Співпраця зі спільними цінностями: Досвід британського Hay Festival й українського BookForum

Hay Festival є одним із наймасштабніших літературних фестивалів у Великій Британії. Він проводиться не лише у маленькому містечку Hay-on-Wye у Вельсі, а й у країнах «глобального Півдня». Hay Festival вже вдруге співпрацюватиме із BookForum як диджитал-партнер. Але співпраця двох фестивалів є значно більшою і виходить за межі проведення BookForum, який цьогоріч буде на початку жовтня. Ми розпитали  про враження від фестивалів і їхню співпрацю чотирьох учасниць і організаторок: програмну директорку BookForum Софію Челяк та міжнародну директорку Hay Festival Крістіна Фуентес Ла Рош, поетку Галину Крук і поетку та режисерку Ірину Цілик. 

Український погляд

Hay Festival — один з найбільших і найвідоміших літературних фестивалів у світі. На початку повномасштабного вторгнення команда BookForum думала про новий формат свого фестивалю. BookForum з іншими інституціями мав втілювати інформаційну стратегію протидії пропаганді, висвітлюючи українську культуру. Hay Festival виглядав як один із найкращих і найперспективніших партнерів для цього. У травні 2022 року команди провели перший зум і зрозуміли, що будуть співпрацювати. Перший рік партнерства між фестивалями підтримали Британська Рада та Український інститут у межах Сезону культури Велика Британія/ Україна. Співпраця почалась із того, що Hay Festival став диджитал-партнером BookForum і почав транслювати українські голоси на весь світ. 

«Hay Festival допомагає нам, підказує або каже, де можна отримати контакти авторів, яких ми хочемо запросити і долучити до програми. Колеги дуже відкриті до співпраці і повністю погоджуються на нашу концепцію і бачення програми. Ми страшенно вдячні, що вони не намагаються змінити нас чи не ставляться до нас з погляду умовного великого брата. Ми підлаштовуємо формати й звичні excel-таблиці. Ми працюємо як рівноправні партнери», — розповідає програмна директорка BookForum Софія Челяк.

Така співпраця є ціннісною для обох фестивалів, адже вони працюють, щоб розвивати демократію, поширювати гуманістичні та цивілізаційні ідеї та надавати платформу і майданчик тим, за ким правда. «З одного боку ми запрошуємо авторитетів, чиї думки важливі для слухачів і глядачів. Але з іншого — підсилюємо програму унікальними експертами й експертками, які, можливо, ще не до кінця відомі у світі, але мають що сказати. Зі свого боку ми доповнили Hay українською програмою та експертизою в українській літературі, в якій є складнощі і труднощі. А Hay допомагає нам з експертизою країн “глобального Півдня”: залучати авторів, яких радять колеги. На жаль, пласти книг з цього краю менше перекладені українською мовою і їх важче втілити», — продовжує Софія

Найголовніша порада — це знайти тих, кому ви підходите і хто вам підходить ідейно. Довкола ідей і спільного бачення майбутнього і стаються найкращі співпраці, — висновує Софія.

Британський погляд

Міжнародна директорка Hay Festival Крістіна Фуентес Ла Рош пояснює мотивацію до співпраці з українським фестивалем: «У нестабільному світі гніву й упосліджуваної мови ми відстоюємо співчуття та цікавість; щоб історії та правду розповідали, ідеями ділились, а люди хотіли уявляти світ з інших перспектив. Ми захоплюємося командою Львівського міжнародного книжкового форуму та їхньою місією і хочемо підтримувати їх, де можемо».

У межах минулорічного BookForum автори з різних частин світу спілкувалися з українськими колегами-письменниками, а їхні розмови транслювалися на весь світ. Деякі автори зустрічались наживо у Львові, а інші — онлайн. 

Така гібридна програма об’єднала 39 письменників і мислителів у 15-ти розмовах, які охоплювали теми мистецтва в час конфлікту, пам’яті, гендерної рівності, корупції, імперіалізму й надії. У програмі, серед іншого, була розмова канадської письменниці Маргарет Етвуд з українським психоаналітиком та перекладачем Юрієм Прохаськом; дискусія турецького письменника Еліфа Сафака з з українською письменницею Катериною Калитко; розмова ізраїльського антрополога Юваля Ноа Харарі й британського письменника Ніла Геймана з українською журналісткою Севгіль Мусаєвою.

