Інтелект напоказ: чому в соцмережах люди пишуть неправду про читання книжок

У січні 2021-го Нік Бейтс, гендиректор компанії Bookbarn International, яка здає в оренду книжки для фільмів і роликів, в інтерв’ю ВВС заявив: за час локдауну команда наростила продажі. Британці почали купувати книжкові полиці чи цілі бібліотеки задля фону на відеодзвінках. Попит зріс щонайменше уп’ятеро. За рік до цього під час опитування Sky Arts більш як 1000 респондентів заявили: регулярно брешуть щодо читання класики. Найчастіше кажуть неправду про романи Яна Флемінга, Джорджа Орвелла, Гарпер Лі та інших класиків. Чому люди кажуть неправду про кількість прочитаних книжок або читання взагалі, як на це впливають соцмережі й чи треба з цим щось робити розбиралися з Ольгою Керхер, психологинею, тренеркою зі здорового мислення, засновницею OkWomanClub, та Ольгою Іванюк-Долженко, психологинею, гештальт-терапевткою, членкинею Української Спілки Психотерапевтів.

Неправда про кількість прочитаних книжок

Сьогодні існує така тенденція, що люди кажуть неправду щодо кількості прочитаних книжок. Водночас вони можуть вільно ділитися інформацією про те, скільки проглянули чи не проглянули фільмів і серіалів. Психологи пояснюють це тим, що в нашому суспільстві фільми не стали показником розвитку й сприймаються більше як розвага. Хоча даремно. Натомість книжка сприймається як щось серйозне із серії розвитку, пізнання. 

«Тому першою причиною, чому люди обманюють щодо читання книжок – це бажання здатися кращими. Часто для цього обирають шлях засудження когось, щоб на їхньому тлі видаватися авторитетнішими чи розумнішими. Кажучи про 5 прочитаних книжок (коли насправді прочитано тільки 1 чи 2), людина у своїх же очах «виростає» професійно та кар’єрно», — пояснює Ольга Керхер. 

Друга причина, за її словами, це намагання справити враження на когось, щоб морально домінувати. Діти в садочку люблять мірятися «Мій тато сильніший», «А я швидший» чи «Моя мама красивіша». Це те саме, тільки в дорослому віці. Люди в такий спосіб намагаються когось вразити. 

«Третя причина: щоб не вирізнятися з-поміж інших. Трапляються ситуації, коли люди бояться не вписатися в чиїсь стандарти, очікування, соціальну групу. Цьому особливо сприяють соцмережі, які формують певне враження про світ. Мовляв, блогери, ведучі та бізнесмени виставили списки з книжками — і мені теж потрібно так зробити. Це збирає лайки, похвалу, задовольняє в такий спосіб потребу у визнанні», — додає Керхер. 

Проте психологи радять пам’ятати: кількість прочитаних книжок не характеризує нікого ні як професіонала, ні як людину. Це — не оцінка особистості людини. Це — показник інтересів, уподобань.

«Важливим є питання змісту. Можна «проковтнути» роман на 500 сторінок за 3 дні, бо так захопливий сюжет. А можна “різати” шматками якесь наукове видання, бо по-іншому просто ніяк. Також є поезія, яку формально можна прочитати за вечір, а є видання, де кілька шарів, алюзій, і «з’їсти» швидко це не вийде. Це все до чого: кількість книжок чи назв ні про що не говорить, адже насправді важливіша якість», — додає Ольга Іванюк-Долженко.

За її словами, коли ми починаємо говорити про кількість, то вмикаємо нарцисичну, конкурентну частину, але втрачаємо суть самого читання. Тобто пізнання себе. Тому що через книжку людина пізнає себе, власні грані, рефлексії. А цифрою ми просто зводимо фокус винятково на кількісну характеристику.

«Коли в мене питають, скільки я книжок за місяць чи рік прочитала, саме по собі питання вже є таким, що напружує, змушує назвати певну цифру, яка має влаштувати інших. Це одразу стає схожим на звіт у школі про прочитані книжки влітку. Ніби відчувається тиск, хоча ми вже дорослі й не в школі. Адже комусь, наприклад, не заходить та чи інша книжка. От прочитала людина 50 сторінок і розуміє: це – не її. І це нормально не силувати себе дочитати до кінця. Я не можу з’їсти більше, ніж я можу. Це один з важливих етапів дорослішання – вчитися відкладати незавершені речі, якщо вони не приносять користі, ресурсу, задоволення, а не змушувати себе продовжувати», — наголошує Іванюк-Долженко.

