«Я буду там, де мій народ». Історія громадянського журналіста Сейрана Салієва

127 українських громадян нині перебувають у в’язницях чи під домашнім арештом у Росії та тимчасово окупованому Криму з політичних мотивів. З них 89 – це кримські татари, яких звинувачують у причетності до організації Хізб ут-Тахрір, яку Росія в 2003 році визнала терористичною, але яка вільно діє в Україні й більшості країн Європи. 

Усім обвинуваченим інкримінують тероризм, а декому ще й підготовку до насильницького захоплення влади, а насправді переслідують і карають за журналістську діяльність, активізм, громадянську позицію і нелояльність до окупаційної влади. Їм загрожують величезні терміни ув’язнення, аж до довічного. 

У межах 2 частини медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа Читомо та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED), розповідаємо історію кримськотатарського журналіста, стрімера й активіста Сейрана Салієва, фігуранта другої бахчисарайської групи у «справі Хізб ут-Тахрір», засудженого окупаційною владою РФ до 16 років у колонії суворого режиму.

17 травня 2001-го. У селищі Холмовка, що в Бахчисарайському районі Криму, починається урок російської мови та літератури. Вчителька попереджає старшокласників, що завтра у них контрольна, проте майже одразу змінює плани.

«Завтра 18 травня, багатьох кримських татар не буде в школі, тому контрольну перенесемо», – говорить вона. Хтось з учнів запитує: «Так, а що за свято, що їх не буде?» Вчителька пояснює: це не свято, у цей день кримські татари збираються на траурний мітинг – в пам’ять про примусову депортацію. Після цього повертається до уроку, але за кілька хвилин із притиском додає: «Їх вислали, бо вони були зрадниками».

Із-за парти встає 15-річний Сейран Салієв. У нього вдома – бабуся й дідусь, які пережили депортацію. Його батьки народилися в депортації й все життя мріяли повернутися до рідного Криму. Він каже: «Це – неправда».

«Мій син Сейран – єдиний, хто їй заперечив, хто не промовчав, – говорить Зодіє Салієва, ветеранка кримськотатарського національного руху. – У класі було ще кілька кримських татар, він їх потім запитав: чому промовчали? Один сказав, що боявся за оцінки, інший взагалі нічого не відповів. А мій Сейран з дитинства нетерпимий до несправедливості. І він завжди знав, через що пройшов його народ і його сім’я».

Мине якихось 13 років з того уроку російської мови та літератури, і Сейран відчує на собі все те, про що чув від старших. Його покоління зіштовхнеться з репресіями та переслідуваннями, і на них, кримських татар, знову навішують ярлик: але вже не зрадників, а терористів. Десятки кримських татар примусово покинуть рідний дім – їх етапують у слідчі ізолятори та колонії Російської Федерації.

Додому

Уперше Сейран Салієв долучився до мітингу кримських татар за їхні права, коли йому не було й року. Влітку 1986-го в російському місті Абінськ, що в Краснодарському краї, кримські татари прийшли до прокуратури. Напередодні у місцевій пресі вийшла низка статей з неправдивою інформацією про них. Тож ініціативники, як їх тоді називали, вимагали спростування. Серед учасників мітингу була і Зодіє Салієва з семимісячним Сейраном на руках.

«Коли ми жили на Кубані, я завжди брала з собою Сейрана на різні зібрання, тоді в нас були ініціативні групи, які все це організовували. Якось пішла чутка, що кримські татари будуть різати росіян. Нас це дуже насторожило й обурило, бо це неправда і не може нею бути – ми апріорі мирний народ. Тож ми почали вимагати від влади спростування. Але влада і далі всіляко налаштовувала народ Кубані проти нас, – згадує Зодіє Салієва. – А на Кубані ми жили, бо в Крим нас не пускали, а звідти до нього було все ж ближче, ніж з Узбекистану».

Зодіє Салієва розповідає, як у 1987-му, їй тоді було 33 роки, їздила на масові акції протесту кримських татар у Москву – на Червону площу. Щоправда, Сейрана не брала – не ті умови для маленької дитини. Хоча, згадує, на площі були і жінки з немовлятами: «Підгузків тоді не було, то чоловіки віддавали свої майки і футболки на пелюшки дітям».

Розповідає: «Я була не те щоб секретарем, але вся інформація проходила через мене. Тоді ж ксероксів не було, то ми роздруковували все вручну, поширювали. Щодня ходили у редакції газет, щоб вони сповіщали про нашу акцію. Вимагали зустрічі з Горбачовим, але нас до нього так і не пустили».

