Катерина Міхаліцина: Часом наша пам’ять – найбезпечніший з усіх можливих сховків

Письменниця, перекладачка, художниця Катерина Міхаліцина від початку повномасштабної війни взялася за волонтерство: спочатку разом з чоловіком та друзями організовувала збори й передачі для військових. Потім почала влаштовувати аукціони своїх малюнків для підтримки притулків для тварин, зокрема нікопольського «Шансу на життя», яким зараз опікується найбільше. Згодом стала «зв’язковою» між литовськими письменниками та культурними діячами, які активно збирають й передають допомогу для української армії. Також Катерина долучається до літературно-волонтерських поїздок, які організовує Український ПЕН, їздить із виступами за кордон, комунікує з іноземними авторами, що приїжджають в Україну.

У межах спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили про спогади, які закарбовуються у пам’яті, світло, що допомагає у найтемнішій темряві, про Литву, українські міста, найяскравіші кадри, поезію, почуття провини й любов.

– Рік повномасштабної війни позаду. Яким він був для вас?

– Я поки що не можу його схарактеризувати. Усі порівняння надто шаблонні, а власного означення для цього року я ще не віднайшла.

– Які спогади про нього ваша пам’ять намагається витіснити? А які, навпаки, залишаться з вами на все життя?

– Залишаться люди та їхні історії, прочитані, записані чи спільно пережиті. Навіть, якщо це – єдина розмова в автобусі чи в підвалі херсонського театру. Залишаться поруйновані будинки – принаймні, ті, які бачила на власні очі: у Дніпрі, Бородянці, Кривому Розі, Краматорську. Думаю, пам’ятатиму їх, навіть, якщо їх знесуть і перебудуть заново. Пам’ятатиму покусані осколками стіни в Нікополі чи Харкові, стіни, які хочеться гладити. Трупний запах на ізюмському цвинтарі, скошені обстрілами дерева, пробиті кулями книжки й віконниці, лопотання прапорів над могилами воїнів та воїнок.

Водночас – пам’ятатиму театр в Херсоні, побудований за зразком маріупольського. Жінку, яку тримаю за руку, поки вона тихцем розповідає, як уникла смерті. Фіранку, що розвівається у розбитому вікні бібліотеки, з якого видно російські позиції. Історію про хліб в Миколаєві, який пекли в усіх куточках області, щоб потім передати бійцям. Високий прапор над Харковом. Невидиме серед пітьми, але все одно живе й відчутне київське Дніпро.

Це тільки перші кадри, які одразу спливають в голові, те, що на поверхні. Але загалом я не дозволяю собі щось витісняти, даю час на те, щоб сприйняти і покласти на потрібну поличку. Чесно кажучи, поки що на цих поличках – хаос. Але усе – там, і нікуди звідти не подінеться. Бо наша пам’ять інколи – найбезпечніший з усіх можливих сховків.

– Що для вас стало найціннішим у ці надскладні часи? Що підсвітлює ваш шлях навіть у моменти найглибшої темряви?

– Люди. Найближчі, які приймають мене з усіма моїми ямами й чорними дірами. А також ті, кого життя принесло лише тепер і невідомо наскільки. Живі, сильні, ламкі, безкінечно прекрасні люди зі своїми тарганами і травмами. Діти, зокрема – які заземляють і допомагають триматися щоденних ритуалів. Литва й конкретно Вільнюс, у якому маю вже свою рідну спільноту і який дав мені духа – Намінукаса, що береже свій дім всупереч вітрам історії. Є така легенда й провулок її імені у вільнюському Ужупісі. Польська Красногруда, де вперше після 24 лютого захотілося знову малювати. А також поле, яке видно з вікон нашої сихівської квартири.

– Розкажіть про Литву. Як почалася ця взаємодія? Як взагалі працює ця велика павутина допомоги?

– Почалося все з Маріанни Кіяновської та перекладацьких майстерень у Львові та Друскінінкай, співорганізаторкою яких вона була ще 9 років тому. Саме Маріанна була моєю брамою в Литву та її літературу. А вже література стала основою для ґрунтовної волонтерської допомоги після початку повномасштабної фази війни.

Саме на базі Літературного фонду Спілки письменників Литви, який покликаний був підтримувати насамперед литовських письменників у скрутних умовах, минулоріч започаткували резиденції для українських письменників (місяць проживання у Вільнюсі та стипендія). Потім цей фонд з ініціативи Лаурінаса Каткуса, Марюса Бурокаса й Донатаса Петрошюса – поетів, перекладачів, есеїстів – перетворився на центр збору коштів та допомоги для українців. 

