Хто такий дідо Иванчік і чому він мусить говорити до всіх

Роман Петра Шекерика-Доникового «Дідо Иванчік» – твір непересічний з кількох боків. По-перше, це ґрунтовна сага про гуцульське життя, яким воно було наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. З тим самобутнім побутом, характерами, віруваннями і космогонією. По-друге – понад 50 років роман був втрачений, лише 2007 року виданий, і то не в повному обсязі. По-третє – він писаний старовіцьким гуцульським діалектом, тобто зберігає ту неповторну мову, якої вже й самі гуцули переважно не пам’ятають.

І от останнє з перерахованого – як великий скарб, так і вибухівка уповільненої дії. Адже якщо мову не розуміють, то й охочих зі словником продиратись крізь хащі невідомих слів знайдеться не так і багато. Та й словників таких катма. А отже, під цей видатний твір закладено небезпеку його малої поширеності, а відтак – неприсутності в живому літературному просторі.

Торік була зроблена вдала спроба подолання цієї небезпеки – начитана і записана аудіоверсія «Діда Иванчіка».

Але ініціатори проєкту «Дідо Иванчік» говорить до всіх» вважають, що цього не досить, аби достукатись до всіх потенційно зацікавлених авдиторій. Тому видавництво Discursus взялося за підготовку книжки-білінгви (оригінал – гуцульський діалект, переклад – літературна українська мова). Спочатку книжка буде видана в електронному форматі. Але згодом видавець обіцяє і друкований наклад.

Переклав книжку письменник і перекладач Іван Андрусяк. Одним із ідеологічних натхненників і автором передмови став поет Василь Герасим’юк. Куратор проєкту — письменник, керівник видавництва Discursus Василь Карп’юк.

Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду, а тому електронне видання книжки буде у вільному доступі на сайті видавництва Discursus. Вже зараз там можна прочитати першу частину роману, натиснувши кнопку «Читати уривок» у верхньому правому куті сторінки.

Журналістка Читомо поговорила з цими трьома учасниками проєкту, аби з’ясувати, в чому найбільша цінність роману і чи не втратить він її від перекладу.

Петро Шекерик-Доників: письменник, етнограф, журналіст чи політик?

Петро Шекерик-Доників народився 20 квітня 1889 року в селі Голови (тепер Верховинський район Івано-Франківської області). 

«Хлопчик Шекерик (тоді, як і всі однофамільці в Головах, ще був Шекерє’к) провчився чотири роки і став улюбленцем легендарного вчителя Луки Гарматія, який подарував своєму найкращому учневі «Кобзаря», чим визначив багато в його долі. Без Гарматія навряд чи мали б ми етнографа й письменника, що творив на гуцульському діалекті, організатора «Січей» (навіть у Вінниці) Петра Шекерика-Дониківа. Учитель Лука з’явився на Гуцульщині якраз на межі XIX—XX століть, і в 1900 році відчинилися двері школи в Головах, що деякий час стояла пусткою, і голівчани вважали, що там поселилась нечиста сила й відпускати туди дітей — справа не тільки непотрібна, а й небезпечна. І Лука Гарматій на відкритті школи «вистрілив чотири рази з гарних жированих гуцульських пістолів», як засвідчив Володимир Гнатюк (і не тільки він), і це мало ефект не менший, ніж би стріляли з гармати: не тому, що гуцули рідко чули постріли — якраз навпаки, а тому, що тільки таким чином тоді в Головах можна було навернути дітей до школи», – описує дитинство Петра Василь Герасим’юк у передмові до книжки-білінгви «Дідо Иванчік».

На визначній ролі Луки Гарматія у становленні Петра Шекерика-Доникового наголошують всі, хто пише про майбутнього письменника. Адже саме вчитель приохотив його до збирання етнографічних матеріалів, познайомив з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Гнатом Хоткевичем, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Шухевичем, коли ті приїжджали у Карпати відпочивати та працювати у Гуцулію. Петро Шекерик-Доників допомагав їм у роботі з фольклорно-етнографічними матеріалами.

Також Петро Шекерик-Доників був чи не першим, і точно найвидатнішим журналістом Гуцулії того часу. Для щорічного «Гуцульського калєндара» писав про побут, традиції до свят, видатні події. Сам і видавав часопис у Жаб’єму (теперішня Верховина).

Станіслав Вінценз, письменник, філософ, публіцист, який був ровесником Петра Шекерика Доникового і жив неподалік – спочатку в Криворівні, а потім у Бистриці, – намовляв його більше писати художні твори, а не віддавати всі сили лише збору матеріалів та публіцистиці. Вважав друга «людиною талановитою, якщо не ґеніальною». І Шекерик-Доників таки написав понад сотню оповідань про опришків, а в 1913 році видав невелику книжку «На дні озера». Найзначнішим його твором визнано роман «Дідо Иванчік».

