Люди з порожніх стільців

Наріман Мемедемінов: Бути громадянським журналістом у Криму – це бути небайдужим

01.11.2021

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Торік, у вересні 2020-го, громадянський журналіст і медіакординатор громадського руху «Кримська солідарність» Наріман Мемедемінов вперше за два з половиною роки переступив поріг власного дому і зміг обійняти дружину і дітей. Він звільнився з колонії-поселення №8 у селищі Садковському Ростовської області, що в Російській Федерації, де відбув увесь термін ув’язнення за необґрунтованим звинуваченням у публічних закликах до терористичної діяльності. Справжньою причиною арешту і ув’язнення, Нарімана Мемедінова, наголошують правозахисники, є його журналістська й активістська діяльність.

В інтерв’ю для Читомо у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople) громадянський журналіст, блогер, співзасновник громадського руху «Кримська солідарність» Наріман Мемедемінов розповідає про зародження громадянської журналістики на півострові, два з половиною роки ув’язнення та монолітність кримського народу, коли йдеться на репресії.

«Мені подобалося займатися журналістикою. Я хочу до неї повернутися»

– Як складається ваше професійне життя і загалом щоденне після повернення з ув’язнення? Які є заборони?

– Мій день є доволі стандартним. Якщо є робота, я працюю до 16 – 17 години, потім повертаюся додому, проводжу час із дітьми, роблю з ними уроки. Ввечері – якась позитивна домашня метушня, якісь прості побутові справи. Часом читаю. Щоби бути в курсі подій, проглядаю новини у різних новинних застосунках. Цікавлюсь у друзів і знайомих – як минув їхній день, де були, що бачили, що нового дізналися тощо. Це теж нова інформація, якісь локальні новини.

 

На два роки з моменту звільнення мені заборонено адмініструвати сайти і мережі, тому в мене немає зараз сторінок у соціальних мережах. Про якесь творче писання – як журналіст, блогер, активіст – мова теж не йде, бо це можливо лише під псевдонімом, а я не прихильник цього. Тому поки я поставив на паузу режим писання і зйомок. Маю лише якісь задуми, замальовки, чернетки – і на цьому поки все. Тобто повноцінною журналістською, творчою діяльністю я не зайнятий, бо є обмеження. Вони наче напряму не стосуються цієї творчості, але я впевнений, що ці обмеження – результат якраз моєї журналістської діяльності до арешту.

– Ким ви зараз працюєте?

– Ще до арешту я навчився і можу монтувати системи опалення різного типу. Коли бувають якісь замовлення, беруся за них.

– Наскільки вам зараз не вистачає громадянської активності? Плануєте згодом повернутися до журналістики?

– Мені це цікаво. Саме журналістська діяльність, а не пропаганда чи так звана жовта преса. Раніше журналістська діяльність заповнювала велику частину мого щоденного життя, і зараз цього дуже не вистачає. Якщо все буде добре, я би, звісно, хотів якось реабілітуватися після цієї заборони, знову повернутися до журналістики. Мій арешт, все, що тривало в Криму після нього і що відбувається тут зараз, багато чому мене навчили. В плані формулювань, ракурсів, смислового наповнення тексту – щоб мінімізувати можливість притирок зі сторони силовиків. Мені подобалося займатися журналістикою і я хочу до неї повернутися.

Думаю згодом отримати журналістську освіту. Зараз це зробити складно, бо поки діє заборона, я не можу поїхати на материкову Україну, мене звідси просто не випустять. Але є різні варіанти, зокрема дистанційне навчання. Я хочу вчитися, бо журналістика – це те, що мене справді цікавить.

– Маєте сумніви, страх, коли думаєте про повернення до журналістики після арешту, ув’язнення і заборони?

