Як відомий мореплавець Джон Франклін підкорював суходіл на своїх двох

Відкриття повільності / Стен Надольний; пер. з нім. Ігоря Андрущенка. — Харків: Вид-во «Жорж», 2020. — 520 с.

Джон Франклін жив у власному світі, де всі речі, здавалося, втратили здатність рухатися швидко. Його свідомість вперто відмовлялася поспішати і не зважала на глузування, кпини і знущання оточення. Він повільно, але впевнено йшов до мети, перетворюючи вроджену ваду на найсильнішу рису свого характеру. І зрештою недолугий хлопчик із провінційного містечка став контр-адміралом англійського флоту, видатним мореплавцем і всесвітньо відомим дослідником Арктики.

«Відкриття повільності» — це не просто біографія видатної особистості, це історія про особливу людину, яка не тільки прийняла те, що вона не така, як всі, але й змусила інших жити у її власному ритмі і за її власними плином часу.

Сьогодні ми читаємо уривок з українського видання книжки, яке вийшло у видавництві «Жорж», у якому розповідається про те, що буває, коли природжений мореплавець подорожує суходолом.

Дивлячись довго в одну точку, можна було поринути в роздуми. Спершу Джон бачив тільки хрест у центрі майдану, але помалу до нього додавалися речі довкола: сходинки, будинки, повози; він розглядав усе без поспіху та хапанини. Водночас у його голові вималювалося пояснення всіх знегод, немов єдина картинка, в якій поєднались і сходи, і будинки, і обрій ген-ген. Тут вони всі знали його і знали, як йому доводиться напружуватись. А якби він знайшов інших людей, більше схожих на нього самого, почувався б як риба у воді. Мають же бути такі. Може, за тридев’ять земель. Там він і швидкості притьмом навчиться. До того ж йому кортіло побачити море. Тут із нього нічого не вийде. Джон твердо вирішив: сьогодні вночі він піде! Все одно матуся не годна його захистити, він її — теж, тільки серце бідолашній крає.

«Зі мною нелегко, — прошепотів Джон. — Але я змінюсь, і все буде по-іншому!»

Він мусить рушити звідси на схід, до моря, звідки приходить вітер! Йому аж дух перехопило на радощах. Одного дня він повернеться, як той Томмі з книжки, прийде сюди, спритний, швидкий, пишно вбраний. Зайде в церкву і просто посеред служби вигукне: «Досить!» І всі, хто кривдив його матусю, підуть із села самохіть, і батько тоді буде скинутий і позбудеться голови.

Над ранок Джон вислизнув з дому. Він рушив не через майдан, а повз стайні й хліви вискочив навпростець на пасовища. Його, напевно, шукатимуть, отож сліди залишати не варто. Проминув Інг-Мінг. Шерарда Джон вирішив не будити, бо той бідний і ще причепиться до нього як реп’ях до кожуха, а на корабель його через малолітство все одно не візьмуть.

Джон дістався стаєнь Гандлбі. На вулиці досі відчувалася волога прохолода, тільки-но засіріло. Хлопчину тягнуло в далекі краї, і в голові у нього був чіткий план. Якоюсь мілкою канавою Джон дістався річечки Лімн. Хай думають, що він подався до Горнкасла, а не до моря. Давши чималого гака, хлопець обійшов Спілсбі з півночі. На світанку Джон перетнув убрід Стіпінг, несучи черевики в руках. Тепер він зайшов далеко на схід од села. Єдиний, кого він ще міг зустріти дорогою, — це пастух на пагорбах, хоча той зазвичай спав по пів дня, вірний своєму переконанню, що ранок цілком належить лісовій звірині. Пастух мав удосталь вільного часу, тож чимало розмірковував, здебільшого підперши голову кулаками. Джон любив пастуха, але сьогодні краще не траплятися йому на очі. Бо ще, чого доброго, заверне. Дорослі завжди мають інші переконання щодо дітей, які втекли з дому, навіть звичайнісінький пастух, до того ж лежень і заколотник.