Загалом кампанія отримала 15,8 млн реакцій у соціальних мережах, 2,4 млн переглядів у соціальних мережах, 20 тис. переглядів сайту, 58 300 реакцій на відеоплатформі Vimeo, 8 661 реєстрацію на події зі 103 країн світу, 220 згадок у медіа з висвітленням у El Pais, Deutsche Welle, El Universal, Hindustan Times, Guardian, The Times, The Sunday Times, La Presse, Foreign Policy, Literary Hub, Times Radio та інших. 

«Нам подобається працювати з колегами із BookForum. У нас схожі цінності та місії, у них чудова цифрова та дизайнерська команда. Я дуже тісно працювала із Софією Челяк і була співкураторкою деяких розмов. Я думаю, ми багато чому навчилися одне в одного і познайомилися з дивовижним українським літературним талантом, який зараз просуваємо за підтримки Open Societies на наших різних фестивалях по всьому світу», — розповідає про досвід співпраці Крістіна.

Цьогоріч фестивалі Hay Festival та BookForum будуть продовжувати співпрацю у такому ж гібридному форматі — з фестивальною програмою у Львові та цифровим і контент-партнерством. 

Для ефективної співпраці Крістін радить розробляти простий Меморандум про взаєморозуміння (MOU), у якому вказано, хто за що несе відповідальність. Це допоможе обом сторонам бути гнучкими, слухати та навчатися одна в одної.

Hay Festival 2022. Британія

Історія та організація

Hay Festival відбувається не в столиці, а в маленькій місцевості — Hay-on-Wye — Гай на річці В’ю. Сам фестиваль має довгу традицію, адже неперервно триває з 1988 року. Протягом кількох тижнів там щодня відбуваються платні події. У фестивалі беруть участь як видавництва у форматі ярмарку, так і письменники, видавці й знаменитості у форматах дискусій, презентацій тощо.

Площа Hay Festival набагато більша, ніж BookForum, тому тут вміщається більше видавців. Колись ця територія була чимось на кшталт іподрому. На час фестивалю тут розставляють багато велетенських наметів, які вміщають 300–400 людей. Цього разу сім’я українських біженців, яка втікала від війни, мала на фестивалі свій невеличкий намет, у якому продавала лимонад і різну українську айдентику. 

Авторів привозять і поселяють у селах довкола Hay-on-Wye. Це може ускладнювати участь, тому що звідти вони не завжди можуть дійти до фестивальної локації пішки і є залежними від транспорту.

Дещо відрізняється від українського і підхід до організації та розкладу подій, розповідає поетка Галина Крук, учасниця і спікерка фестивалю: «Мене здивувало, що там не відбувається аж так багато заходів водночас. Це дає змогу акумулювати публіку на якихось важливих проєктах чи виступах. Тематичні заходи (наприклад, української тематики) не конкурують з іншими, а вибудовані так, щоб той, хто хоче бути на всіх заходах певної проблематики, міг це зробити».

Галина відзначає, що кожен з авторів, ведучих або модераторів певної теми був зорієнтований на публіку. Більшість виступів були платними, тому публіка була якісною і мотивованою. Водночас організатори давали змогу оплатити квиток тим, хто потребував, за попередньою домовленістю. 

Учасники

Усі учасники намагаються максимально скористатися з можливості зав’язати контакти і стати поміченими, щоб краще зайти в літературу, однак поспілкуватися за межами програми тут складніше, ніж у нас.

Галина розповідає про свій досвід інтеграційних зустрічей з неформальним знайомством та спілкуванням: «Якщо порівнювати кухню нашого Форуму до повномасштабного вторгнення, то це різні формати спілкування письменників: всілякі літературні вечірки в нас більше присутні, ніж у них. На цьому фестивалі автори можуть навіть не перетинатися, якщо вони не зацікавлені. Дуже часто на Заході автори цінують свій час і чітко обумовлюють, що вони готові попрацювати сьогодні, приміром, з 14:00 до 15:00. І у їхній вільний час вони не готові приділяти увагу чомусь іншому. Тобто видавець займається промоцією книжки і переконує автора поспілкуватися з журналістами».