Зодіє Салієва згадує, що кримських татар і били, і примусово садили в автобуси та вивозили з Москви, і звільняли з роботи – за «прогули».

«Але нас це не лякало, бо ми знали, за що стоїмо. У нас була мета – повернутися в Крим. Жити там, виховувати дітей, відкривати свої школи, говорити рідною мовою. Як це було до депортації», – розповідає вона. І додає, що Сейран з дитинства зростав з цією ідеєю і з великою любов’ю до своєї батьківщини – Криму. 

У 1992-му родина Салієвих змогла повернутися до Криму – в селище Холмовка, що в Бахчисарайському районі.  Ветеранка кримськотатарського руху згадує, що повернення було нелегким: кримським татарам ніхто не продавав будинків – на це діяла негласна заборона, їх не прописували, не брали на роботу, ставилися до них спочатку упереджено і з острахом. Та зрештою життя почало налагоджуватись.

«Ми нарешті повернулися додому і тільки-но почали облаштовуватися – якихось 30 років минуло, – як знову все це з нами відбувається, – зітхає Зодіє Салієва. – Нас знову позбавляють дому: або ти маєш прогнутися, або виїхати з Криму, або ж готуватися до арештів, суду і довгих років у російських колоніях. Це та ж депортація, просто тиха, без вагонів…».

Свого сина Сейрана вона не може обійняти вже чотири роки. 11 жовтня 2017 року на світанку до квартири Салієвих (а також в помешкання ще п’ятьох кримських татар) увірвалися російські силовики. Сейрану висунули звинувачення у тероризмі (ст. 205.5. УК РФ ч. 2.). Йому інкримінували причетність до організації «Хізб ут-Тахрір», яка в Росії вважається екстремістської, але вільно діє в Україні, США та в більшості країн Європи. Він та ще п’ять кримських татар стали фігурантами так званої другої бахчисарайської групи у «справі Хізб ут-Тахрір».

У своїй стихії

Сейран Салієв народився 4 листопада 1985 року в Абінську. Йому було сім, коли він із родиною повернулися до Криму. Він вільно володів кримськотатарською, російською і українською, бо ж ріс на Кубані. Дуже любив співати, у школі відвідував театральний гурток. Зодіє Салієва розповідає, що її син дуже наполегливий і нетерпимий до несправедливості, але водночас він – весела й лагідна людина. Уміє знайти підхід до кожного.

Наріман Мемедемінов, громадянський журналіст і медіакординатор громадського руху «Кримська солідарність», який теж відбув термін у Російській Федерації за свою журналістську діяльність, дружить із Сейраном з 1999 року. 

«Сейран – дуже творча особистість. Дуже любить музику – реп, рок, R&B. У школі він фанатів від гурту Prodigy, ми тоді, на жаль, ще не дотримувалися слова релігії. Пам’ятаю, йому мама пошила костюмчик, як у соліста Prodigy Кіта Флінта – червоні штани із застібками в районі стрілок, – сміється Наріман. – Він ще довкола очей чорним нафарбував, як це робив Флінт, і так пішов на якусь подію в школі. Він завжди дуже вирізнявся з-поміж інших».

Наріман теж згадує наполегливість Сейрана. «Поборник істини й справедливості. Якщо він щось вважає правильним, то буде наполегливо і впевнено у бесідах доносити свою правоту. Що цікаво, у 99.9 % він справді матиме рацію. Завжди хоче, щоб все було правильно, щоб не було жодних порушень. Це мені в ньому дуже подобається», – розповідає Мемедемінов.

Після школи Сейран пішов вчитися на оператора ПК у Сімферопольське вище училище. Згодом вступив до університету на філологічний факультет. В університеті познайомився з майбутньою дружиною – Муміне.

«Ми познайомилися у 2004-му. Пам’ятаю, ми з однокурсницею стояли у фоє, і вона поглядом вказала на Сейрана, сказала, що він живе в тому ж гуртожитку, що і вона. Я швидко глянула на нього, а він, вочевидь, відчув цей погляд. Підійшов і каже: «Якщо вам буде треба якась допомога, можете на мене розраховувати». А я так обурено на нього глянула: допомога? Мені? – сміється Муміне Салієва. –  Нічого йому не відповіла. А він з того дня вже стеріг мене у фоє: то сумку пропонував донести, то ще щось. Так ми почали спілкуватися».

