Ксенія Фукс: Ставлення до автора в Україні та Німеччині — це небо і земля

Дебютний роман Ксенії Фукс «По той бік сонця» увійшов до короткого списку премії «Книга року BBC – 2019». І хоча авторка вже тривалий час проживає в Штутгарті, видаватись для неї важливо «вдома». Небайдужа до соціальних проблем, своєю книгою вона відкриває для України діалог про психічне здоров’я. Ми поспілкувалися з Ксенією напередодні оголошення результатів премії про життя й роботу в діаспорі, про те, як пережити депресію й не зламатись, а також про дієві способи привернення уваги до теми психічних проблем в Україні.

– Ксеніє, наскільки давно ви живете у Німеччині? Я знаю, що ви не лише пишите книжки українською, але й займаєтеся громадською діяльністю, що також присвячена українцям у діаспорі. Розкажіть, у чому вона полягає?

– У Німеччині я живу 11 років. Спочатку навчалася, працювала. У мене не було якогось чіткого плану щодо мого життя. Мені було 25, тож я думала: «подивимося, як воно буде». А потім прийшов 2013-2014 рік, тож мої плани вирішилися самі собою. Мені вже і не було куди повертатися (Ксенія родом з Донецька – прим. Читомо). А потім воно закрутилося навколо цієї волонтерської діяльності.

У нас тут є громадська організація «Українське ательє культури та спорту». І я її керівниця. Головна мета – це промоція української культури за кордоном. Ми випускаємо німецько-український журнал (Gel[:b]lau). Я передовсім громадська активістка: ми співпрацюємо і з Українським інститутом книги на ярмарках, і з Держкіно на Берлінале, робимо якісь свої події: дні кіно, виставки тощо. Це більше волонтерська діяльність, але вона у сфері культури.

– Ваш журнал Gel[:b]lau двомовний: ви орієнтуєтеся перш за все на українців Німеччини, чи розглядаєте своєю основною аудиторією мешканців України? Як спрямовуєте фокус, адже ці групи дуже різні?

– Все ж таки головна цільова аудиторія — це українська діаспора за кордоном. У нас і рубрика є «Діаспора», мета якої поєднувати різні громади з різних міст одна з одною. Ми і про Польщу пишемо, і про Швейцарію, і про громади в Німеччині. У нас є й рубрика «З України», щоб говорити не тільки про війну, а й про позитивні події та проєкти в межах України. А читачам з України цікаво дізнаватися про якісь європейські події, в яких бере участь Україна. Про них ми теж пишемо. Це цікаво тим українцям, які вчать німецьку мову.

Коли ми починали, було приблизно 30% матеріалу німецькою, а решта — українською. Потім зрозуміли, що це неправильно… Почалося з того, що жінки, які одружені з німцями, казали, що хочуть, щоб їхні чоловіки все розуміли і читали, а не тільки 30%. Також зверталися люди на книжкових ярмарках у Франкфурті та Ляйпцигу, саме німці, які брали журнал і казали: «О, то це як гід, мандрівка Україною, можна взяти декілька номерів і все, більше нічого не читати!». Ну і все! Це була найкраща мотивація! І ми повністю перейшли на білінгвальність.

У нас двоє-троє дизайнерів, в залежності від часу. А ілюстраторки – дівчата з України, дві Катрусі. Це спільна праця, і я дуже рада, що у нас є саме команда, яку ми так згуртували.

Читайте також спецпроєкт про німецьку культуру: «Німецький акцент»

– У який момент відбувся цей перехід від громадської активності до письменницької діяльності? Звідки взялася така ідея, написати роман про депресію?

– Не було такого… стрибка. Писання завжди було присутнім, але не на першому місці. Все ще з України почалося, коли я навчалася в Донецькому національному університеті. Два роки я керувала факультетською газетою, збирала інформацію, писала. Завжди писала «у стіл». Вірші. Потім, років з 17-ти у мене був власний блог. Але тоді у мене був пріоритет №1 отримати – європейську освіту, про інше я взагалі не думала. А потім якось воно подумалося (сміється).

Я завжди писала вірші та короткі оповіданнячка – це те, що мені подобалося. Про роман до 2013 року я взагалі не думала.