Сяк-так просувався Джон лісами й полями, тримаючись якнайдалі від доріг, перелазив через огорожі й живоплоти. Коли хлопчина заходив у темні хащі, а тоді, продершись крізь кущі, знову вибирався на роздолля, сонце квапилося йому назустріч, щоразу дужче обдаровуючи спочатку світлом, а потім теплом. Колючки подряпали йому ноги. Але він радів як ніколи, бо був тепер сам по собі. Звіддалік долинали звуки пострілів — мисливці вийшли на полювання. Він зробив гак через луки, аби хтось ненароком його не підстрелив. Джон мріяв знайти таке місце, де ніхто не говорив би йому, що він занадто повільний. Але таке місце, напевно, за тридев’ять земель.

У нього був однин шилінг — подарунок Метью-мореплавця. У разі крайньої потреби за нього можна було придбати печеню з салатом. А ще за шилінг можна було проїхати декілька миль у поштовому диліжансі, щоправда зовні, на даху. Проте він не зміг би там втриматися або вчасно прихилитися, коли повіз заїздив би в якесь підворіття. Як не крути, море і корабель, безумовно, кращі.

З нього вийшов би, мабуть, непоганий стерничий, тільки треба, щоб інші йому довіряли. Декілька місяців тому вони заблукали в лісі. Але він, Джон, стежив дорогою за всіма поступовими змінами навколо — за тим, як змінювало положення сонце, як мінялася земля під ногами, — і тоді він один знав, у який бік їм повертатися. Він накреслив на землі план, але вони навіть глянути на нього не схотіли. Зопалу щось вимірковували, а потім од цих рішень відмовлялися. Він не міг піти навспак сам-один, бо його просто б не відпустили. Мов водою облитий, плентався він слідом за маленькими королями шкільного подвір’я, скоряючись волі цих верховодів, які заслужили шану й повагу швидкістю, а тепер не знали, куди йти далі. І якби не пастух-шотландець, довелося б їм ночувати просто неба.

Сонце вже було в зеніті. Удалині північний схил пагорба поцяткувала овеча отара. Щодалі частіше траплялися на шляху канави, заповнені водою, дерева рідшали. Перед ним розкинулася долина, а на ній — вітряки, алеї, садиби. Вітер посвіжішав, чайок стало більше. Обережно Джон долав загорожу за загорожею. Корови, мотаючи головами, неквапом підходили до нього, щоб краще розгледіти.

Він приліг біля огорожі і заплющив очі. Сонце осяяло прикриті повіки червоним вогнем. Якби ж то можна було ось так тут сидіти і, завмерши, наче камінь, століттями дивитися на те, як на місці трав’янистих луків виростають ліси, а болота перетворюються на населені пункти або поля! І жодна б душа ні про що не питала, адже ніхто б і не знав, що він людина, допоки він не ворухнеться. Тут, під огорожею, населення землі вже не було чутно, хіба що десь ген-ген удалині квоктали кури, брехали собаки й час від часу потріскували постріли. А що, як у лісі він зустріне розбійника? Віддасть шилінг та й годі… Джон устав і пішов через пастівник. Сонце вже було на вечірньому прузі: ось-ось пірне десь за обрій удалині за Спілсбі.

Ноги гуділи, язик і губи посмагли. Хлопець обігнув ще одне село. Думки про рідну домівку і вечерю хлопчина запросто відігнав. Незважаючи на голод, він тішився, уявляючи, як вони там сидять і чекають (ці люди, які не вміють чекати), і збирають якісь зауваги, призначені для його вух, купу зауваг, яких вони не зможуть спекатися.

Село звалося Інґолдмеллс. Сонце сіло. Аж тут за межами села хлопчина побачив те, що шукав. Перед ним розкинулася неозора свинцево-сіра рівнина, брудна й непевна, наче якесь хлібне тісто, що випхалося з горщика, моторошна, наче далека зірка, коли глянути на неї зблизька.

Джон глибоко зітхнув. Він напружив ноги і помчав до цього величезного просторища так швидко, як тільки міг. Тепер він знайшов місце, яке належить йому неподільно. Море — його друг, він відчував це, нехай навіть нині воно і не здається привітним. Тим часом сутеніло. Джон знемагав від спраги, тож заходився шукати воду. Але де там. Навколо були тільки намул, пісок і тонесенькі струмочки. Доведеться почекати. Лежачи біля хижки для човнів, він дивився на чорну смужку обрію, допоки заснув. Уночі хлопчина прокинувся в тумані, змерзлий і голодний.

