Яблонська, Марко Вовчок, Кобринська та інші бунтарки

Бунтарки: нові жінки і модерна нація – Смолоскип 2020 – 368 с.

Книжка про справжніх бунтарок — українських письменниць другої половини ХІХ та початку ХХ століття, які знаходять свої голоси у літературі й публіцистиці та починають відстоювати власний простір — як приватний, так і публічний. Нове видання від «Смолоскипа» зібрало на своїх сторінках дванадцять історій про життя та творчість знакових авторок, які активно порушували питання про статус і права жінки у своїх творах.

Ми пропонуємо до вашої уваги відразу три фрагменти з книжки, які розповідають про Софію Яблонську, Марка Вовчка та Наталію Кобринську — жінок, без яких нині неможливо уявити історію української культури.

Ірина Борисюк. Краса, контроль і праця у прозі Наталі Кобринської

(…) Як зазначає Віра Агеєва, «Кобринська найбільше підкреслює зв’язок феміністичної проблематики з позитивізмом, з соціалістичною і народницькою ідеологією, вписує її у політичний дискурс». Наталю Кобринську захоплюють соціалістичні та феміністичні ідеї, проте не менше її хвилює національне питання: національна культура, національна самосвідомість і — в перспективі — національна держава. Як писала сама Кобринська в «Автобіографії», «…стала пізнавати, що лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації». Інтелектуальна біографія Наталі Кобринської могла б стати свідченням фатальної неповноти ідеологічних окреслень, адже ані права, ані ліва ідеологія не вичерпує її світогляду. До того ж націоналізм, фемінізм і соціалізм у переконаннях Кобринської гармонійно поєднуються, засвідчуючи, що конструювання образу «ідеальної», ідеологічно «правильної» патріотки чи феміністки, що ними воліють міряти переконання реальних людей, завжди приречене на провал.

Не меншу роль у її житті відіграли знакові постаті, стосунки з якими Наталя Кобринська підтримувала завдяки особистим зустрічам чи листуванню. Такою була дружба з родичкою Софією Окуневською- Морачевською — першою українкою Галичини з університетською медичною освітою, першою жінкою- лікаркою Австро- Угорщини й першою жінкою в Австро- Угорщині, що здобула вчений ступінь доктора медицини. Такою була особиста зустріч з Іваном Франком 1883 року в Коломиї, на «академічному вічі», організованому товариством «Січ». У спілкуванні з Франком Наталя Кобринська виразніше формує для себе ідеологічні засади своєї громадської діяльності й утверджується у власних літературних смаках. Під час подорожі до Відня, що її вона здійснює після втрати чоловіка, Кобринська знайомиться з членами українського товариства «Січ», яке, за словами Михайла Грушевського, «тоді стояло в найвисшій фазі свого розвою» . Важливим для себе письменниця вважає спілкування із «січовиками»: громадським діячем, публіцистом, літературознавцем Остапом Терлецьким, що одним із перших заохотив її до писання, і Василем Полянським, який цікавився феміністичним рухом і підтримував у цьому Кобринську … Її перша прозова спроба «Дух часу», зачитана 1883 року на засіданні товариства, була схвально оцінена. Промовистим є коло знайомств і листування Наталі Кобринської: подружжя Коцюбинських, Грінченків, Грушевських, Кулішів, Франків, Іван Нечуй- Левицький, Олена Пчілка, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Михайло Драгоманов, Володимир Гнатюк і багато інших.