Читайте також: Ігор Мітров: Богемний поет на війні перетворюється у звичайного солдата

Перший збір оголосили наприкінці осені, а вже у грудні Марюс, Лаурінас і Донатас приїхали до Львова з автівкою для ЗСУ і купою всілякого добра. Авто передали частині, якою опікується Жіночий Ветеранський Рух. Також вони побували в Києві, Ірпені, Бородянці й Бучі. Це живосвідчення з їхнього боку дуже важливе. Скоро хлопці купуватимуть вже третє авто. Крім автівок, вони придбали для наших військових кілька потужних генераторів, рації, прилад нічного бачення, одяг, грілки та багато іншого. Зараз, на третій їхній приїзд, готуємо, зокрема, приємні речі для постраждалої від русні чернігівської бібліотеки для дітей імені Довженка.

І я безмежно вдячна Марюсу, Лаурінасу й Донатасу за цю ініціативу. Бо все це – про глибокий зв’язок, довіру й несамотність у цьому тотальному триндеці. Й особисто для мене – шлях до світла з тієї найглибшої темряви, про яку ви питали. 

– Те, що роблять для нас литовці, поляки, інші народи. Про що це для вас у першу чергу?

– Уся ця допомога й підтримка, про яку не треба просити і яка не потребує пояснень, бо є шкірне розуміння, що таке росія, і що буде, якщо вона пройде по нас і далі – це про можливість тривати й опиратися. Про можливість бодай секундного передиху, опертя, несамотності в усьому, що сиплеться. Про наш підсилений голос, який важче заглушити.

– Як почуваєтеся за кордоном? Чи доводилося стикатися з нерозумінням чи несприйняттям того, що у нас відбувається?

– У Литві почуваюся майже як вдома: стільки розуміння й підтримки – на різних рівнях. Але і там буває боляче. Бо розслабляєшся – і навалюється хвилею все недопережите тут: бо почуття провини і «роблю недостатньо» несеш за собою всюди, як равлик хатку, бо в межах рідних кордонів все одно легше, ніж поза ними. 

У Польщі розуміння так само багато, але доволі часто доводилося відповідати на запитання, чому не виїхали з родиною, про якісь побутові речі, про російськомовних українців. 

В Мілані вдалося пробити малесеньку лазівку, викликати зацікавлення тим, як війна змінює бібліотеки, як діти реагують на сирени. Моя Ярина (середня донька, 12 років – Ред.) якраз була поруч, і виявилося, що це діє: ось моя донька, ось так і так вона проводить свій час у сховищі під школою. Маленькі, начебто дуже приватні щоденні історії викликають реакцію. В Італії із цим дуже складно. Думка, що побутує серед загалу: «Та втихомиртеся вже зі своєю війною, помиріться, не псуйте нам піцу з вином…». Тому так важливо, що письменник і журналіст Паоло Джордано, в якого саме вийшла нова книжка – «Тасманія» – і наробила трохи галасу, приїхав до Львова, проїхав зі мною і Санькою (чоловік – Ред.) 3000 км, побував практично під Часовим Яром і все це потім описав у людських історіях. Його стаття справила неабияке враження на італійську публіку.

– Які меседжі на цьому етапі війни варто артикулювати для іноземців? Що ще вони можуть зробити для нашої перемоги?

– Найголовніше, мабуть, чітке розуміння: якщо ви хочете допомогти українській культурі й цивільним – підтримуйте українську армію. Бо одне без іншого просто неможливе. І ще: від західних партнерів нам потрібно не так співчуття, як розуміння, хто ми і на якому шляху стоїмо, яку ціну платимо за те, щоб просто бути.

– Окрім волонтерства, ви багато пишете поезії, малюєте, продовжуєте перекладати. Чим вас зараз наповнює кожне із цих занять?

Чесно кажучи, мені зараз легше писати, слухати, читати про інших. Наприклад, за цей час я зробила кілька інтерв’ю для «Локальної історії»: з Генрі Маршем, Майклом Катакісом, Едіт Еґґер, Марюсом Бурокасом, Вітасом Декшнісом, Антанасом А. Йонінасом. Зараз в роботі наступні розмови. Це моє «вперше». Завдяки волонтерсько-літературним поїздкам Україною із ПЕНівськими колегами, почала писати емоційні репортажі. Нотую багато історій жінок-волонтерок або просто жінок, які дають чи не дають собі раду з цією війною. 

Переклад і редагування – це більше про роботу. Ту, яка «робота-робота». І от саме з нею складно, не вистачає мотивації та зосередженості. Те, що раніше виконувалося за годину, зараз займає в кращому разі дві-три. Зате я повернулася до перекладу віршів: Віслави Шимборської та Якуба Пшоняка з польської, Марюса Бурокаса – з литовської, Рімаса Ужґеріса та Майкла Катакіса – з англійської. Перекладаю просто для себе, бо ховаюся в їхні тексти, шукаю опору або відзвуку власні емоції та страхи. 

Малювання для мене – про сміливість і виклик. Завдяки перекладачці Аллі Татаренко мої малюнки стали ілюстраціями до хорватської антології української воєнної поезії. Потім Анета Камінська, поетка й перекладачка, попросила малюнок на обкладинку своєї збірки «pokój z widokiem na wojnę». Але в неї такі про-нас-вірші, що намалювалося ще й кілька внутрішніх ілюстрацій. Врешті я наважилася проілюструвати власну збірку поезій, яка вийде у Видавництві Старого Лева. 