Українська програма і кенселінг російської культури

Серед українських учасників у програмі були Олександра Матвійчук, Галина Крук і Сергій Жадан. Вони разом із модератором Тобі Ліхтігом, британським редактором і політологом, брали участь у спільній розмові «Документування війни» про війну, перспективи й ситуацію в Україні. Подія відбувалась у великому залі, де розмістилося до 400 людей. Публіка переважно була британською, але доволі зацікавлена й обізнана в проблематиці, хоча й без кількох популістських і недалекоглядних запитань не обійшлось. 

Крім того, Олександра Матвійчук мала на фестивалі відкриту промову, а Сергій Жадан зі своїм гуртом «Жадан і Собаки» виступав на музичній сцені. За музичну творчість йому вручили відповідну нагороду.

Присутньою була Україна і у виступах закордонних аналітиків — зокрема в лекції британського письменника і журналіста Анатоля Лівена «Війна в Україні — європейська трагедія». Він досліджує росію, США й Україну та можливі способи закінчення війни, а на лекції провів глибокий і посутній аналіз і пояснення, чому війна росії проти України є викликом і трагедією для Європи. На заході було до 400 глядачів, які ставили чимало запитань. 

Зауважує Галина і зміну ставлення до кенселінгу як явища. Започатковувати кенселінг російської культури під час війни доводилось саме українцям. Але завдяки гострим дискусіям на Hay Festival та інших фестивалях міжнародні організатори зрозуміли, що українців і росіян не треба запрошувати до спільних подій. Так консолідоване рішення української культурної спільноти поступово перестало викликати здивування за кордоном і внормувало небажання українців залишатися в межах російських імперських і колоніальних наративів.

«Я не уявляю, як би можна було нашу розмову про документування війни поставити з якимись росіянами — це було б зовсім не етично. Я цього не помітила, але боялася, щоб це не вилізло в інші дні. На щастя, принаймні візуально й інформаційно цієї російської присутності не було помітно. Тобто багато фестивалів вже намагається не зіпсувати собі репутацію такими запрошеннями або приховує російських учасників з основної програми та зміщує акценти», — розмірковує Галина. 

Переваги

Однією з вагомих переваг фестивалю є його позитивний вплив на провінційне життя. Він відбувається в доволі глухому регіоні, де немає якихось спеціальних туристичних приваб. Однак щорічно на два-три тижні ця місцевість перетворюється на фестивальне містечко. У довколишніх селах за час існування фестивалю розвинулася інфраструктура, яка обслуговує фестиваль: тут здають будинки в оренду, працюють сімейні готелі. Водночас це оживляє локальне культурне життя для місцевих відвідувачів. 

За спостереженнями Галини, зараз у світі заповнюється прогалина в розумінні того, що і чому відбувається в Україні, якою є її культура та історія тощо. Коли це відбувається через такі події, як фестивалі, то їхня публіка отримує імпульс пізнавати нашу країну більше. Оскільки фестиваль відбувається у віддаленому регіоні, то це допомагає дізнаватися про Україну не лише тим, хто стежить за подіями в медіа, спілкується з нашими митцями тощо, але й тим, хто більше віддалений від розуміння нашої історії та сучасних подій.

Що ж до присутності на фестивалі перекладів українською, то їх відстежити важко, бо видання представляють видавництва, а не країни. Тому наша література була розпорошена між різними видавництвами. Водночас на думку Галини, присутність України на фестивалі все одно спонукатиме британських видавців щорічно видавати дедалі більше українських авторів. Адже так і працює кросфестивальна взаємодія.