Наслідком тісної співпраці з Франком стала поява важливих літературних та організаційних заходів. 1884 року в Станіславові було засновано «Товариство руських жінок» на чолі з Наталею Кобринською, що засвідчило поширення нових ідей у достатньо консервативному галицькому середовищі. У листі до Ганни Барвінок від 24 квітня 1886 року Кобринська пише: «Заміром моїм було розбудити галицьке жіноцтво і зібрати під штандарт найновішого літературного напрямку» … Як зазначає Ірена Книш: «В цей день зала станіславівського касина Товариства „Руська бесіда“ пережила незвичайну, просто революційну подію: прилюдний виступ жіноцтва для заснування своєї окремої жіночої організації в той час, коли правила доброї поведінки дозволяли жінці виступати прилюдно „хіба на балах і, розуміється, під опікою старшої дами“, коли то поява самітньої жінки на „Бесіді“, в театрі чи бібліотеці зустрічала щонайменше здивування, а певніше гострий осуд» …

Того ж таки року відбувається літературний дебют письменниці — йдеться про надруковане в «Зорі» оповідання «Задля кусника хліба». 1887 року завдяки спільним зусиллям Наталі Кобринської, Івана Франка й Олени Пчілки виходить жіночий альманах «Перший вінок».

У своєму листі до Олени Пчілки від 1 жовтня 1885 року Кобринська подає власну візію видання: белетристика, «часть наукова про розвій і теперішній стан жіночого питання і жіночої освіти в цивілізованім світі», а також «біографії знатних жінок, бібліографія книжок про жіночу справу, звістки про працю жіночу, орнаментику, господарство, звичаї» . В альманаху були надруковані вірші Олени Пчілки, Лесі Українки, Дніпрової Чайки, Юлії Шнайдер (Уляни Кравченко), Клементини Попович, а також проза Олени Пчілки, Ганни Барвінок, Михайлини Рошкевич, Софії Окуневської, Олесі Бажанської, Анни Павлик, Ольги Левицької та самої Кобринської.

У 1893, 1895 і 1896 роках зусиллями Кобринської виходять три випуски альманаху «Наша доля», у яких містяться програмні статті про жіночий рух і літературно- критичні огляди. Як зазначає Соломія Павличко, у літературній творчості для Наталі Кобринської важило не так об’єктивне зображення  жіночої долі, як ідеологічна настанова й ракурс зображення — «в погляді не збоку, як правило, очима чоловіка або з перспективи традиційних чоловічих цінностей, а з погляду інтелігентної, освіченої жінки з середнього класу (дочки священика або чиновника), котра усвідомила всю залежність і несправедливість власного становища».

Найбільше Кобринську цікавить боротьба за політичні права й економічне унезалежнення жінки, що його вона вважає головною умовою жіночої емансипації .1⁶. Як гірко констатує письменниця, «коли в нецивілізованих суспільностях жінка все ще уважається невільницею, то в цивілізованих уходить вона ще, на жаль, за малолітню» . 1890 року Кобринська ініціює внесення до державної ради петиції про можливість здобуття жінками університетської освіти, а наступного року скликає жіноче віче в Стрию, де виступає з ініціативою заснування жіночої гімназії. «Вищі студії — то дорога перед нами цілком заперта, і мусимо вдовольнятися знанням, котре навіть не вирівнює мужеським середнім школам», — зазначає Н. Кобринська. Крім того, письменниця популяризує ідею заснування спільних кухонь і «охоронок», що їх можна вважати прототипом дитячих садочків — планами щодо організаційної роботи вона ділиться у своєму листі до Євгенії Ярошинської від 21 вересня 1891 року. (…)

Читайте також: Українки, які змогли: чотири добірки казок на ніч для малих і дорослих бунтарок

Віра Агеєва. Марко Вовчок: вибороти місце в каноні

Марія Маркович прожила таке яскраве життя, порушила стільки пресуворих, непереступних заборон, що інтерпретатори іноді більше зважали, пишучи про неї, на моральність чи гріховність її вчинків, аніж на художні тексти; її любовні романи чи не змушували забути про майстерність і успішність романів, нею написаних. Так і усталилося вже переконання, що біографія цієї письменниці ледь не цікавіша за всі її книжки. Але плітки все ж нікому ще не забезпечили місця в каноні, неймовірна слава ґрунтувалася таки на чомусь тривкішому.

