Вінфрід Ґеорґ Зебальд

Історія пересічності: хто-хто живе у «Кільцях Cатурна»

16.08.2021

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Кільця Сатурна, В. Ґ. Зебальд / переклад Романа Осадчука: 2021, Комубук – 321 с.

Цьогоріч у видавництві «Комубук» вийшов переклад «Кілець Сатурна» німецького письменника Вінфріда Ґеорґа Зебальда. Впродовж усієї книжки оповідач Зебальда блукає пустищами графства Саффолк і вводить нас у транс історіями маргінальних людей, оповідками про занепад і неуспіх. Ось він розповідає про провальну ідею розвитку шовкопрядства в Німеччині. А ось прописує випадок смерті тисячі оселедців і те, як 1870 року Геррінгтон і Лайтбоун  розробляли проєкт ілюмінації міста за допомогою субстанції із цих мертвих рибин. 

 

Ці історії такі неймовірні, що місцями не розумієш, чому раніше вони ніколи тобі не траплялися? Але водночас ці історії настільки маргінальні, що пам’ять не має за що в них зачепитись. Вони не вкорінені у звичну нам світобудову, не є нашим каноном. Здається, романізовані есеї Зебальда описують виворіт історії. Описані в книзі герої є незнайомцями для нас. Це Едвард Фіцджеральд (перекладач Хайяма), Алек Ґеррард (який десятиліттями робив модель Єрусалимського храму, вивчаючи його), Томас Браун (бароковий автор і медик) та інші привиди минулого, чиїх облич ми не розпізнаємо.

 

Читаючи всі ці оповідки, ти не розумієш, чи це справді було? Геррінгтон і Лайтбоун існували, чи це продукт фантазій Зебальда? Як перевірити, чи дійсно ці люди існували, якщо про них немає статті у Вікіпедії, старої гравюри чи бодай рядочка в листі якогось видатного діяча минулого?

 

Зебальд справді їздив графством Саффолк, зустрічаючи ці дивовижні примари минулого? Чи він вигадує ці історії занепаду й розкладання, домальовує в похмурому пейзажі привиди й трупи там, де вони пасують похмурій природі?

Власне, в цьому й полягає магія книжки Зебальда. Реальні кільця планети Сатурн – це пил і уламки, хмара сміття й піщинок. Історії Зебальда – це історії зникання, пил з людських кісток, попіл, який з плином часу безслідно змішується із землею. Річ у тім, що це не історії видатних людей, не історії успіху, не історії перемог. Навіть коли серед них трапляються любовна історія – це хроніка провалу, пересічності, тихого життя. Тоді в чому ж полягає притягальна сила цих історій?

 

І хто живе на маргінесах культури? 

Притулок для всіх небажаних

Ранній модернізм – кульмінація романтичного проєкту. Його передсмертні стогони. Далі – шум і вуличне освітлення. Далі гудіння бездушних машин і музика стічних труб. Далі – авангардне перестукування звуків і big city lights, в яких не залишається місця для романтичних двійників і відьом. Дім Ашерів Едгара По впав, його ж Вільям Вільсон заколов себе, а барон Осман перебудував Париж так, що в ньому не залишилося неосвітлених провулків. Більше ніяких заколотів і чудовиськ!

 

Читати також: Повернення галицького спадку й запит на сучасне: чим живе переклад з німецької

 

 

В урбаністичному просторі дуже стрімко зникають місця для жаховиськ. Вони пакують у свої валізи чарівні книжки, сушені новозеландські голови й пробірки з кров’ю (адже сьогодні, як у Джармушевих «Виживуть лише коханці», так складно дістати хорошу кров!). Трилери виживають лише у провінції, у глухих селах. Туди стікаються всі міські жаховиська. Там у блідому світінні каганця вони зализують рани від сонячних опіків.

 

Власне, опіки! 

 

Місто стає не лише ідеальним ландшафтом для вибагливого фланера. Це також втілення антиутопії. Це проголошення культу модерності, світла і розуму. Це цілі натовпи спалювачів минулого, як у Бредбері. Але вони накинулись не на всю культуру як феномен. Вони взялися спалювати покручі.

 

Вдягати свої чистісінькі костюми (скафандри? білі комірці? білі пальта?) й труїти демонів романтизму, як тарганів. Подекуди просто з газових балонів. Подекуди – в газових камерах.

 

Відтоді покручі мають право жити лише під світлом тисяч прожекторів у кіно. Соцмережевий культ видимості й доступності – закономірний наслідок цього процесу. Це вигнання романтичних двійників і розбійників з темряви. Зрештою, вони ж це зробили в культурі останніх десятиліть? Перетворили вампіра на мрію всіх школярок у «Сутінках». Зробили тисячолітніх демонів кавайними котиками в аніме. 

 

«Зло банальне», – підсумовує це все заяложена фраза Ханни Арендт. Ми носимо міхи зла в собі. Чи то пак міхурі. І ніщо не заважає нам з полегшенням їх спорожнити. 

 

Зло банальне. Кронос знищив Урана. Зевс знищив Кроноса. Прометей грайливо підморгував людям, мовляв, ну скільки можна, давайте вже скинемо цього хтивого мудака. 

Вампіри й покручі сидять у прохолодних підвалах провінції й неблагонадійних районів. У магічних історіях Борхеса. У графстві Саффолк. Вони живуть там, куди ми їх загнали чи там, де ми про них забули. Власне, на маргінесах живуть всі, хто є чи був поза нормою. Чудовисько Франкенштейна мусило ховатися в лісах. Інтелігенти Кундери знаходили притулок в далеких селах. ГУЛАГ, всі види політичних заслань і покарань відбувалися за високими мурами й за багато кілометрів від решти світу. Самогубців ховали за межами цвинтаря. Для не виставлених в музейних експозиціях картин (а отже, негідних, нетрендових чи просто пересічних) є цілі невидимі коридори сховищ. Все це – кільця Сатурна, соціальне чи інформаційне сміттєзвалище. Те, від чого світ відвернувся, залишивши його в юнгіанській архетипній Тіні.

Історія життя невдах

На якийсь час у світі було вирішено, що цінними є тільки історії успіху. Одна із закономірних рис виданих кілька років тому в Україні дитячих книжок про видатних жінок в тому, що вони проштовхують думку: ти не просто можеш бути успішною, ти МУСИШ бути успішною. Ми не покажемо тобі життя жінки, як була так, як хотіла бути. Ми покажемо тобі, що ти мусиш стати непересічною. Ти мусиш відплатити століттям патріархату. Ось тобі канон твоїх мучениць. Тягнись до їхнього прикладу. Ось тобі Вірджинія Вулф і Мері Шеллі. Їм було складно, але вони зробили це. Позбулись хвоста, відростили ноги, страждали від кожного кроку, як страждала Русалонька. І це і є життя, гідне наслідування! 

 

Проблема кожної біографії видатної людини в тому, що вона прописує шлях життя видатної особистості як дорогу до геніальності.

 

Біографія шукає сліди непересічності в дитинстві. Біографія варить у реторті дитячих травм і шкільного булінгу коктейль геніальності. Біографія промальовує мапу зі знакових дат і подій. 

 

Те, що історію пишуть переможці також означає, що десь є чистилище переможених. Сюжет «Кілець Сатурна» – це повільна прогулянка тією частиною історії, яка не вдалась. Власне, час від часу література як така – єдиний притулок для переможених. Велика красива рамка, в яку вставляють фотографію пересічних людей. І я наголошу, це єдина рамка, в якій пересічність стає прекрасною й знаходить адептів повторювати свій пересічний шлях.

Купити книжку.