– Звісно, в мене є і страх, і сумніви. Кожна адекватна людина розуміє, де наразі опинилися всі ми – на абсолютно невизнаній світом території. Ми опинилися в становищі, коли немає інших варіантів, окрім як самим розповідати світові про події на півострові. Після 2014-го тут не залишилося професійних ЗМІ. І якби ми, громадянські журналісти, не говорили про те, що відбувається в Криму, світова спільнота нічого би не знала про всі ці події. Так, це небезпечно, сумнівно й абсолютно некомфортно, а з іншої сторони – це становище, в якому ми зараз перебуваємо, тож ми маємо робити все від нас залежне саме в цій ситуації. Інших варіантів поки немає.

– Бути громадянським журналістом у Криму сьогодні – як це? Кожен може ним стати чи потрібно мати певні риси характеру, навички і розуміння ризиків?

– Бути громадянським журналістом в Криму – це бути небайдужим. Бути небайдужим – це бути активним. Бути активним – це бути постійно в цьому процесі.

 

Якщо людина бере телефон і знімає відео чи робить фотографію, чи пише пост у соцмережах – і робить це постійно, цілеспрямовано, в команді, то це буде ефективно й результативно. Важливо робити це відкрито, публічно, не під псевдонімом. Сьогодні така публічність насправді допомагає, а не шкодить.

 

Якщо людину арештовують, а сусіди та знайомі ставлять собі питання: «За що? Чому? Такий хлопець тихий, не чутно його було, не видно…», то в нашому кримському випадку – це поганий сценарій. Краще, коли люди знають, що арештували от того хлопця, який був активним, десь ходив, щось знімав, допомагав родинам, дітям, був волонтером і готував передачі в СІЗО. Тому треба бути послідовним, цілеспрямованим і відкритим, якщо ти вирішив займатися громадянською журналістикою у Криму сьогодні.

– Тобто кожен може стати громадянським журналістом?

– Кожен, хто має бажання. Якщо ми говоримо про риси характеру, то так, тут потрібна певна сміливість, спостережливість, розсудливість. Журналістом може стати кожен, але важливо займатися цим постійно, бути в цьому процесі весь час. Бо можна стати журналістом в пориві емоцій – на драйві й адреналіні – й швидко виснажитися. Бо це величезна робота – весь час їздити на суди, на обшуки тощо. Драйв і адреналін швидко закінчуються, тут треба характер. Потрібно усвідомлювати: якщо вже взявся робити цю роботу, то треба буде робити її постійно. Інакше інформація з Криму десь просідатиме. А коли йдеться про репресії, то вона просідати не повинна, вона має йти постійно, щоб картина завжди була свіжою, ясною і повною.

– Особисто ви прораховували можливі ризики? Готувалися самі, готували родину до того, що одного дня можуть прийти і до вас? Як?

– Часом були якісь спонтанні розмови вдома, в колі родини. Це зрозуміло – близькі боялися. Вони звикли до нашого побуту, до нашого життя і переживали, що все це може бути зруйнованим. Уявіть будинок, який має чотири стіни – і раптом однієї не стало. Є дах, є три стіни, горить камін чи пічка – а все одно холодно і незатишно. Нестача близької людини, опори в родині – сильно впливає на родину. І близькі це розуміли, казали: «А може, варто виїхати з півострова чи припинити цю діяльність?». Але припиняти – це не варіант. Тим паче сьогодні вже не переслідують за активізм, сьогодні переслідують за приналежність до тієї чи іншої релігії чи національності.

Насправді підготуватися до того, що до тебе можуть прийти, – нереально. Скільки би варіантів розвитку події людина не прокручувала в голові – все одно все буде інакше. Тому немає сенсу готуватися. Відомо ж, що очікування смерті гірше самої смерті. Страх переростає в паніку, паралізує, а це нічим і ніяк не допомагає. Але, звісно, є таке здорове раціональне розуміння, що так, таке може трапитися.