Сором щодо книжкових інтересів

Часто через несприйняття соціумом або висміювання люди соромляться й своїх книжкових інтересів. 

Згідно з опитуванням Ukrainian Reading and Publishing Data 2018, яке провело «Читомо», Центр Разумкова та цифрове видавництво  Gutenbergz, серед українок найпопулярніші класика і любовні романи (по 34% читачок читали книжки цих жанрів протягом року). Чоловіки надають перевагу детективам (їх протягом року читали 40% читачів), фантастиці, фентезі та науково-популярним книжкам. Водночас досі існує шеймінг і мізогінія щодо жіночих любовних романів і тих, хто їх читає. Принаймні в соцмережах мало хто може з гордістю заявити, що читає бульварні детективи чи еротичні романи. Зате з радістю розповідають про прочитані твори Канта, Еко чи Харарі.

2018-го Меган Рубінер Зінн, американська письменниця і колумністка New York Times, Dame, Salon, Jezebel and Grown & Flown, присвятила цій темі окрему колонку. Вона дивувалася, що самі жінки вважають прихильників любовних романів неосвіченими, такими, що мало заробляють, і можуть хіба сподіватися на щастя в книжках. Редакторка іншого видання, Соня Філд, розповіла, що тривалий час соромилася своїх смаків, хоча крім любовних романів читала фентезі та паранормальну романтику. Визнати захоплення зуміла після одруження та народження дітей. 

“Romance novels? You mean porn for women?”
“No, I mean romance novels. When I want to watch porn, I just watch porn.”

— Mia Hopkins (@MiaHopkinsxoxo) May 24, 2017

Just an unshakeable belief that a bookstore for women and our literature is important and I won’t apologize or equivocate about that

— The Ripped Bodice (@TheRippedBodice) May 26, 2017

А анонімна колона невідомої авторки у The Guardian взагалі збурила громадськість. Вона розповіла, що таємно пише жіночі романи, аби заробити на фінансування своєї дисертації з філософії. Мовляв, відкрито це боїться робити через критику та несприйняття в академічних колах. Зате іронія в тому, що романи читають у тисячі разів частіше, ніж її наукові праці.

У будь-якому випадку сором та шеймінг примушують видавати за дійсність лише окремі вподобання, замовчуючи інші.

«Сором – це соціальна емоція. Набувається після 2,5-3 років. До того часу діти поводять себе натурально, органічно. Тобто сором – це базова емоція, яку люди освоюють, щоб мати певний статус і змогу взаємодіяти з соціумом. Коли людина каже неправду про свої зацікавлення, то, швидше за все, в її картині світу достойна чи розумна особа має ті вподобання, яких не має сама людина», — пояснює Ольга Керхер. 

Приміром, хтось соромиться того, що читає бульварні романи, тому розповідає винятково про книжки з квантової фізики чи філософії. Він їх може теж читати, але мовчати саме про романи. 

«Це означає, що в уявленні людини успішний професіонал має читати от таку літературу. Ця ситуація вже зовсім не про читання, а про прийняття себе, своїх захоплень та наше прагнення відповідати ідеалу. Адже насправді добре, що людина читає фантастику, детективи чи любовні романи – це теж зона інтересів. А неприйняття себе й бажання ідеалізувати свою особистість призводить якраз до видавання себе за когось іншого. Ніби існує стереотип правильної людини, якою потрібно бути», — додає психологиня.

Цю ж тезу підтримує Ольга Іванюк-Долженко. Соціум та ми самі ставимо собі рамки, обмеження. Вони й провокують грати певну роль у наперед заданих правилах.

«Якщо певна література є, значить вона має попит, значить у неї теж закладаються якість змісти і значить вона теж виконує певну функцію, а отже, має право на існування. Чим я збагачуюся – це моя справа насправді. А те, чи це художня література (класика), чи наукова – це зовсім інше питання», — каже Ольга Іванюк-Долженко. 