Як це дуже часто буває, перший дебютний роман – автобіографічний, і я не стала винятком. І вся ця ситуація, яка у нас трапилася, вона дуже сильно вдарила по моїй психіці. Я справді опинилася у лікарні й довго боролася з депресією. Я абсолютно не знала, що робити далі. Я ніколи не могла уявити ситуації, коли у тебе забирають рідний дім, що це взагалі означає і як жити, коли руйнується країна, руйнується родина, руйнується твоє особисте життя. І щоб абсолютно себе не втратити, не втратити розум, я почала робити нотатки в щоденнику.

Я лікувалася три місяці в лікарні, а там багато часу. Перші місяці у мене була така анемія і такий фізичний стан, що я особливо навіть ходити не могла. У мене була дуже вже важка форма депресії, суто фізіологічного рівня, я не кажу вже про психічний рівень. Тому ти лежиш, або читаєш чи пишеш, або нічого не робиш. Ну я вирішила, що буду краще щось писати, а потім дуже швидко зрозуміла, що це сильно допомагає. Мені це ще психотерапевтка порадила: «Якщо ти вже все одно цим займаєшся – спробуй! Спробуй виписати все!». І воно пішло (сміється). Коли я вийшла з лікарні, у мене був цілий списаний щоденник. І потім я все передрукувала і відправила своєму батькові. І батько сказав, що треба писати! Він дуже близько до серця сприйняв все, з почуттям провини, із соромом: «О, боже! Це все через мене!». Я думаю, що він відіграв одну з най-най-більших ролей в цьому.

– Виходить, що всі персонажі теж реальні люди?

– Батько – реальний. Там є й персонажі, які зібрані з декількох реальних персонажів, щоб зробити їх яскравішими, але справжні прототипи є в усіх.

– Як вам вдалося знайти видавця, який би взявся за вашу книжку? Багато авторів-дебютантів в Україні мають з цим проблеми, а ви ще й живете в Німеччині.

– Я сама б про таке хотіла спитати. Написала я щоденник у 2015 році, а зараз у нас який? 2019! Ну от, чотири роки пройшло з того часу, поки його надрукували і відбулися шортлисти. Дуже був довгий шлях! Спершу я поїхала на «Літосвіту», щоб, так би мовити, «проникнути» в літературну тусню (сміється). Мені порадили, що початківцям краще подаватися на конкурси. Я подалася на «Коронацію» і на «Смолоскип». Я взагалі не знала, що за цими конкурсами стоїть, ніколи не цікавилася. На «Смолоскипі» я отримала четверту премію і могла себе називати лауреаткою. Я була така щаслива. Думала: «Ну всьо! У мене є премія, зараз я прокинуся, а у мене там пропозиції від всіх видавництв України!». Я прокинулася – нічого не змінилося. Я почала писати сама всім видавництвам. Мені всі й відмовили (сміється).

– Але все ж вам вдалося залучитися підтримкою видавництва «Темпора». Як так сталося?

– Була велика категорія видавців, які казали: «За ваші гроші ми зробимо все, що хочете!», я кажу: «Нє, дякую!». Велика кількість видавництв до сьогоднішнього часу взагалі не відповіли. Багато хто писав: «Нє, ну у нас вже все складено!» або: «Ви не підходите до нашого портфоліо», або мої улюблені цитати: «Україна не готова до такої відвертої емоційної бєлєбєрди!» або: «Та навіщо ото потрібно комусь читати! То таке особисте! Нє-нє-нє!». Відмова за відмовою, аж доки мені не відповіла редакція видавництва «Темпора». Потім я особисто говорила з їх директоркою, яка надихнулася цією темою. Але я ж не просто писала: «надрукуйте мій твір!». У мене там був список: «По-перше, я — громадська активістка, тому мені не потрібні презентації, мені потрібна соціальна кампанія, те і те!». А всі такі: «та нє, воно нам таке не потрібно».