«У нас тут дуже велика динаміка – події швидко стають історією. Тому виїжджати, щоб через п’ять років повернутися з дипломом журналіста чи політолога – взагалі не варіант»

– Ви стояли біля витоків «Кримської солідарності», розкажіть, як виник цей рух, як розвивався і чи могли ви передбачити, що він набуде таких масштабів і стане єдиним джерелом інформації з Криму для українських та світових ЗМІ?

– Це був 2016 рік. На той момент десь вісім родин залишилися без батьків, чоловіків, синів. Обшуки, неформальне спілкування силовиків із кримськими татарами, приводи і повістки ще не набула таких масштабів, як зараз. Люди, які зіткнулися з цією ситуацією, не знали, що робити, вони залишилися віч-на-віч зі своєю бідою. Але хтось зіткнувся з цим раніше і вже мав незначний досвід, яким міг поділитися з іншими – скажімо, яку посилку можна відправити в СІЗО, як і які можна передати ліки тощо. Так виникла ідея, познайомити цих людей ближче, об’єднати. З однієї сторони, родини би познайомилися, поділилися досвідом і відчули, що вони не одні в цій біді. З іншої – вони би поставили питання, які їх цікавлять, правозахисникам, яким ми вирішили запрошувати на такі зустрічі.

 

Так відбулася перша зустріч. Потім ще одна. І ще. А потім виникла ідея поділити активістів – а відгукнулося дуже багато людей – на групи. Нехай одні займаються правозахисною діяльністю. Немає професійної освіти? Можна бути громадським захисником, і це абсолютно законно.

 

Потрібні постійні стріми, зйомки, фотографії, інтерв’ю? Це робитимуть громадянські журналісти. Потрібно допомогти родинам, чиїх рідних арештували? Нехай активісти ходять на суди, збирають і передають посилки, допомагають родинам з якимись побутовими питаннями.

 

Так сформувалися три основні напрями – правозахисний, медійний і соціально-побутовий.  Я став медіакоординатором «Кримської солідарності».

– З чого ведете особистий відлік як громадянського журналіста, з якої події?

– Я пам’ятаю, коли вперше написав текст. Це був 2014 рік, літо. Тоді помер мій добрий знайомий. Це потрясло багатьох: усі його знали і поважали, він був хорошою людиною. Він помер, а через кілька місяців до нього додому прийшли з обшуком. Начебто за рік до того в якоїсь людини в сусідньому селі вкрали автомагнітолу  і чомусь прийшли шукати її в дім до цієї людини. Якийсь силовик забіг в сарайчик і вийшов звідти вже з пістолетом. Це був такий абсурд. Я пішов туди, а там всі ці спецпризначенці в масках. Повернувся додому дуже злий, написав у фейсбуці коротенький текст про цю ситуацію. Що в той час, як «одні бухають на парапетах, наші так звані правоохоронці приходять додому до порядних людей». Це перший мій текст. Це моя особиста точка відліку.

– Перші кроки в журналістиці. Як рухалися, на що спиралися? Що відкрили для себе вже під час роботи?

– На початку ми, звісно, ні на що не спиралися – просто щось робили. І коли випускали якийсь матеріал, то думали: «Вау, як класно у нас вийшло, як ефектно!». Але потім виявилося, що навіть люди в Криму, не кажучи вже про людей за його межами, які не були в курсі ситуації, дивилися цей матеріал і нічого не розуміли. Вони бачили якусь метушню, але не розуміли, що відбувається, де, з ким.

 

Коли професійні журналісти виходили з нами на зв’язок у тих же соцмережах, вони казали: «Слухай, от все нормально, але наступного разу спробуй телефон рівніше тримати». Це смішно звучить, але так всьому і вчилися. Десь хтось щось прочитав, натрапив на короткий онлайн-курс, щось подивися, один одному передав-розказав. «А знаєш, є ближній план, дальній, загальний, середній і великий», – так один одному передавати знання. Потім ми вже їздили на якісь курси, семінари в Одесу, Київ, Харків. Поступово обростали контактами серед професійних журналістів, вони ділилися з нами досвідом.