У прозі Марка Вовчка, незрідка безбоязно автобіографічній, раз у раз натрапляємо на мотив Попелюшки. От тільки дочекавшись свого принца, дівчата не почуваються в пишних палацах щасливими. Сама Марія Вілінська ще сімнадцятирічною зреклася такої ролі й відкинула пропозицію бездоганного претендента на її руку й серце. Щодо серця, то вона, здається, завжди звіряла його таємниці паперу й лише паперу.

За традиційними патріархальними уявленнями, не надто щаслива будучність цієї дівчини була наперед визначена вже в ранньому дитинстві. Народилася в збіднілій дворянській сім’ї, у селі поблизу провінційного російського Єльця. Життєві тарапати матері стали для доньки чи не ілюстрацією приреченості патріархальної жінки. Параска Данилова п’ятнадцятилітньою вийшла заміж, у двадцять вісім овдовіла, а потому ще й одружилася вдруге, попри застороги, з картярем і пияком, що радо почав проциндрювати черговий маєток. Вітчим перетворив садибу в справжнісіньке пекло, з розбоями, погромами й покараннями за найменший непослух. Рятуючи дітей, мати кинулася прилаштовувати їх поза домом. Марію відвезли в Орел, до заможної тітки, котра щиро заходилася виводити небогу в люди. Купувала сукні, вчила гарних манер, вивозила на бали, адже вдале заміжжя в такій ситуації видавалося єдиним шансом.

Про юнацькі роки Марії Вілінської дізнаємося з роману «Жива душа», автобіографічність якого підтвердили кілька людей, які стали прототипами персонажів. Головній героїні, таки ж Марії, тітка всякчас докоряє за те, що та забагато думає: від такого непотребного заняття вже й зморшка на лобі прорізалася, а це не додає вартості на ярмарку наречених.

Попри звичку читати й думати, чимось ця сіроока блондинка з пишною косою приваблювала, бо до неї посватався, незважаючи на статус бідної родички без посагу, один із найреспектабельніших представників місцевого вищого світу. Красень і «передова людина», та ще до того ж власник розкішного будинку в місті й сільської садиби з англійським парком. Тітка була на сьомому небі, а коли невдячна племінниця відповіла рішучою відмовою, розгорівся, зрозуміло, страшний скандал. Попелюшка не хотіла в запропонований палац — і справа, схоже, була не в тому, чи принаймні не лише в тому, що покохала іншого. Колізія щирого почуття, задля якого жертвують багатством і становищем, не актуальна ні в белетристичних сюжетах Марка Вовчка, ані в її власному житті. Марія Вілінська мотивувала своє фатальне для родини рішення коханням до Опанаса Марковича, політичного засланця, засудженого за причетність до Кирило- Мефодіївського товариства. Він збирав фольклор, гарно співав на званих вечорах, уміло підтримував застільну розмову гарною французькою. Попри всі ці чесноти, близькі друзі Марії Олександрівни свідчили, що вона сама пояснювала своє одруження з ним не палким почуттям, а бажанням будь- що- будь вирватися з- під опіки родини й уникнути напередзаданості жіночого побутування у світі.

Принаймні в кількох романах Марка Вовчка переможниця шлюбної лотереї не отримує бажаного. У «Живій душі» паралельно з історією бунтарки Маші показано заміжжя й найприкріше розчарування амбітної красуні Агнеси. Вона доклала неймовірних зусиль та енергії, вартої кращого застосування, щоб здобути жаданий статус шлюбної жінки й господині. Але тихий рай обернувся нестерпною й безпросвітною нудьгою вдвох. Невдовзі по одруженні Марія бачить подругу змарнілою й виснаженою: «Вона вже не сяяла тепер задоволенням і щастям, була ніби не в настрої і дещо бліда. Її блідість була не та, що зостається на обличчі після пережитого горя чи хвилювання, не та, що покриває лице в хвилини глибокої печалі чи жагучої прикрості, — вся істота її показувала, що вона зблідла просто від нудьги; у рухах її була млявість, повіки якось обважніли, очі зблякли, куточки рота опустилися вниз». У повісті «Три сестри» якраз та з них, що поставила на здобуття статусу заміжньої матрони будь- якою ціною, виявилася нещасливою.

