Хроніки Пулітцерівських митарств: 5 класиків, які не раділи власній перемозі

Історії здобуття премій та медалей часто цікавіші, аніж факт здобуття, іноді — аніж сам лавреат. Бо ж кожна премія — це не лише історія заохочення молодих (або й не дуже) талантів (або ні), але й складна система перетину мистецтва, політики, суспільного настрою, речей, які обирають підкреслювати, надаючи їм сили, або замовчувати, сподіваючись, що вони зникнуть. Усе це зрештою і творить контекст — найцікавіше, що може бути, коли йдеться про премії. Особливо, коли йдеться про Пулітцерівську премію — одну з найпрестижніших нагород у галузі літератури, журналістики, театрального мистецтва та музики в США.

І поки наростає невдоволення через цьогорічних лавреатів, зокрема йдеться про росіянина Володимира Кара-Мурзу, який отримав премію як дописувач колонки до The Washington Post, час згадати декілька інших контроверсійних Пулітцерівських історій зі світу літератури.

Боротьба проти «найвищих стандартів»: Сінклер Льюїс

Пулітцерівській премії не пощастило мати одного зі своїх головних скептиків в особі Сінклера Льюїса, першого  американського  Нобелівського лавреата (1930) та критика американського середнього класу.

«Усі нагороди, як і всі титули, небезпечні. Шукачі премій, як правило, працюють не заради власної досконалості, а заради чужої винагороди: вони прагнуть написати щось одне, або боязко уникають писати про інше, аби лиш позагравати з упередженнями випадкового комітету. А Пулітцерівська премія викликає особливе заперечення, оскільки умови її присудження постійно і грубо спотворюються», — пише Льюїс у відкритому листі до Комітету після того, як його роман «Стрілець» («Arrowsmith», 1926) здобув перемогу. Проте сама історія почалася дещо раніше.

1920 рік. Льюїс пише роман уп’яте, щоправда, успішний — вперше. У новому тексті під назвою «Головна вулиця» («Main Street») йдеться про дівчину, яка опісля весілля із сільським лікарем потрапляє в нудну, закостенілу провінцію. Саме в «Головній вулиці» Льюїс по-справжньому знаходить «свою» тему: критика американської містечковості та провінційного менталітету. 

Вже 1921 року роман висувають на здобуття Пулітцера — невже це нарешті визнання? От тільки радіти було зарано: Пулітцерівську премію тоді призначали за  «опублікований протягом року американський роман, який найкраще відображує квітучу атмосферу американського життя і найвищі стандарти американських манер і мужності».

Нагородження «Головної  вулиці» премією такого штибу з огляду на жорстке викриття американського конформізму, яким переймався Льюїс, скидалося радше на жарт.

Через це того року Пулітцерівська рада надала перевагу «Епосі невинності» Едіт Вортон — роману, де все ще були відчутні залишки тієї «квітучості», якої прагнув Комітет. Вортон писала, що від смерті й втрат Першої світової війни вона ховалася у світі свого дитинства, в Америці, якої більше не існувало. Тож попри свій тріумф, Вортон таки погоджувалася з Льюїсом, навіть писала про «стандарти», від яких «варто рятувати американську художню літературу». 

Тим часом долю «Головної вулиці» повторив і «Баббіт» («Babbitt», 1922) Льюїса.

Лише за  п’ять років новий, уже третій номінований на Пулітцерівську премію роман, вповні отримує визнання, проте письменнику воно вже не потрібне. «Між Пулітцерівською премією, Американською академією мистецтв і літератури та її навчальною школою, Національним інститутом мистецтв і літератури, аматорськими цензурними комісіями та інквізицією серйозних літературних панянок, письменників всіляко намагаються змусити стати безпечними, ввічливими, слухняними і стерильними. На знак протесту я відмовився від обрання до Національного інституту мистецтв і літератури кілька років тому, а тепер мушу відмовитися від Пулітцерівської премії», — проголошує Льюїс у своєму зверненні, відмовляючись від нагороди.