Муміне згадує, як її подруги й однокурсниці говорили, що Сейран їй не пара. І як вона прислухалася до себе, а не до інших. «Я захоплювалася навчанням, прагнула отримати червоний диплом і загалом справляла враження дуже серйозної людини. І я розумію, що родичі й друзі уявляли поряд зі мною хлопця у діловому костюми, в окулярах, з таким же прагненням до науки, як у мене. А тут підходить такий сучасний хлопець: джинси, пайта, волосся укладене гелем, – знову сміється Муміне. – Коли ми познайомилися, він не мав роботи, бо ще вчився, не мав майна, ще не визначився зі своєю життєвою позицією. Але я побачила в ньому отой внутрішній стрижень, готовність йти до кінця і прагнення знати більше. Побачила щирість і чесність. І саме ці риси я в ньому дуже ціную».

Сейран завжди був дуже активним, згадує дружина. Розповідає, як він з іншими хлопцями їздили Кримом і збирали кошти для дітей з онкологією, як він викладав дітям основи релігії та історію кримськотатарського народу, як активно долучався до проведення релігійних свят, організовував конкурси кримськотатарської боротьби для хлопчиків Куреш. І як завжди вертався додому з роботи з двома пакетами – в одному солодощі для своїх дітей, а в другому – для всіх дітей, яких зустріне у дворі дому. 

«Влітку він працював екскурсоводом. Це була його стихія – розповідати гостям Криму історію нашого народу, знайомитися з людьми. Ввечері він приходив додому наповнений емоціями та натхненням. Якось прийшов і каже: «Ти уявляєш, «Каста» в Криму! А це його улюблений гурт. І саме він провів їм екскурсію, – розповідає Муміне. – Усюди, де була потрібна хоч якась допомога, – він був серед перших. Тож коли у Криму почалися обшуки та арешти, я розуміла, що його не зупинити».   

Час зупинився

Із самого початку репресій на півострові Сейран активно висвітлював суди над кримськими татарами, їздив на обшуки та арешти, виходив на нічні чергування. Стрімив, знімав відео, передавав новини. Як активіст і громадянський журналіст «Кримської солідарності», він завжди був там, де щось відбувалося і де потрібна була допомога.

«Коли все це почалося у 2014-му, в місцях компактного проживання кримських татар була організована оборона – чоловіки вночі чергували на вулиці, щоб не було жодних провокацій. Сейран теж брав термос, бутерброди і йшов чергувати», – згадує Зодіє Салієва. Вона і сама не стояла осторонь. Якось з будівлі, де розміщувався Меджиліс, так звана «кримська самооборона» зірвала прапор, щоб повісити свій.

Муміне пояснює: «У родинах, де немає міцного зв’язку між теперішнім і минулим, немає цього колосального досвіду, може спрацювати батьківський фактор – не треба цього робити, не ходи, побережись. А матір Сейрана ніколи не зупиняла його. І коли він казав, що обшуки, що треба йти, вона швидко допомагала мені зробити йому в дорогу бутерброди. А часто і сама з ним їхала. Якщо мама його не зупиняє, попри всі страхи і ризики, то я тим паче не маю на це жодного морального права».

У 2016-му на світанку російські силовики увірвалися до чотирьох будинків кримських татар. Сейран тоді побіг у мечеть і через рупор сповістив людей, в яких будинках розпочалися обшуки. Два місяці силовики розшукували, хто це зробив, аж поки хтось не вказав на Сейрана. Тоді обійшлося штрафом у 20 тисяч рублів. Коли ж у 2017 році йому дали 12 діб арешту за його журналістську діяльність, сім’я почала готуватися до найгіршого сценарію.

«Якось Сейран сказав одному з журналістів: «Я не знаю, що буде далі, але точно знаю, що буду там, де буде наш народ», – згадує Муміне Салієва. –  Коли ми зрозуміли, що часу в нас не так багато, Сейран почав втілювати мої мрії. Я хотіла вступити в аспірантуру і поїхати в паломництво в Мекку. Поки я готувалася до екзаменів, він доглядав дітей, годував їх, вкладав. Про паломництво я навіть не мріяла – найменшій дитині було 2,5 місяці».

Але їх підтримала Зодіє Салієва, яка погодилася доглянути дітей, поки вони будуть у поїздці.