Петро Шекерик-Доників, окрім літературної, етнографічної та журналістської діяльності брав активну участь у громадському житті. Був і членом Української народної ради, і війтом у Жаб’ю, і послом польського Сейму. Та, очевидно, найбільшу цінність убачав у збереженні для нащадків суті рідної Гуцулії.

«Петро Шекерик-Доників брав участь в Українській Галицькій Армії, створював Січові товариства, навіть у Вінниці, був присутній під час Злуки на Софійському майдані як представник Косівського повіту, а перед тим – Перша світова війна… І після всього цього він повертається у Карпати – людина з такого герметичного світу стільки всього побачила, здається, про це мав би писати. А він повертається і пише про свого діда, про старовітчину, вважає, що то треба зафіксувати. Усе те, що він побачив на початку ХХ століття він вважав менш важливим, як та Атлантида, яка йшла на початку ХХ століття у світовий океан забуття. Збагнув, що мусить залишити живе свідчення про реальних людей, про яких знав усе, на їхній землі — їхньою мовою, яка розлита в їхньому пейзажі — навколо них і всередині», – розповідає Василь Герасим’юк. 

«Жєб’є — під Синиці, 20 цвітня 1940 р. ПШД» – такий підпис стоїть під романом «Дідо Иванчік». Також ця дата – 51-й день народження письменника. І – останній місяць у рідному краї. 15 травня його із сином забрали до Сибіру, і далі – в невідомість. Де і коли загинув Петро Шекерик-Доників – не знати, чи хтось із дослідників тоталітарного режиму колись знайде.

Чому «Діда Иванчіка» вповні віднайшли аж за 75 років після написання?

Про те, що Шекерик-Доників писав великий роман – знали, найперше – Станіслав Вінценз, який вже тоді відгукувався про нього як про значний текст – писав, що друг його «створив твір, який, якщо його колись відкопають, буде гордістю самородного письменства і пам’ятником старої мови, якому немає рівного». Але впевнилися, що він не зник, як його автор, у надрах тоталітарної держави, лише 1999 року. На 110 річницю від народження письменника донька його другої дружини Анна передала рукопис Всеукраїнському товариству «Гуцульщина». Так з’ясувалося, що зберегли цінні папери жінки. Спочатку дружина Параска закопала рукопис, вмістивши у бідон (саме так згодом УПА зберігатиме свої документи!), кілька разів переховувала його, а далі заповіла доньці.

На цьому таємниці не завершуються. Після ретельного опрацювання твір надрукували 2007 року. Але в ньому бракувало 5 розділів у третій частині. Віднайшлося втрачене 20 років по тому. Ще один згорток списаного паперу віднайшла також Анна.

Відтак, видання, яке готується, буде першим повним друкованим відбитком «Діда Иванчіка» (аудіоверсія також озвучує весь текст).

Як «Дідові Иванчіку» заговорити до всіх?

Уперше про твір Петра Шекерика-Доникового «Дідо Иванчік» видавець Василь Карп’юк дізнався від Василя Герасим’юка 2009 року: «Перший раз пробував читати, було складно, і я відклав книжку. За кілька місяців узявся знову, з іншим настроєм, і дуже захопився. «Дідо Иванчік» здався мені колосальним твором, який не лише розповідає певну історію і цінний як літературний текст, а подає весь спектр гуцульської міфології, побуту, реалій. Ідеться не лише про період, коли жив автор – кінець ХІХ – початок ХХ століття, – а набагато глибше у віки. Там відображено створення світу за гуцульською міфологією». 

Карп’юк розповідає, як для нього стало несподіванкою, що твір такої великої сили присутній у нашій літературі: «Я певен, що він може бути цікавий не тільки для мене як вихідця з цих країв – як етнографічний матеріал, як текст, писаний гуцульським діалектом. Це дуже потужний естетично твір з великою концентрацією унікальної інформації, яка може бути поштовхом до різноманітних інтерпретацій у інших мистецьких творах».

Одразу після прочитання Василь Карп’юк загорівся: добре, аби цю книжку могли прочитати інші. Бо знайомі, яким він давав читати «Діда Иванчіка», не могли подужати твір: «Якщо пробиратись слово за словом, то частково контекст зрозумілий, але губиться сюжет і відчуття самого твору. Відтоді я жив з ідеєю, що цей твір необхідно перекласти сучасною літературною мовою, аби з ним міг познайомитись широкий читацький загал, оцінити його, щоб цей твір посів належне місце в українській літературі. Зараз, коли з’явиться переклад – спочатку в електронному виданні, потім у паперовому – «Діда Иванчіка» прочитають літературні оглядачі, критики, просто читачі… Я певен, він займе дуже значне місце в нашій літературі».