 

І сьогодні все так само. Хто має можливість – виїжджає десь ненадовго повчитися або отримує освіту онлайн. У нас тут дуже велика динаміка – події швидко стають історією. Тому виїжджати, щоб через п’ять років повернутися з дипломом журналіста чи політолога – взагалі не варіант. Усе відбувається екстерном, онлайн, дистанційно.

– Що було найважче?

– На початку елементарно не вистачало знань, не кажучи вже про навички – як правильно сфотографувати, взяти інтерв’ю, подати матеріал. Не всі мали свої сторінки у соцмережах. А емоційно найважче  –  те, що відбувалося в момент обшуків, коли ці величезні махіни в масках і з дубинками агресивно поводяться з людьми, коли бачиш близьких і рідних тих, кого арештували, їхніх дітей… Це і зараз найважче.

– У чому сила сьогоднішньої громадянської журналістики «Кримської солідарності», як вона змінилися за ці роки?

– По-перше, збільшилася кількість журналістів. Якщо раніше це був десяток людей, то сьогодні це ціла команда, що вже сформувалася і зблизилася між собою, усі її члени допомагають одне одному і злагоджено діють. Журналістика виросла не лише кількісно, але і якісно. Десь почув фразу, яка мені дуже сподобалася: «Коли сили закінчуються, починається характер». Це про них, про громадянських журналістів у Криму.

 

Читайте також: Як реагує Міжнародний ПЕН на порушення свободи слова та куди звертатися загроженим митцям

«Ставлення до ув’язненого таке: він ніколи не говорить правду, завжди бреше»

– День вашого затримання. Розкажіть, як все відбувалося і чи ви розуміли в той момент, що це надовго, що будуть судити?

– Так, я це розумів. А відбувалося все так, як і в інших: сильний грюкіт в двері, потім ці двері виламали, поклали мене на підлогу в коридорі, одягли наручники, забіг оператор з камерою, а за ним дівчина, яка показувала, що і як знімали. Це відбувалося рано-вранці. Я тільки прокинувся, подумав, що треба прочитати ранкову молитву і встигнути на автобус  – їхати на роботу. І в цей момент – бах-бах! Діти спали, коли мене відвозили, я їх навіть не бачив, тільки дружину. Але на них це теж вплинуло. Середній син довгий час не спав в кімнаті біля коридору, боявся.

– Коли ви вже повернулися додому, діти вас розпитували, чому вас заарештували? За що? Як ви з дітьми про репресії говорите?

– Діти з самого початку знали, де я. Дружина моя від них не приховувала цього. В СІЗО і в колонії я зустрічав людей, дітям яких не говорять правду, а розповідають, що батько надовго поїхав по роботі абощо. В нашому випадку діти одразу знали, що батька арештували. Хто? Погані люди. За що? Ні за що, лише тому, що ці люди погані. Так розповідали, коли вони були меншими. А сьогодні вже розповідаємо, що це репресії.

Звісно, ми досить часто говоримо з дітьми на теми і сучасних репресій, і депортації 1944-го. Дитині в наш час складно зрозуміти, як можна величезну кількість людей взяти і кудись відправити. Чому? За що? Недалеко від нас будують меморіал жертвам депортацій. Буквально позавчора я проїжджав його зі своїми хлопцями, і вони питають: «А що це?». І я їм розповів про 1944-й рік, що тоді вони вивезли наш народ, а зараз вирішили побудувати такий меморіал в пам’ять жертвам депортацій. Ми обов’язково це проговорюємо, тому що це наша історія. Вони не повинні цього боятися, але повинні знати, що колись було ось таке. І хто б це не зробив, ми є, а їх вже немає.

– Вас судили за «публічне виправдання тероризму і публічні заклики до терористичної діяльності». Розкажіть про весь цей шлях: затримання – суд – ув’язнення. Як до вас ставилися інші ув’язнені, не політичні, не мусульмани?