Море досі було під боком, він чув його. Джон пішов туди і схилився над самою водою, його обличчя мало не торкнулося лінії, де суша переходила в море. Де точно межа, достоту він не міг розгледіти. Спробуй-но вгадати, чи у воді він, чи на березі. Тут є над чим подумати. І звідки взялося стільки піску? І куди зникає море, коли починається відплив? Хлопець був щасливий, хоча й цокотів од холоду зубами. Тоді повернувся до хижки і спробував заснути знову. Вранці він рушив уздовж берега, дивлячись, як розлітається бризками піна. Як же йому потрапити на корабель? Біля розтягнутої чорної сітки, що кепсько тхнула, якийсь рибалка лагодив перевернутий човен. Джонові треба було як слід продумати своє запитання й потренуватися, щоб чолов’язі відразу не ввірвався терпець. Оддалік хлопчина розгледів корабель.

Вітрила мінилися в променях вранішнього сонця, корпус уже пірнув за небокрай. Рибалка впіймав Джонів погляд, відтак, примружившись, і собі припав очима до вітрильника.

— Це фрегат, військовий корабель, — промовив він і далі заходився теслярувати.

Джон глянув на чоловіка й запитав:

— Скажіть, будь ласка, а як мені потрапити на корабель?

— Це тобі в Гулль, — озвався рибалка і показав молотком на північ. — Або в Скеґнесс, що на півдні. Якщо пощастить,
потрапиш.

Він зміряв Джона швидким поглядом з голови до п’ят з неприхованим інтересом, про що свідчив застиглий у повітрі
молоток. Але більше з його вуст не злетіло жодного слова.

Вітер шарпав Джона і гнав у спину, хлопець простував на південь. Безперечно, йому пощастить, і він-таки дістанеться Скеґнесса! Хлопчина не зводив очей з довгих хвиль, які безперестану викочувалися на берег. Часом сідав перепочити на колоди, складені тут у барикади: вони мали заступати шлях морському піску. Джон сидів і дивився, як змінюються візерунки на мокрій гладенькій землі: то раптом розтечуться тонкі струмочки, то з’являться дрібненькі озерця або крихітні дірочки, а тоді — раз — і знову рівна поверхня. Чайки радісно кричали йому: «Так тримати!», «Тільки вперед!» І їсти він ні в кого не проситиме! Головне — потрапити на корабель, там уже нагодують. Якщо його візьмуть, він не зійде на берег, доки не обійде тричі навколо світу, а тоді хай уже відправляють додому. За дюнами зблиснули дахи Скеґнесса.

Він геть виснажився, але почувався впевнено і спокійно. Хлопчина сів на землю і втопив зір у ребристий мокрий пісок. Десь у місті за дюнами били дзвони. Везіння в Скеґнессі закінчилось. Із холодцем пощастило, а з фрегатом — ні. Але він цим не переймався. Десь поруч тут має бути Ґібралтар-Пойнт 1, і багато кораблів проходять повз нього до затоки Вош.

За пів години ходи по розпеченому піску Джон озирнувся. Місто вже розчинилося в серпанку, і тільки маленька чорна цятка ясно вирізнялася. Цятка рухалася! Хтось стрімко наближався до нього. Джон тривожно вдивлявся в рух. Темна тінь на очах видовжувалася, стрибаючи вгору-вниз. Це не піший мандрівець! Джон заквапився, мало не падаючи, до дерев’яного хвилелому, кинувся на землю біля води і спробував заритися в пісок. Лежачи горілиць, він почав загрібати мокру кашу руками і ногами, сподіваючись, що ось-ось море викотить одну зі своїх довгих м’яких хвиль і накриє його з головою так, щоб стирчав тільки ніс. Тепер він чув, як стрімко наближається собачий гавкіт. Джон затамував дух і прикипів очима до неба. Хлопчина невідривно дивився на хмари, його тіло задерев’яніло, ніби він уже й сам перетворився на якусь колоду-хвилелом. Тільки коли собаки загавкали йому просто на вухо, він здався. Вони піймали його.

Купити книжку.