутність у літературі була виборена, а не подарована. Це теж вимір свободи. Слухаючи ці тексти – від поеток ранньої Незалежності до поеток війни – розумієш, як далеко ми дійшли.

По дорозі на фестиваль я дочитувала «Івана і Фебу» Оксани Луцишиної. Там головного героя мучить запитання: коли всі ці жінки отримали свої голоси? Чому вони думають про такі «нежіночі» клопоти, як вірші і революції? Я дивилась на дівчат у потязі – одна керувала великим проєктом з ноутбука, друга читала оту відому книжку про клітор – й думала: хіба це не звучить дивно сьогодні?

На презентації феміністичного альманаху «Другий вінок. Слово беруть жінки» – аншлаг. Упорядниці Олена Павлова та Оля Новак підхоплюють традицію «Першого вінка», який в кінці ХІХ століття маніфестував жіночі голоси й ранній український модернізм. Тепер вони зібрали тексти 50 авторок, які творять зараз. Я крадькома фотографую зал – навіть стояти тісно.

Читання розпочинаються віршем Олі Новак «Дякую тобі, сестро» – про всіх, хто боровся за право жінки бути собою. Завершуються знаковим твором Людмили Горової «Буде тобі, враже», який тримав бойовий дух країни в перші місяці вторгнення.

Коли кожна з нас виходить на сцену, оголошують і наші регіони. Це тепло і трохи боляче. Я представляю Луганщину – ту частину мене, від якої мене відрізано лінією фронту. Але наші голоси сильні. А значить – колись хтось укладе і Третій вінок. І презентуватимуть його у вільних Луганську, Донецьку, Маріуполі, Сімферополі.

Читайте також: Кривбаз: як пройшов перший літературний фестиваль у Кривому Розі

Поети без землі

Коли поет говорить мовою, якої в залі майже ніхто не знає, поезія перетворюється на чистий звук. На присутність, яка долає кордони.

Не встигаю на читання про поетів-емігрантів, але потрапляю на один із заходів із іноземними учасниками. Вірші незнайомими мовами звучать як магічне заклинання. Думаю про те, як почувається поет там, де майже ніхто не знає його мови. У фестивальному контексті – це цікаво й незвично. А якщо він покинув свою землю не за власним бажанням? Я б не хотіла мати такого досвіду.

Серед тих, кого чую: Крістофер Меррілл (США), Ришард Криніцький, Кшиштоф Чижевський (Польща), Алєш Штеґер (Словенія), Томіца Байсич (Хорватія).

Я вдячна всім, хто говорить про Україну на міжнародних майданчиках, – мовою поезії. І тим, хто приїжджає до нас. У їхніх віршах – символи, абстракції, книжна поетичність, за якою іноді сумую. Є й радикальна прямота, і відлуння нашої війни.

А у Томіци Байсича, поета-добровольця й ветерана, відчуваю, як війни перегукуються між собою. Понесу в собі його образ чотирьох сестер над могилою полеглого – і відчуття життя «позиченим часом». Я теж так живу і пам’ятаю очі тих, у кого свій час позичила.

Слем як портрет нового покоління

На слемах видно, як поезія змінюється разом із нами. І як голоси молодих звучать так, наче більше не бояться нічого.

Одна з найцікавіших подій – читання переможців слемів. Є ветерани слемівського руху: Дмитро Лазуткін, Олена Герасим’юк, Павло Коробчук – є й нові голоси. І хай хлопці вибачать за мою фемоптику, але найбільше мене вражають дівчата – Ія Ко та Ніла Ревчук. Вони чесні, не переграють, хоч і працюють із перформативною поезією, відкриті до навчання й проявлення. Говорять голосами своїх міст.

Я пам’ятаю слеми десятирічної давнини – тоді вони були переважно російськомовними. Тепер – все інакше. Нові голоси мають простір, у який можуть увійти й залишитись. Скажу більше – вони зобов’язані це зробити.

Поза сценою: там, де спільнота дихає

Фестивалі тримаються не лише на сценах. Найважливіші зустрічі – біля столиків, бочок із дровами, у коротких обіймах і тривалих розмовах.

У кав’ярні готелю та на вулиці, біля столиків, ми збираємося й говоримо: пліткуємо, ображаємося й миримося, наповнюємося, знайомимося, обіймаємося. Ганна Осадко агітує займатися танго, молодь – приходити у відпустці на події, Ольга Ольхова розповідає про вірші з оркестром в Луцьку, нарешті вдається розвіртуалитися з Зоєю Казанжи. Фронтова поетка Світланка Загреба, яка поки що не публікується, читає свої вірші напам’ять – і ми розуміємо, що це ще один сильний голос, вартий уваги. Обговорюємо армійські приколи з Мітровим і окремо – з Обрієм і Лунякою, бо ці поети дещо по-різному розуміють поезію, тому тримаються окремо.

Щоб грітися – організатори поставили бочки з дровами. Я ловлю флешбек Майдану. Мій наплічник просякає знайомим запахом, який повезу з собою. Запахом свободи, про яку тут говорять. І за яку борються на фронті.

Доповнює революційні флешбеки теплий голос Марічки Бурмаки. Вона збирає величезний зал. Столи відсувають до стін, щоб усі вмістилися. Я пересилаю відео своїм майданівським посестрам – вони одразу все впізнають. «Місто янголів і дощів» – ми разом сміємось і плачемо. А значить – ми триваємо.

Концерт Vivienne Mort також зібрав аншлаг напередодні. Коли звучить «Не ходи туди, не ходи» на слова Максима Кривцова, у залі плачуть. Ці сльози – теж про свободу. А в сусідній залі в той самий час – інтимна лірика, вірші в ліжку за модерації Тетяни Пилипець. І це зухвальство та гра – теж про нас. Вільних, які не бояться бути ніжними, п’яними і смішними. 

На «Жадана і собак» я не встигаю – час на потяг. Коли виходжу з території !FEST, бачу, як потік підлітків і моїх ровесників, чоловіків і дівчат у формі у відпустках і зі шпиталів прямує на концерт. І думаю: як добре, що у нашій поезії є і рок-зірки, і тихі голоси, і традиційники, і бунтарі. 

Я навіть не проти срачу на тисячу коментарів під цією колонкою. Аби ми лиш втримали нашу загрожену присутність. Тонку ниточку намистин-голосів. Аби не обірвалися наші сліди на зачарованій Землі Поетів.

Читайте також: Поетка і військова Ліза Жарікова: Ідеальна презентація збірки має бути прижиттєвою

Фото: Земля поетів