Утім, у 1930 році він таки приймає Нобеля, тож в очах своїх критиків Льюїс лишився радше ображеним, аніж бунтівним.

Хроніки «образливого й розпусного»: Ернест Гемінґвей

«По кому подзвін» Ернеста Гемінґвея, один із найвідоміших романів в американській літературі, мав усі шанси стати найбільш читаним переможцем Пулітцерівської премії, проте 1941 року не став.

Насправді 1941 року взагалі не було переможця: Комітет не обрав достойного кандидата, перервавши вже доволі тривалу традицію щорічного письменницького тріумфу.

Хай там як, «По кому подзвін» мав, висловлюючись сучасними термінами, одного впливового «гейтера» — Президента Колумбійського університету Ніколаса Мюррея Батлера. Саме він «зарубав» одноголосний захват інших членів Пулітцерівської комісії, стверджуючи, що роман є «образливим і розпусним» та не може асоціюватися зі світлим іменем Колумбійського університету. Причин для таких гучних епітетів не було, тому гострий протест Батлера дехто пов’язав з особистою неприязню до автора.

Проте справжня причина крилася радше в політичних поглядах: Батлера багато критикували за підтримку гітлерівського режиму та захоплення Муссоліні. Саме тому з огляду на його смаки, можна було легко припустити, чому насправді Батлеру так не сподобалася історія про вчителя іспанської, який воює в Інтернаціональній бригаді проти Франко.

Дорогою суперечки з Батлером не пішов ніхто, відтак 1941 з іменем переможця так і не визначилися, бо ж нагородження  Пулітцером когось менш достойного, на думку Комітету, було б репутаційною втратою.

Як і у випадку з Льюїсом, визнання Комітету до Гемінґвея все одно прийшло, хоч  і згодом: 1953 року нагороду отримав «Старий і море».

«Нечитабельний»: Томас Пінчон

Із середини 60–х ситуація Гемінґвея почала все більше нагадувати практику, аніж випадок: із переможцем не змогли визначитися 1964, 1967, 1971, 1974 та 1977. Напруга наростала, було очевидно, що премія проходить через своєрідну ціннісну кризу.

1974-й мав стати роком Томаса Пінчона, яскравого американського постмодерніста, та його роману «Веселка тяжіння» («Gravity’s Rainbow»).

Проте рекомендовану на здобуття Пулітцера кандидатуру відхилили, не надавши жодних офіційних пояснень (рахунок був такий: 3 голоси на користь «Веселки» та 11 – проти).

У статті від The New York Times за той рік йдеться про те, що члени ради «назвали роман Пінчона під час закритих дебатів нечитабельним, затягнутим, а місцями непристойним». Те саме видання повідомляло: «Один з редакторів сказав, що він дуже старався, але зміг прочитати лише третину 760-сторінкової книги». 

Водночас Бенджамін де Мотт, критик і один із членів журі, описав тогорічну роботу Пінчона так: «Жоден художній твір, опублікований в 1973 році, не може зрівнятися за масштабом, оригінальністю і стійким інтелектуальним інтересом з книгою пана Пінчона».

Очевидно, журі так і не визначилося того року, що робити з таким незвичним текстом — факт, що, звісно, не свідчив на користь ані журі, ані премії загалом.

«Премія для пташенят»: Сол Беллоу

Парадоксально, але американський письменник канадського походження, Нобелівський лавреат Сол Беллоу, свого Пулітцера  отримав лише після того, як у переможному романі — «Дар Гумбольдта» («Humboldt’s Gift») — написав: «Пулітцерівська премія — для пташенят, для молодняка. […] Це просто фіктивна газетна премія, яку вручають шахраї та неписьменні. Ти стаєш ходячою рекламою Пулітцера, тож навіть коли ти захрипнеш, першими словами некролога будуть: “Лавреат Пулітцерівської премії помер”». Це — слова персонажа, і чи дійсно так вважав сам Беллоу — питання. Проте причин для подібних тез в реальному житті письменник мав більш ніж достатньо.