«Це була казкова подорож! Коли ти повністю абстрагуєшся від усіх побутових, локальних, глобальних проблем. Коли є відчуття, що нікого й нічого довкола не існує, а лише Сейран, я і Всевишній. Це був найкращий час для мене. Це і зараз моє постійне джерело сил і натхнення, – згадує Муміне. – Коли ми повернулися, то два тижні в нашому домі постійно були гості – ми розповідали їм про поїздку, роздавали дрібні сувеніри. А потім – обшук і арешт».

У тій поїздці вони купили Сейрану годинник, який п’ять разів на день сповіщає про час молитви. «Коли його заарештували й виводили з дому, він віддав мені обручку і годинник, бо все одно їх заберуть, – згадує дружина політв’язня. – І вже ввечері, коли всі розійшлися, я взяла в руки цей годинник, а він зупинився. Це дуже символічно – бо і для мене того дня час зупинився…».

Полчище!

Удруге силовики прийшли до оселі Салієвих 11 жовтня 2017 року на світанку.

«Це було щось! Три види військ – чорні, сірі, камуфляжні. Невже, думаю, в такій кількості, з автоматами та собаками вони прийшли до однієї людини? Полчище! – говорить Зодіє Салієва. –  Вони розпитували про зброю, вибухівку, наркотики. Все тут перевернули. Я почала заправляти диван, а на його спинці лежали дитячі іграшки, я стала їх розкидати й казати: «Ось така в нас зброя, ось вона!» Вони одразу поклали Сейрана на підлогу, одягли наручники. І старша донька, виявляється, була весь час поруч із Сейраном, дивилася йому в очі. Їй тоді шість було».

«Діти сильно плакали, але не від страху, а від розуміння, що тата забирають, – розповідає Муміне Салієва. – За ці чотири роки вони свого батька бачили тричі. Один раз дивилися на судове засідання крізь вікно з вулиці. Другий – на офіційному побаченні, ми тоді вперше за півтора року після арешту Сейрана побачили, до цього нам не давали дозволу на це. І втретє на суді в Ростові-на-Дону. А так контакт через листи, фотографії й дзвінки».

Муміне каже, що найменшій доньці Сафії на момент арешту Сейрана було лише пів року. Вона його не пам’ятає, хоча впізнає на всіх фотографіях.

«Підійде до мене, обійме за ноги й каже: «Мама, ви найкращі для мене батьки!». А я питаю: «Софочка, а хто такі батьки?» А вона: «Це ти, мама!» Тобто вона не усвідомлює, хто такі батьки. Якщо показати їй фото Сейрана, вона каже: «Це тато, це мій бабашка». Для неї він – такий позитивний герой, як герої мультиків. Але вона не усвідомлює ще, хто такий тато, – говорить Муміне. – Я працюю з дітьми політв’язнів, і є окрема категорія дітей, народжених вже після арешту їхніх батьків. Там такі ж історії».

Випалене поле

16 вересня 2020 року Південний окружний військовий суд у російському Ростові-на-Дону оголосив фігурантам другої бахчисарайської групи у «справі Хізб ут-Тахрір». Усі вони отримали від 13 до 19 років в’язниці. Сейран Салієв – 16 років у колонії суворого режиму.

«Те, в чому нас звинувачують, а саме в тероризмі, жодного відношення до нас не має, тому що ми правовірні мусульмани й ми не приймаємо терор, на відміну від тієї держави, яка сьогодні ув’язнює нас на тривалі терміни», – сказав у своєму останньому слові на суді Сейран Салієв. – І поки я тут, на полі випробувань, я продовжуватиму свою мирну боротьбу, боротьбу за правду, боротьбу за право жити на своїй землі, землі, де мій народ усе своє життя, з моменту його утворення, боровся за своє місце під сонцем».

Муміне Салієва згадує: поки слухала вирок, дивилася в очі Сейрану. «І коли суддя озвучив термін, я подумки попрощалася зі своїм чоловіком. Я сказала собі: «Ти чуєш? 16 років. Готуйся його чекати саме стільки часу». Я вірю, що може щось статися, і він вийде раніше. А може  – і через 16 років. Треба сподіватися на краще, але готуватися до найгіршого», – говорить дружина політв’язня. 

З того дня вона ще не мала можливості побачила чоловіка. Спочатку Сейрана етапували у слідчий ізолятор в Новочеркаську, де він провів сім місяців в одиночній камері під цілодобовим відеонаглядом. Потім почалася пандемія – і побачення заборонили. Кожен ув’язнений має право на 15-хвилинний дзвінок рідним раз у місяць, але за ці сім місяців в одиночній камері йому так і не дозволили подзвонити родині.