Питання, чи не втратить твір значної частини своєї літературної цінності через переклад, є суперечливим. Видавець каже, що радився щодо цього з Мирославом Лаюком, який редагував оригінальний текст (не змінював, а лише виправляв помилки) та Василем Герасим’юком. Перший був «за» із самого початку, другий – спочатку сумнівався, але зрештою теж погодився із доречністю перекладу.

Запитую Василя Герасим’юка: який аргумент його переконав остаточно? Поет відповідає: «Я дуже ціную оригінал, але людина його просто не зрозуміє. Навіть гуцулам то важко зрозуміти. Роман вийшов 2007 року, але не мав розголосу – бо ніхто нічого не втямив. Навіть сюжет, події складно вловити, не кажучи вже про підтексти. Тому це дуже добре, що книжка буде білінгвою. Читач зможе і почути, як насправді звучить мова твору, відчути його енергетику, але і зможе зіставити з перекладом».

Зараз видання оригінального твору, яке час від часу додруковують невеликими накладами, є радше сувеніром у музеї Петра Шекерика-Дониківа у Верховині, стверджує Василь Карп’юк.

«Книжку купляють, беруть як сувенір, але завжди питають, чи нема перекладу літературною мовою? Бо не можуть прочитати», – переказує видавець слова Надії Маківничук, завідувачки музею. «Тут не врятує навіть вивчення гуцульського діалекту, бо він не є чимсь сталим, у кожному селі є свої відмінності, не кажучи вже про райони. Видано кілька словників гуцульського діалекту, але вони не є вичерпними, бо базуються на діалекті певного району».

Василь спочатку думав взятися за переклад сам. Але зрештою вирішив віддати це професійному письменнику, який знає гуцульський діалект з дитинства. Після розгляду кількох варіантів зупинилися на кандидатурі Івана Андрусяка. 

Чому в перекладі «Діда Иванчіка» багато неперекладених слів із примітками?

«Цей твір – як коріння. Це та Гуцульщина, якої я майже не застав, а те, що чув і бачив – було фактично її відгомоном. Але все-таки я застав трохи більше, ніж мої діти. «Дідо Иванчік» зберігає оту справжню, первовічну, старовіцьку Гуцульщину, якою вона була і якою уже ніколи не буде. Література нам такі речі залишає як коріння, яке нас живить. Цей корінь все одно живий, і те, що я мав змогу так глибоко проникнути до нього, намагаючись зробити цей текст доступним не лише гуцулам – це для мене дуже важливо», – каже Іван Андрусяк.

Він погоджується, що мова в цьому творі важить дуже багато, і тому він намагався максимально зберігати мовний колорит – десь даючи примітки, десь лишаючи своєрідний синтаксис. Але все-таки робив текст таким, щоби його могли прочитати не гуцули. 

«При перекладі керувався чуттям. Система полягала в тому, щоби перевести фонетичний правопис на наш теперішній, звичний. А лексику хотілося зберегти максимально, але повністю лишити не можна було – бо тоді половина слів у тексті була б з примітками. Тому перекладав на чутті того, що те або інше слово вживлене, а чи пригадане, в сучасне мовлення, могло би розширити можливості української мови», – говорить Андрусяк.

Втім, як він стверджує, іноді просто не мав вибору – деякі слова взагалі неможливо перекласти: «Ми радились із Василем Зеленчуком (консультант проєкту, поет, науковець з Криворівні, який озвучив роман для аудіоверсії. – Читомо), який живе в тому мовному середовищі, в якому жив Шекерик-Доників, бо я трохи з низин, від мого Вербовця до Голов іти й іти. І разом ми доходили висновку, що деякі речі не можна перекласти не тільки сучасною, але і старожитньою мовою, скажімо Полтавщини або Черкащини передати неможливо. Такі речі ми намагалися зберігати. Ця лексика могла би вживатися не лише в контексті «Діда Иванчіка», теоретично вона могла б мати ширший вжиток, навіть у побуті».

Іван Андрусяк пояснив, що складнощі полягали в перекладі ритуальних моментів і чисто житейських, які вже втрачені. Наприклад, у старожитнього дерев’яного дверного замка – його називали лавчистим – кожна деталька має свою назву – їм нема відповідників у сучасній мові. Або на полонині під час догляду овець були такі процеси, що зараз уже відійшли, бо змінився час, ті самі речі роблять зовсім по-іншому. 

Інколи було складно зрозуміти старожитні назви трав. У деяких моментах просто лишали в коментарях, що це карпатські трави. Василь Зеленчук ходив до своєї мами радитись, розпитувати і про трави, і про деякі деталі одягу. Старожитні ігри, забави звіряв за іншою книжкою Шекерика-Доникового «Рік у віруваннях гуцулів», у якій він це описав.