З дитячого за минулий рік написала лише один невеличкий текст, але ніяк не наважуся його відпустити. Під час поетичних читань значно охочіше читаю вірші, скажімо, Артура Дроня. Він на фронті, і це найменше, що я можу для нього зробити.

– Чи бачите написане під час війни як окрему збірку? Як би ви її назвали?

– Я довго вагалася, але нарешті, після недавньої розмови з Оленою Гусейновою, піддалася на давні наполягання Саньки – й почала щось потроху збирати. Якщо вистачить сили все упорядкувати, збірка матиме назву, швидше за все, «Уроки ворожості». Принаймні так зараз називається файл із цими текстами.

– Якби ви малювали картину цієї війни, що б на ній обов’язково було?

– Світляки-духи-дому, які зараз і малюються. А ще – коріння і тріщини.

– Чи можете зараз читати? Які книжки про війни вам відгукуються найбільше?

– Намагаюсь, але виходить в рази повільніше, ніж зазвичай. Попередньо стараюся домовлятися із власним мозком про «співпрацю» та зосередження. Дуже добре спрацювали для мене «Хіросіма» Джона Герсі в перекладі Юлії Семенюк, «Дикий Захід Східної Європи» Павла Казаріна. Вкотре перечитала «Подолання гравітації» – про життя і спадок Параски Плитки-Горицвіт, а також історії про мумі-тролів й біографію Туве Янссон та її листи.

Багато читаю дітям і з дітьми. Зі своїми прочитала все з дитячого, що вийшло українською за цей рік про нашу війну: книжки Катерини Єгорушкіної, Володі Чернишенка, Оксани Лущевської, Зоряни Живки, Мар’яни Савки, Григорія Фальковича. 

– Як проговорюєте з дітьми те, що відбувається навколо? Як вони сприймають цю війну?

– Ми з Санькою намагаємося чесно проговорювати з дітьми все, що відбувається, що ми робимо і чому. Найстарший – Антон – добре розуміється на військовій техніці, зброї, структурі нашої армії. Любить меми й слухає кожен випуск Стерненка. Це і є нашими точками входу в розмову з ним. Бути студентом-першокурсником під час війни нелегко, але на будь-які поради спробувати вступити за кордон, у нього одна відповідь: «Якщо я зараз звідси поїду, то як зможу потім повернутися?». 

Середня – Яся – багато чому нас вчить. Наприклад, бути чесною зі своїми відчуттями: боятися, коли страшно, приймати внутрішню глухоту (як захисний механізм психіки і просто, бо так стається), відшукувати в собі закапелки нормального життя, як от: читати Семенка, сидячи на підлозі, їсти млинці в улюбленій кав’ярні, сміятися. Це непросто, але з нею й заради неї – добре. 

Читайте також: Людина, що в пеклі знайшла промінь. Історія Дмитра «Ореста» Козацького

Наймолодший Матвій вигадав стільки різних способів знищення путіна й москалів, що залишилось лише знайти сили, щоб їх втілити. Він разом з нами пакує коробки для військових, клеїть наліпки, відвозить все на пошту. Просить читати вголос, обіймає, коли бачить на очах сльози, і кличе танцювати. Останній рік я танцювала лише з ним: під Жадана й Джоні Мітчел, «Фортецю Бахмут» та Аґнес Обель. 

Війна забрала в них левову частку нашого з Санькою часу, вигострила їх. Але, здається, ми все ростемо кудись разом із ними. Сподіваюся, вгору.

– Що вам дається зараз найважче? До чого доводиться докладати найбільше зусиль?

– Бачити себе, піклуватися про себе. Не ставити знак рівності між собою й війною, залишати собі щось поза нею. І радість дається важко. Тобто, ніяк. Буває пекуче щастя, огром любові, багато зворушення. А от радість – ні. 

– Багато з нас дуже часто відчувають провину: перед загиблими, пораненими, тими, хто втратив рідних, дім. Як даєте собі раду із цим почуттям?

– Найважливіше – це визнати, прийняти, що від цього нікуди не дінешся. Легше не стане, скільки не займай руки й голову, не втікай у дію та безкінечну роботу. Але що точно можливо – це не поглибити провину іншого, не завдати зайвого болю, не розпалювати там, де й так все горить. На це йдуть неймовірні зусилля, але це дуже важливо. Ну й допомагати там, де можеш, і скільки можеш, або навіть трохи більше. Опиратися на вдячність. Бо кожне маленьке «дякую» – це як приступка, по якій лізеш нагору з чорної діри відчаю чи злості. А кому і за що дякувати – є завжди.

– У вас є зворушлива акварель, де зі зруйнованого дерева-дому пробиваються нові пагони, з’являються казкові істоти. Що проростатиме на руїнах наших зруйнованих життів, історій, сердець?

– Любов. Хотілося б, щоб це була саме вона.

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).