– Як ставилися інші ув’язненні до нас, кримських татар? Сьогодні практично всі з них розуміють, що таке стаття 205. «Це щось терористичне, да? Це ФСБ цим займається? А – тоді махають рукою, – ми  знаємо, як вони працюють». В ув’язнених є загальна думка, що силовики, а передусім ФСБ, не чисті на руку і лукавлять, коли про щось говорять. Це я м’яко висловлююсь, ув’язненні ж використовують більш жорстку лексику, звісно.

 

Що було найскладнішим? Ось є чотири стіни і немає можливості вийти прогулятися. Двері цієї камери відкриваються лише тоді, коли комусь щось треба – лікар прийшов, обшук в камері, перевірка. Ось ці чотири стіни – 20 квадратних метрів – і 10 – 15 людей. І треба якось там жити, а не просто існувати.

– Що вам допомагало жити, а не існувати?

– Звісно, мій погляд на життя, що базується на ісламі. Це перше. А друге – підтримка, яку я там відчував. Підтримка як родини, так і інших людей – колег, сусідів і людей, з якими я навіть не знайомий.

– Була можливість отримувати інформацію? Дізнаватися, що люди проводять акції, підтримують ув’язнених кримських татар? Дізнаватися новини?

– Про це можна було дізнатися виключно в момент зустрічі з адвокатом. Якщо там і був десь телевізор чи радіо і ми могли щось десь чути, то треба розуміти, що це були федеральні канали. А про те, що відбувається насправді, треба було або здогадуватися, або ж адвокат за можливості міг розказати основні новини. Було тяжко жити в інформаційному вакуумі.

– Побут у в’язниці. Чи мали можливість для молитов, чи отримували харчування, яке відповідає релігійним вимогам?

– Не було жодних труднощів з тим, щоби здійснювати молитву. Єдине, варто розуміти, де її проводити. Камера – це 20 квадратних метрів, десять людей, десять спальних місць, там же туалет, умивальник, примітивний стіл і два-три стільці. І тут десь треба молитися. Це складно.

 

Немає годинника, немає телевізора і радіо в камері. Книжки вилучаються. Якщо на них немає якихось печаток, забирають на перевірку, і можна місяцями чекати, коли їх повернуть, якщо, звісно, взагалі повернуть. Йдеться про релігійні книжки переважно.

 

Молитовний килимок – елементарна річ, але начебто не можна, щоб він був. Якщо приїжджає якась зовнішня перевірка, то вони їх можуть вилучати. Це така дурниця, всі прекрасно знають, що це за килимок і для чого, але вони його вилучають, бо «не положено».

 

Тричі на день роздають їжу. Коли ми запитуємо, а з чого вона, то часом нам кажуть – свинина, а часом кажуть – не свинина, а щось. А що саме це щось – не уточнюють. Доводиться їсти те, що прислали рідні. Або ж якийсь чай, хліб.

– З медичною допомогою як було?

– У кожному СІЗО по-різному. Але зазвичай так: викликаєш лікаря, але він, по-перше, не одразу може прийти, а через день чи два, бо він один і не встигає. А по-друге, деякі ув’язнені жартують, що лікар приходить і запитує: «Що у тебе болить? Голова і живіт?». Розламує таблетку навпіл і каже: «На, це тобі від болю в животі, а це – від головного болю». Ставлення до ув’язнених таке: ув’язнений ніколи не говорить правду. Він завжди бреше. Якщо він говорить, що у нього десь щось болить – то це не факт, це ще треба перевірити.

«Чи буває забагато інформаційного супроводу? Заяв, статей, акцій? Ні, не буває. Завжди недостатньо»

– Чи покращує становище ув’язнених те, що вони журналісти? Вам якось це допомагало?