«У Новочеркаську жахливі умови. Це вологі камері. Це клопи і таргани. Це щурі і миші в такій кількості, що ув’язнені дають їм імена і відчувають їхній погляд під час молитви, –  перераховує Муміне. –  Там немає повноцінних прогулянок. Банний день має бути раз у тиждень, але так буває не завжди. А ще додають у їжу свинину, хоча ми всі писали скарги».

Зараз, поки тривають судові засідання щодо апеляції, Сейран вивчає матеріали справи, експертизу, збирає статистику. А ще, як і багато інших кримських татар, веде щоденник, фіксує хроніку свого перебування в СІЗО і загалом їхнього процесу. Багато малює. Пише листи. 

«Сейран щораз говорить: «Будь ласка, бережи себе, будь обережною». Я обіцяю, але думаю: як взагалі можна бути обережною, коли ти живеш в реальності, де щодня репресії, обшуки, арешти? Це – випалене поле, тут немає де укритися, тут немає місця, де тобі буде абсолютно безпечно, – говорить Муміне. –  Сучасна Росія у своїх методах не пішла далеко від царизму і сталінізму. Коли вриваються у будинки на світанку, коли десятки чоловіків етапують з Криму примусово, коли люди перебувають далеко від дому, в тюрмах або змушені виїхати, це ніщо інше, як гібридна форма все тієї ж депортації».

Амбасадори

Муміне Салієва кілька разів повторює, як важливо писати листи ув’язненим і не давати темі переслідувань і репресій у Криму зійти з порядку денного. Зауважує: про політв’язнів треба говорити постійно і на всіх можливих майданчиках.

Нещодавно Український ПЕН та Центр прав людини ZMINA запустили кампанію #SolidarityWords, в межах якої  відомі  письменники та журналісти стали амбасадорами 13 українських журналістів, ув’язнених у РФ та окупованому Криму. Амбасадоркою Сейрана Салієва стала режисерка і письменниця Ірина Цілик.

«Уявіть, як важливо для ув’язненої людини знати, що видатні люди беруть над ними шефство. По-перше, це визнання їхньої невинуватості. Це вияви довіри, це відчуття захисту. Це важливий зв’язок між елітою українського суспільства з самими суспільством, – перераховує Муміне. – Я дуже вірю в цю кампанію».

«Усе сталося якось спонтанно, – розповідає Ірина Цілик. – Я почала читати про цю родину, побачила малюнки Сейрана, зрозуміла, що він ровесник мого чоловіка, що коло його зацікавлень мені зрозуміле і близьке. Мене дуже зачепило, що він так любить свій Крим, проводить екскурсії для різних людей, знайомить їх з півостровом. І я теж так скучаю за Кримом, за Бахчисараєм… Все це склалося в якийсь пазл».

Ірина Цілик розповідає, що отримала першого листа від Сейрана. Він написав його для неї українською – і це зворушує. А нещодавно амбасадорка особисто познайомилася з Муміне Салієвою.

«Від Муміне одразу пробиває відчуттям якоїсь такої сили й водночас доброти та світла. Такі люди час від часу трапляються на шляху, і ти розумієш, що це людина, яка щось в тобі змінить. Ця молода жінка, мама чотирьох дітей, так щиро мені сподобалася. І боляче думати, що в неї ось так просто забрали чоловіка, – розповідає режисерка. – Все це дуже легко приміряти на себе. Це відчуття незахищеності, яке впало на людей нашого покоління, підточує нас з різних боків. Думаю, воно багатьом близьке, і тому варто триматися одне одного».

Ірина розповідає, що завдяки історії родини Сейрана, вона почала значно більше цікавитися та іншими історіями кримських політв’язнів.

«За ці вісім років ми всі трохи зачерствіли. Я навіть по собі суджу: те, що мене глибоко вражало на початку війни, зараз уже проходить фоновими новинами. І це теж нормально. Мабуть, психіка виставляє захист і не дозволяє нам занадто близько до серця брати все, що відбувається. Але водночас вода камінь точить: і навіть маленькі згадки про цих людей –  надзвичайно важливі», – говорить амбасадорка.

Фото: «Кримська солідарність», а також зі сімейного альбому Зодіє Салієвої та Муміне Салієвої

Або через «Кримську солідарність»

Читайте також історії інших кримськотатарських журналістів-політв’язнів: Сервера Мустафаєва, Ремзі Бекірова, Османа Аріфмеметова та Нарімана Мемедемінова.