Сімнадцятирічній Марії Вілінській енергії та рішучості не забракло. Вислухавши ультиматум родини, вона йде з дому, наймає кімнату й кілька тижнів дає собі раду, заробляючи то гаптуванням- вишиванням, то репетиторством. Але за той час встигла добре переконатися, що за порогом власного дому світ аж ніяк не гостинний: їй навіть найпростіші замовлення не хотіли давати, докоряючи неповагою до благодійників. Знаменно, що світські плітки найбільше таврували «нелякливість»: страх мав би бути чеснотою благородної панночки. «Його якось коробило, коли він ясно згадував очікуване спокійне й нелякливе жіноче обличчя». Інша оцінка ще категоричніша: «А по- моєму, від неї можна було всього чекати: вона, здається, живе своїм розумом і неляклива». Врешті тітка, боячись ще більшого розголосу, умовила втікачку повернутися, і невдовзі відбулося скромне вінчання.

Цю дівчину вабила не ідилія біля родинного вогнища. Для того, щоб почати щось робити в широкому світі, треба було спекатися ангела дому й обов’язків перед ним. Як і її автобіографічні героїні, вона не боялася ніяких випробувань. А якраз злигоднів і не забракло на шляху до жіночого самоствердження. В Україні молода сім’я потерпає від безгрошів’я, помирає новонароджена донька, обсідають хвороби. Маркович був сином полтавського поміщика, який жив на широку ногу, найбільше тішився прийомами численних гостей, пустив за вітром отриманий спадок і не подбав прищепити дітям повагу до якоїсь праці. Опанас Васильович на жодній посаді втриматися довго не міг. Радо подавався в мандри записувати фольклор і жив як птах небесний, що не мусить дбати про завтра.

Молода дружина захоплення народною творчістю поділяла, швидко вдосконалила знану ще з Харкова, де вчилася в пансіоні, українську й почала писати. Коли Пантелеймон Куліш, що мав у Петербурзі друкарню й збирав матеріали для «Записок о Южной Руси», отримав із провінційного Немирова рукопис зовсім невідомої авторки, то по всіх усюдах із захватом заговорив про відкриту ним перлину.

А особисте знайомство влітку 1857 року з чарівливою двадцятитрьохлітньою письменницею стало початком палкого роману. У грудні вийшла книжка її «Народних оповідань», метр Куліш дбайливо виконав роль редактора й порадника. Здається, він причетний і до появи псевдоніма, створеного за співзвучністю: Марія Марковичка — Марко Вовчок . Це якраз доба, коли жінки чимраз активніше заявляють про себе в літературі. Окрім усього іншого, це ще й найдоступніший для них спосіб заробляти, не покидаючи дому. Однак цей етап у розвитку жіночої творчості називають імітаційним: авторки обирають чоловічі псевдоніми, здебільш акцентують універсальні (що в патріархальній спільноті синонімічно чоловічим) цінності й ієрархії значень. Марія Маркович і її ровесниці мали на кого взоруватися: всеєвропейська слава Жорж Санд ставала дедалі яскравішою. Небувалий випадок, коли жінка- авторка справила потужний вплив на творчість багатьох першорядних письменників-чоловіків. (Утім, незалежність водночас і дратувала, бо ж розхитувався такий зручний порядок, де не було конкуренції, а сама статева приналежність дозволяла почуватися сильнішим і мудрішим за менш щасливих представниць людського роду. В авторитарній і відсталій Росії, де становище жінки ще певною мірою визначалося старими приписами «домострою», навіть найавторитетніший критик, що представляв прогресивних західників- європеїстів, — неймовірно популярний Віссаріон Бєлінський — міг написати від щирого серця й без зайвих церегелів: Жорж Санд обстоює жіночу емансипацію через «бажання мати можливість задовольняти непристойні пристрасті» . Ясніше не скажеш…