– Увага, постійний інформаційний супровід у ЗМІ, візити адвоката, відвідування ув’язненого консулом України, якщо є така можливість, – це все дуже сильно допомагає ув’язненому, незалежно від того, журналіст він, активіст чи правозахисник.

 

Чи буває забагато інформаційного супроводу? Заяв, статей, акцій? Ні, не буває. Завжди недостатньо. Це справді допомагає, тому що це дає розуміння так званим силовикам і так званим російським держорганам, що про людину не забувають, що людину не покинули, тож будь-які, пов’язані з нею ситуації і дії матимуть розголос.

 

Треба говорити про політв’язнів на дуже різних майданчиках, усюди, де є така можливість. Використовувати кожен мікрофон, кожну сторінку, кожну соціальну мережу. Звісно, є люди, про яких є що сказати, а є люди, які жили своїм звичайним життям і не вели активної публічної діяльності. Наприклад, є людина, яка не є ні журналістом, ні правозахисником, а, скажімо, сортувала чай по посилках для політв’язнів або допомагала ще з якимись побутовими питаннями. Її історія не звучатиме голосно. Тому, говорячи про відомі кейси й імена, треба завжди додавати: «і всі інші політв’язні, яких зараз стільки-то».

– Як допомогти кримським політв’язням?

– Беріть участь в акціях. Пишіть листи. Є адреси політв’язнів, можна в електронному вигляді через ФСИН (Федеральная служба исполнения наказаний России – ред.), через «Кримську солідарність» – є багато можливостей. Можна перепощувати новини, коментарі про політв’язнів. Можна написати лист не лише ув’язненому, а його родині, його дитині, листівку надіслати. Це дуже дієва підтримка.

– Які слова підтримки будуть доречними у листах? Ви отримували листи, що вас найбільше підтримувало?

– Все дуже просто: «Добрий день, Н. Я тебе не знаю, але почув твою історію і вирішив написати. Мене звати так-то, я звідти. Як твоє здоров’я? Як ти?». Пишіть так, наче ви спілкуєтеся зі своїми знайомими. Я отримував листи – і від кримських татар, і від не кримських татар, від знайомих людей і зовсім незнайомих. Це все справді дуже підтримує. Особливо цьому дивувалися інші ув’язнені – не політв’язні. Завжди питали – ти знаєш цих людей? Ні, не знаю. А що пишуть? Слова підтримки. Хочеш прочитаю? І я їм читаю, а вони сидять і дивуються. А якщо в листі ще дитячий малюнок вклали – взагалі дуже приємно. Тому якщо маєте таку можливість – пишіть листи.

 

Читайте також: «Я мрію про вільний Крим». Історія громадянського журналіста Османа Аріфмеметова

«Наших батьків, дідусів і бабусь у вагонах для скота вивезли звідси, депортували. Але ми повернулися»

– Чи є відчуття у кримських татар, що їх знову намагаються позбавити батьківщини?

– Масово, звісно, ні. Але це одна із форм депортації. З точки зору міжнародного законодавства тут має бути інше законодавство, і вивозити звідси людей кудись – це злочин. Вигнання. Коли людину тут саджають у якусь машину і увозять в Ростов, де судять, – це гібридна депортація. Мого батька у п’ятирічному віці везли у вагоні. Мені вже не п’ять років, але мене так само насильно вивезли. І таких людей під сотню вже. Не кажучи вже про тисячі тих, хто був змушений виїхати з півострова з питань безпеки.

– Що допомагає кримським татарам вистояти?

– Упевненість у стійкості нашого народу, у його монолітній відповіді на репресії. Ця впевненість у позиції нашого народу і в тому, що нашим родинам допоможуть, що ніхто не залишиться сам, дає певну силу й підтримку в нашій діяльності.

 

Стільки років ми намагалися сюди повернутися. Наших батьків, дідусів і бабусь у вагонах для скота вивезли звідси, депортували. Але ми повернулися. Ми вистояли. І вистоїмо.

 

Матеріал створений у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

 

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.