Галина розповідає, що зараз ми з британським фестивалем перебуваємо в різних умовах навіть безвідносно до війни: «Видавнича інфраструктура функціонує там як годинник. А в нас дуже багато чого тримається саме на якихось індивідуальних ініціативах і особистих контактах. Майже кожне періодичне видання, яке виходить друком в Британії, газета то чи журнал, має літературну рубрику, яка розповідає про книжки». Але для того, щоб це працювало в нас, нам потрібно починати зі створення таких періодичних видань, налагоджувати їх розповсюдження, розвивати відповідну інфраструктуру. 

Hay Festival 2023. Мексика

«Земля блакитна ніби апельсин»

Hay Festival Queretaro — це фестиваль з акцентом на літературу, але із залученням інших мистецтв, зокрема театру й кіно. Тому українська поетка й режисерка Ірина Цілик була запрошена представити свій фільм «Земля блакитна ніби апельсин» та взяти участь у розмові після показу. За словами режисерки, аудиторія заповнила весь зал і була дуже різноманітною: не лише молоді люди, які зазвичай відвідують культурні події, а й «поважні сеньйори», які емоційно сприймали перегляд фільму. «Розмова після показу мене приємно вразила. Настрій цієї зали був страшенно теплим, емпатичним. Я могла судити про це з оплесків, запитань і відгуків. Люди говорили про те, як вони співчувають Україні і як вражені побаченим. Вони щиро розпитували, як ми там всі живемо», — ділиться враженнями Ірина. 

У межах цієї годинної дискусії вона намагалась дати хоч якусь можливість зазирнути в «наше далеке вікно» і розказати не лише про героїв фільму, а дати трохи ширший контекст: «Як живуть сьогоднішні митці в Україні, як моє покоління загалом зайняте війною, як багато кінематографістів і письменників взяли в руки зброю, як це все змінює і як в моєму близькому колі відчувається те, що кожну людину війна зачепила по-різному».  

Про фестиваль

На фестивалі Ірина відвідала різні події: читання поезій, вистави, дискусії з письменниками з різних країн тощо. На читаннях поезії вона хоч і не розуміла іспанської, але «насолоджувалася ритмом, манерою виконання і артистичності у виконавця». Також її заворожила специфічна вистава із Севільї «Моя мати мертва» — про стосунки доньок і матерів, «весь цей складний клубок образ і водночас тепла, яке залишається після того, як ми втрачаємо найближчих».

Окремий захват в Ірини викликало спілкування з директоркою фестивалю — Крістіною Фуентес Ла Рош, яка тонко відчуває український контекст і чудово орієнтується в топових українських письменниках і письменницях.  

Серед іншого, вони говорили про складні сьогоднішні відносини українських інтелектуалів з російськими: Крістін каже: «Я спершу не розуміла радикальних настроїв українців, які категорично відмовляються від будь-яких перетинів у співпраці з тими російськими інтелектуалами, які є опозиційними до російської влади. Але я врешті відчула і зрозуміла, ще не час. Ми маємо дати вам можливість пройти певний шлях відновлення і повернення до тих себе, що здатні діяти в менш чорно-білому спектрі».

Крістін влучно порівняла це зі складним процесом аб’юзу у стосунках, коли від жертви вимагають мудрості, виважених рішень і готовності до спілкування з родичами аб’юзера. Ірина згадує, що й сама рік тому була налаштована значно більш радикально й емоційно: «Вже сьогодні я шукаю доречні аргументи й аналогії, які здатні пояснити, чому ми, українські культурні діячі і діячки, ще не готові до будь-яких перетинів і сприймаємо всі ці спроби мирити нас на різних майданчиках як певний вид насильства».

Про меседжі

Ірина вважає, що одне з її завдань на цьому фестивалі — вкотре нагадати в Мексиці, що війна в Україні досі триває, адже тут це швидко відходить на другий план. 