Топ особливих слів із «Діда Иванчіка» від Іван Андрусяка

• Су́кровище. Місце, де пролилася чиясь кров, де когось убили. Але водночас це і привид, примара – страшний, він може щось і заподіяти…

• Чі́нки і ма́льфи. Це чари – ворожіння, примовки тощо; усе те добре й лихе, що мольфар (але не лише мольфар, а й просто більш-менш обізнана в тому людина) може накласти на людину, тварину, місце…

• Міць і путе́ря. Обидва слова означають силу, але при цьому вони рідко вживаються одне без одного, зазвичай тільки разом. Я б сказав: сила й спромога – бо самою силою, без спромоги, багато не вдієш; або: сила фізична і сила внутрішня, себто воля.

• Осови́тий. Загалом це неврівноважений – але яке прекрасне слово! Воно від оси походить – мовляв, поводишся, як оса. Це одне з тих призабутих гуцульських слів, які й зараз можуть увійти в загальноукраїнський ужиток і збагатити мову.

• Шке́рідь, твій рик крізь гудзицю промик, бе́шість, чуд би тобі впав на голову, фле́шня, чу́бра, бе́леґа, укла́ли бесте́ одне одному в лице, цура́ха тобі від мене, пуста́ лє́нка… Усе це і ще чимало іншого – прекрасна, колоритна гуцульська лайка.

• І «бонусне» слово: ви́йгра. Це жінка «легкої поведінки», повія. Яке смачне слово! 

Чому пам’ятник старої мови – це важливо?

Слова Станіслава Вінценза про Петра Шекерика-Доникового наводить Василь Герасим’юк: «Дідо Иванчіка» – це пам’ятник старої мови, якому немає рівного». Станіслав Вінценз писав польською мовою, і на той час уже вийшов перший том його епопеї «На високій полонині». Там дуже цікавий сюжет, гуцули з усією їхньою демонологією, міфологією. Але от мова… Я сам гуцул за походженням і я відчув, що таке мова.  У романі «Дідо Иванчік практично нема сюжету. Шекерик-Доників описує Коляди, виходи на полонину й вертання, весілля – все те, що раніше описав з уст народу. А тут він заселив це конкретними людьми, яких знав. У нього з’явилися герої і їхньою мовою він це створив так, що читач перебуває у самій магмі цього життя. І відчуваєш: ніякий найвишуканіший сюжет, кіно не передає так, як мова. У «Дідові Иванчіку» схоплена навіть вібрація повітря. ТОГО повітря. Це дуже важливо, що «Дідо Иванчік» – пам’ятник мови. Бо багатьох слів уже і гуцули нинішні не пам’ятають».

Василь Герасим’юк розповідає, як із ним радився перекладач, Іван Андрусяк: «Це ж буде білінгва, чи варто мені лишати у перекладі діалектні слова?», – питає. Кажу, що обов’язково лишати, тому що без цих діалектних слів зникне запах, ота вібрація повітря (про яку я говорив). Дуже важливо, що це все збережено. Якби воно зникло, то це була б втрата більша, ніж втрачена Атлантида. Ці лексичні шари протягом ХХ століття зазнали змін, але все не зникло. Зникла космогонія, головне. А залишилось те, що на поверхні, що мало відображення навіть у масмедіа – знахарі, ворожбити, такі рукотворні чуда. Натомість у творі збереглося найважливіше». 

«До сонця на нашій планеті молилися з найдавніших давен — багато славетних попередників у діда Иванчіка. Ось про Сократа в Платоновому діалозі «Бенкет»: «І він стояв аж до ранку, а як розвиднілось, проказав молитву до сонця і пішов, куди йому треба». Сократ шанував грецьких богів, а дідо Иванчік був християнином. Христос, як відомо, приніс не теологію, а Благу Вість. Вона — для всіх. Мірча Еліаде назвав це «великою релігійною революцією», до того ж «надто великою, щоб її результати були засвоєні навіть за дві тисячі років християнства», бо «Син Божий, втілившись у людині, прийняв історію» і «концепція міфологічного часу та вічного повернення остаточно відходить у минуле». Різдво Христове — у часі народження молодого сонця за старим стилем. Старовітчина діда Иванчіка не є синонімом ідолопоклонства. Історик релігії Мірча Еліаде поділяє думку видатної філософині Сімони Вейль, єврейки за походженням, що «ідолопоклонство значною мірою є вигадкою єврейського фанатизму».

Із передмови Василя Герасим’юка до книжки-білінгви «Дідо Иванчік».

Матеріал створено в рамках проєкту видавництва Discursus «Книжка-білінгва «Дідо Иванчік» за підтримки Українського культурного фонду.

Читайте також: Загадковий дідо Иванчік, що знову заговорив «гуцульською мовою»