Марко Вовчок подібних звинувачень також не уникла. Дуже швидко з’явилися тріщини в стосунках з Пантелеймоном Кулішем. Він шалено закохався, кинув дружину, будував плани спільного майбутнього. А вона раптом дозволила собі не згодитися з Кулішевими правками «Народних оповідань». Жовчний іпохондрик, він не просто образився, а й почав поширювати найбрудніші інсинуації. Як же : це редактор перетворив недосконалі початківські тексти в художні шедеври, це він вивів сором’язливу провінціалку в люди! У листах він то обіцяє накласти на себе руки, то дріб’язково докоряє за невдячність, то погрожує. Навіть і псевдоніму приписує пророче значення, натяк, мовляв, на «вовчу» натуру белетристки. Довічним ворогом Марії Олександрівни зосталася й Кулішева дружина, не надто популярна письменниця Ганна Барвінок. Що ж, успіх — та ще такий феноменальний, — далеко не завжди прощають. Як дотепно сформулював проблему їхніх стосунків Віктор Домонтович: «Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі». (…)

Читайте також: Феміністка й письменниця з Буковини: 20 фактів про Кобилянську

Оксана Щур. Подорожниця Софія Яблонська

(…) «ОДНИМ СКОКОМ ДО МАРОКА»

На початку 1970-х років, пишучи нарис про Софію Яблонську, Юрій Клиновий (Юрій Стефаник) не може не думати про «літературу факту», «нову журналістику» та «документальну прозу»: тенденції, про які на ту пору багато говорять на Заході. Саме як «документальну повість» він визначає пізній твір Яблонської «З мого дитинства», котрий сама авторка називала «спогадами» . Вибудовуючи каркас твору на основі персональних спогадів дитинства, письменниця поряд із тим турбується про захопливий сюжет, психологічну переконливість персонажів, щедро насичує текст діалогами, використовує притчевість та афористичність. Вона оповідає про західноукраїнських селян так само ретельно, як до того описувала звичаї арабів та жителів Азії. Ставлення до природи, до життя та смерті, обряди та ритуали Яблонська описує детально, без усілякої зверхності, так, наче передчуває, наскільки зміниться цей світ після 1945 року.

Уособленням селянської мудрості стає нянька малої Зоїки Юстина, яка дає відповіді на наївні запитання розповідачки, семирічної дівчинки: завдяки цій масці авторка отримує можливість пояснювати світ через запитання і спостереження, не пере обтяжуючи виклад прямою мовою власних рефлексій. Вустами народу сказано й про нагальні політичні питання: війт Прокіп розкриває фальшиву сутність агітатора- москвофіла, котрому вдалося обманути шляхетного батька Зоїки, і простими словами пояснює небезпеку «братнього союзу» українців із росіянами: спілка вдала тоді, коли в неї вступають дві рівнозначні сторони, а інакше — то як кіт і миша — у підсумку залишиться хтось один. Очевидно, що яким би шляхетним не був священик — батько головної героїні, — однак його погляди можуть призвести лише до трагічної розв’язки, оскільки ним маніпулюють недоброчесні сили.