Водночас їй важливо не створювати образ жертви, а нагадувати, що українці борються і продовжують бути сильними разом: «Так само ми прагнемо цього об’єднання з іншими людьми у світі, адже важлива солідарність культурної спільноти. Я вірю, що роль культури саме в тому, щоб наводити фокус і розповідати історії, з якими люди можуть себе емоційно асоціювати. Мій фільм “Земля блакитна ніби апельсин” зробив непогану роботу на цьому полікультурному полі, бо він розповідає про простих людей, які перед лицем біди не здаються, а намагаються жити і навіть насолоджуватися життям. Вони спираються на універсальні речі: сім’я, любов, дружба, любов до мистецтва. Мексиканцям з їхньою багатою культурою, що будується на постійних перетинах життя і смерті це також близько».

Мексиканці дуже шанують свої традиції і мають специфічну оптику для погляду на світ: живи сьогодні й насолоджуйся миттю, бо невідомо, що буде завтра. Дякуй тим, хто про це подбав. Твої мертві поруч, вони тебе бережуть і передають привіт через символи й певні сили природи — наприклад, пташку колібрі.

На фестивалі Ірина часто чула про українців слово «resilience». Вона з ним цілком згодна, адже теж прагнула показати мексиканцям, що ми вміємо сміятись і здатні жартувати про геть не смішні речі. 

Після показу свого фільму Ірина спілкувалася з мексиканськими журналістами, які ставили запитання і про фільм, і про мистецтво, і про Україну. Один з них прийшов з подарунками: «Він подарував мені шарф футбольних вболівальників “queretero”, бо знає, що українці люблять футбол. Тут ми on the same page. А також — кам’яну черепашку, тому що це символ витримки і миру». 

Паралелі

У Мексиці Ірина знайшла багато паралелей з Україною. У містечку San Miguel del Allende вона потрапила у вир вуличної фестивальної ходи, з різними костюмами та зірками в руках, схожими на ті, які ми носимо під час Маланки і різдвяних святкувань. Були також кончерос — традиційні танці ацтеків з барабанами, дуже специфічні й ритмічні. Ірина розуміє, що це не репрезентує всю сучасну Мексику. Але так само, на її думку, не можна судити й про Україну лише за Маланкою на Буковині. 

«Навіть перший неглибокий погляд на прояви їхньої культури часто мені нагадував про щось, що я бачила вдома. Особливо про культуру Галичини з її ставленням до смерті й певні народні традиції. З новими мексиканськими знайомими ми постійно обговорювали особливості традиційних культур: вони розповідали про кончерос, а я миттєво гуглила і показувала, як відбувається Маланка в Красноїльську і як виглядають наші костюми або вишиванки», — пояснює Ірина.

У Мексиці люди теж носять вишиванки в повсякденному житті. І хоча їхні традиційні орнаменти відрізняються від українських, але є і певні елементи схожості, зауважує Ірина: «Моя знайома українка, яка вже чотири роки живе в Мексиці, розповідала, що коли вона вбирається в українську вишиванку, то часто місцеві жителі думають, що це їхня мексиканська. Також в ці дні перед Днем Незалежності Мексики я бачу багато паперових прикрас — Papel Picado. А я показала їм, як виглядають наші витинанки». 

Ірина наголошує, що на основі таких спостережень не можна говорити про глибокий зв’язок наших культур, але це точно свідчить про те, що наші предки проживали спільні досвіди, які ставали основою їхнього світовідчування і способом вираження у мистецтві. Спільні точки перетину — те, що об’єднує і дозволяє зайвий раз будувати міцніші перехрестя на полі культурної дипломатії. 

Читайте також: Як онлайн резиденції сприяють популяризації української культури за кордоном

Крістіна Фуентес Ла Рош брала участь у створенні та керівництві фестивалями Hay Festival в таких країнах, як Колумбія, Іспанія, Мексика, Ліван та Перу. Вона добре розуміє, що такі фестивалі кидають виклик стереотипам і упередженням та допомагають людям у безпечному середовищі відчувати різноманітні культури з перших вуст. Саме такі взаємодії зменшують розриви та непорозуміння між націями. На прикладах цих фестивалів бачимо, наскільки потрібно українським культурним діячам бути присутніми на них, аби хоч на дещицю розкрити унікальність української культури, яка може стати близькою іншим людям.

Публікація відбувається за підтримки Британської Ради та Українського інституту у межах Сезону культури Велика Британія/Україна.