Натомість уявлення про те, що кожна розумна людина мусить щось прочитати, й змушує конкурувати на цьому аспекті. На її думку, через це люди й постять фотографії про купівлю 10-ти «розумних» книжок або розповідають, за якийсь рекордний час їх прочитали. Це один із форматів, що дозволяє себе проявити й звернути на себе увагу. 

Книжковий шопоголізм

Бажання видаватися кращими та щось комусь доводити провокують іншу крайність: скуповування книжок, коли їх купують на фестивалях, бо «так треба» чи «всі так роблять». Тут варто розрізняти купівлю з метою колекціонування (як в японців цундоку), закриття певної потреби чи задля зовнішньої демонстрації чогось.

«Потрібно зрозуміти власну потребу: для чого я це роблю. Якщо людина чітко розуміє, що купує книжку, якої у неї ще немає, і їй від цього спокійніше, це вже добре. Я не прихильник того, що це потрібно лікувати чи змінювати», — каже Ольга Іванюк-Долженко. 

Комусь, можливо, дійсно важливо мати змогу придбати книжку собі. Наприклад, раніше не було такого вибору книжок чи фінансової можливості, а тепер є. Тому хочеться закрити саме цю потребу у фізичному володінні книжкою. 

«Наведу приклад зі свого досвіду: я отримувала кайф, коли купувала книжки своєму сину. Купувала їх не тільки йому, але й собі. У моєму дитинстві таких якісних і красивих видань не було. Тому була гедоністична й естетична потреба: хочу мати цю книжку. Це як піти й принести якусь здобич. От я знайшов ікло мамонта і несу його собі в печеру», — додає гешталь-терапевтка.

Ще може траплятися так, що люди хочуть колекціонувати або книжки, або видання певного автора, або конкретні твори, видані різними видавництвами, або автографи. Останні можуть, наприклад, до кінця й не читати, але людині важливо отримати саме автограф від автора. Це як артефакт емоційності, моменти самобутності. 

Дехто може використовувати книжки як елементи інтер’єру. Інколи замовляють у дизайнерів розміщення та стилізацію книжкової полички або цілої стіни чи бібліотеки. Як-от британці купували книжки для фону чи робочого місця у Bookbarn International. Поширена така практика й серед українців. Так, згідно з опитуванням Ukrainian Reading and Publishing Data 2018, 38% тих респондентів, які читають книжки, збирають домашню бібліотеку. При чому це корелюється рівнем освіти та віком опитуваних: чим вони вищі, тим частіше наявна домашня бібліотека.

Зовсім інша справа – скуповування книжок без конкретної мети. 

«Тенденція щодо накопичення трапляється не лише з книжками. Сьогодні люди в усіх куточках світу купують тренінги й вебінари, курси та сертифікати у фітнес-клуби й дуже часто їх не використовують. Це – особливість поведінки, коли людина сприймає купівлю чогось як завершену дію. Мозок дає «зелене світло» на спокій: є покупка – справа завершена», — стверджує Ольга Керхер. 

Аби не накопичувати гори книжок, перед купівлею Ольга радить запитати себе: «Яка мета? Яку хочу закрити потребу?» Можливо, розібратися в якомусь питанні, розповісти про щось подрузі/мамі/дитині, отримати нову інформацію, розважитися. Тоді наш мозок для задоволення цієї потреби вибудовує шлях її реалізації, і книжка тут як один з інструментів задоволення потреби.  

Якщо відсутнє чітке розуміння потреби, це означає, що не так важлива книжка, як момент її купівлі. Тобто ми не книжкою закриваємо потребу, а самим процесом її придбання. І ось це вже схоже до шопоголізму. Коли книжку купили, ендорфіни виділилися, а потім хочеться ще. Це як замкнене коло.

Будь-яка купівля та потреба мають бути усвідомлені. Не варто соромитися своїх бажань чи смаків, чи, навпаки, небажань (коли книжку не хочеться дочитувати). Адже книжка – це про пізнання, нові відкриття, навички, враження та насамперед про екологічність щодо себе. 

Читайте також: Чи соромляться люди, що не читають, та інші питання до дослідників читання