Значно ближча до «літератури факту» серія художніх репортажів Софії Яблонської, створена у 1930-тих роках. Листи з Європи, Африки, Азії, які друкували насамперед у жіночому часописі «Нова хата», згодом були упорядковані в збірки травелогів. Редактором та упорядником дебютної книжки «Чар Марока» стає вже згадуваний Михайло Рудницький, він же турбується про кошти на видання, організовує рецензії, пильнує якість друку. Він же дарує Яблонській написання її імені на обкладинці: Софія — не Зофія на польський манер, — так безапеляційно фіксуючи її національну ідентичність як української авторки. Рудницький же категорично відмовляв Софію від назви «Я і Мароко» чи «Я в Мароко», мотивуючи це тим, що надмірний егоцентризм уже в заголовку здатний відлякати публіку. Пропонував «Одним скоком до Мароко». Зрештою, листовні дискусії затяглися настільки, що Михайло мусив самостійно — і то швидко — замінити робочу назву «Про Мароко» на ескізі обкладинки аналогічною за кількістю знаків. Так народився «Чар Марока».

Наразі нічого не відомо про втручання в пізніші тексти Софії Яблонської. Можливо, цю таємницю нам ще відкриє її французький архів. У кожному разі, виглядає, що хтось — вочевидь, Рудницький і Винниченко — на початках доклався до творчого почерку письменниці в прозі так, як у візуальному мистецтві це зробив Роман Турин.

Збірка нарисів про французьку колонію має чітку структуру (експозиція — зав’язка — кульмінація — розв’язка). Тут розставлені важливі для українського — не французького! — читача акценти: неодмінна зустріч української жінки з російською, пояснення арабам відмінності між українцями та росіянами, спільність мотиву визвольної боротьби українських та північноафриканських земель, трохи пікантності та еротизму в стосунках між жінками, відвідини залюднених площ, закладів харчування, приватних осель тощо. Місцеві чоловіки ставляться до репортерки з пошаною, надто ж після того, як виявляється, що вона коректно ставиться до їхніх звичаїв і — неочікувано — уміє грати в шахи. Вона ж незгірше за будь- якого чоловіка долає перешкоди, мандрує до Сахари, ходить темними вулицями й, що неможливо для жодного чоловіка, потрапляє з візитом до гарему.

Нариси про Китай та Південну Азію відрізняються від «Чару Марока» насамперед розширенням географії. Авторка тяжіє тут в бік художньої прози і, намагаючись якомога детальніше поділитися власними відчуттями, надати психологізму описам зустрічей із дивовижними людьми з інших культур, губить те, що відрізняло її творчість від аналогічних нарисів, наприклад, Степана Левинського: легкість і лаконізм. Замахнувшись на більшу форму, вона губиться в ній — і через відсутність втручання умілого редактора таки не може впоратися з її викликами. «З країни рижу та опію», а надто двотомник «Далекі обрії» — це низки розповідей, об’єднаних лінійною структурою відповідно до маршруту оповідачки. Зав’язка і фінал мають небагато спільного; гострота є в кожній із пригодницьких оповідок: залицяння азійського аристократа, зустріч із розбійниками, конфлікт із місцевою корумпованою поліцією, потоп у китайському місті й щасливий порятунок тощо — однак у обох книжках немає кульмінації циклу, яка поряд із темою стала б спільним знаменником для подорожніх нотаток.

«…головна вартість її творів лежить у тій масі нового, що з кінематографічною точністю переводить вона перед нашими очима. Все нове і все йде скоро: кінетика, що переходить аж в динаміку. […] Це не листи Окуневського, повні драматичних асоціацій, не подорожні оповідання Левинського, що романтичним елементом зближені до новели та повісті. Яблонська пише або більший нарис з докладним описом, наприклад, угноєння китайської ріллі, або репортажний фактомонтаж. Тому душевні переживання не даються їй. Вони бліді або змальовані ледве кількома рисами, що до того повторяються заєдно» , — слушно зауважує Антін Скільський в огляді для «Нової зорі». Пізніші літературні спроби Софії Яблонської виглядають значно слабшими, ніж репортажі початку 1930-х років, з тієї ж таки причини: її стихією був саме зовнішній опис фактів, а не психологічна рефлексія. (…)

Купити книжку.