Перші серйозні шанси на перемогу у Беллоу були ще в 1954 році з романом «Пригоди Огі Марча» («The Adventures of Augie March», 1953). Потім 1960 року, коли журі рекомендував його роман «Гендерсон — король дощу» («Henderson the Rain King») на здобуття нагороди. Потім 1971 з «Планетою містера Саммлера» («Mr. Sammler’s Planet»). Зрештою, Беллоу таки отримав Пулітцера 1976 — того ж року, що й Нобеля.

Я зрозумів, що відмови — це не така вже й погана річ. Вони вчать письменника покладатися на власні судження і в глибині душі казати: “Та пішли ви до біса”

 

— Сол Беллоу.

Його історія — не про суперечки. Навпаки: 1976 рік став успішним для премії, яка на той момент діяла з перемінним успіхом — цього року принаймні був переможець. Історія Сола Беллоу дещо про інше. Про те, що часто митцеві не вистачає конформізму, а не таланту. І так, настільки все може буде просто й складно водночас.

Отримувати Пулітцера Беллоу, до речі, хотів мовчки, «у поважній тиші». Дійсно, що тут скажеш.

Коріння падінь: Алекс Гейлі

Тим часом кінець 70–х запам’ятався іще однієї історією, цього разу — злету й падіння.  Ідеться про «Коріння: Сага про американську родину» (1976) Алекса Гейлі. Роман оповідав історію викраденого та проданого в рабство африканця. Кунта Кінте — головний персонаж, прототипом якого став один із предків Гейлі, гамбієць, народжений близько 1750 року, поневолений та вивезений до Америки, де він і зустрів свою смерть близько 1822 року.

Опісля публікації 1976, роман «Коріння» здобув  миттєву популярність, розійшовся  мільйонними накладами, а також був неодноразово екранізований. Зрештою, Алекс Гейлі здобув Пулітцера в спеціальній номінації «Особлива згадка» 1977 року за «історію семи поколінь чорношкірої родини від її витоків у Африці до сьогодення в Америці». Здавалося, це справжній успіх. Аж раптом надійшло звинувачення в плагіаті.

Гарольд Курландер, 70-річний автор зі штату Меріленд, подав позов на Гейлі до Мангеттенського окружного суду, стверджуючи, що новоспечений Пулітцерівський лавреат використав у своєму романі «Коріння» цілі пасажі з його раніше виданого роману «Африканець». Пан Курландер вимагав принаймні половину прибутку від «Коріння». Гейлі стверджував, що ніколи не читав «Африканця», проте знайшлися свідки, які наголошували на протилежному. Такий собі Джозеф Брушак розповів, що особисто говорив із Гейлі про «Африканця» і навіть зачитував звідти окремі пасажі після однієї з лекцій. 

Судова справа наближалася до свого апогею, коли надійшла заява про те, що «позов було мирно врегульовано в позасудовому порядку. Алекс Гейлі визнає і шкодує, що матеріали з “Африканця” Гарольда Курландера потрапили до його книги “Коріння”». Суд знайшов 81 збіг із текстом Гародьда Курландера, який виявився автором понад тридцяти вистав, романів, фольклорних розвідок та соціологічних праць та дослідником гаїтянської, афрокарибської, афроамериканської та індіанської культури. «Африканець» вийшов друком 1967 року і не мав й дещиці тієї популярності, яку отримав Гейлі. 

Дослідники цього випадку припускали навіть те, що «Коріння» не базувалося на історії родини Гейлі, а значить — було просто художнім текстом, а не художньо обробленим нон-фікшном, як його рекламував автор.

Роман «Коріння» був найбільшим злетом і найбільшим падінням Алекса Гейлі: шлях від зіркового афроамериканського автора до того, у кого критики вимагали посмертно забрати Пулітцера, виявився дуже коротким.

Читайте також: Пулітцерівська премія оголосила «літературних» лавреатів