А видавництво «Темпора» саме вхопилося за цю соціальну тему і спитало про те, чого я хочу. «Я хочу все ж таки соціальний діалог вибудувати. Залучити психотерапевтів, розробити якийсь концепт, щоб говорити про цю тему! Мене не цікавить просто видати книжку! Не така тема, щоб просто якось. Я це дуже особисто сприймаю!». І їм це сподобалося! Потім почалася праця, воно почало розвиватися. А зараз я отримую запрошення, якщо якісь психотерапевтичні семінари відбуваються, щоб там виступити, бо людям цікава не якась фахова література, а саме така «сповідь колишньої пацієнтки» (сміється).

– Чи існує якась реальна різниця між Україною та Німеччиною у тому, як працюють та живуть письменники? Яке ставлення у видавців та суспільства до постаті автора як такого?

– Ставлення до автора в Україні (я зараз не конкретно про своє видавництво говорю, а загалом) й за кордоном, в Німеччині — це небо і земля. Тут, якщо ти написала книжку, тобі не потрібно думати про те, чим завтра прогодувати своїх… ну в мене не діти, в мене кролики, або заплатити оренду за квартиру. А я днями й ночами працюю як скажена, за своїм другим фахом я — графічна дизайнерка, тож верстаю день і ніч, тому що треба якось жити. Це все теж пов’язано з ринком, з ціноутворенням. У нас скільки коштують книжки? І ще хтось бідкається, що це дуже дорого! Ось книжка Андрія Куркова — перше, що у мене на полиці, з твердою палітуркою. Вона мінімум буде коштувати 25 євро, а то й більше! А у нас? Я думаю, ви самі знаєте. що моя коштує 120 грн, і це «о, Боже! А чому так дорого?».

По-перше, цінуймо працю одне одного! А по-друге, у нас чомусь люди думають, що коли тебе запрошують кудись виступити, то ти сама за все повинна і заплатити. Це мій час! Чому мені за нього ніхто не хоче нічого відшкодувати?

Це добре, якщо відшкодують за дорогу, але у нас і цього немає як правило, якщо ти не Сергій Жадан чи Юрій Андрухович. У Німеччині немає такої градації: ти або еліта, або — ніхто! Ти — людина, перш за все. Вкладаєш свій час, свої знання, і тобі за це повинні платити! В Україні з цим дуже погано. І ти сам маєш піклуватися про свої презентації, знаходити організаторів, тому що видавництва нічого не будуть за тебе робити, абсолютно. Але я дуже тішуся, що в мене тепер є «Літературна агенція OVО», на яку я можу покластися, і слово довіра тут головне.

– Ви не планували одразу видаватися в Німеччині? Наскільки це реально?

– Ні, не думала. Для мене це було принципове питання. Це було б легше! По-перше, тут видавництв стільки! В Україні — двадцятка таких великих гравців і там ще набереться трошечки менших… В Німеччині це тисячі, трошки інші цифри. І я думаю, суто за теорією вірогідності, видатися легше. У мене немає проблем з мовою, щоб написати німецькою. Але це було все ж таки питання принципове, тому що я хотіла зробити це в Україні, а потім вже перекласти. От зараз ми з «Літературною агенцією OVO» вже хочемо продавати права на переклад книжки у Німеччину, але не навпаки. Адже в Україні проблеми, а не тут, в Німеччині. Тут, звісно, вони теж є, але все ж таки масштаб трагедії інший. Це у нас люди не готові писати чи друкувати новодрук про депресію, але готові хоронити людей просто пачками, а не тут.

– Коли напишете свою наступну книжку, то теж будете видавати в Україні?

– Вона вже написана! Відіслала агенції синопсис буквально позавчора. Зараз доробляю якісь штуки по сюжету, щоб там десь щось не провисало, але канва — вже готова.

Так, зараз ось думаю, де видавати. Я все ж хочу, щоб мене сприймали як українську письменницю, а не німецьку письменницю українського походження. Є речі, які, мені здається, я ніколи не зможу зробити, наприклад, змінити громадянство, відіслати перший манускрипт німецькому видавництву. Серйозно, я не можу! Називати Німеччину своїм домом – ні. І коли я кажу, що «я їду додому», це значить — я їду додому. Хоча я дуже люблю Німеччину! Я безмежно поважаю цю країну. Але так склалися зірки, що я живу на дві країни.

– Як гадаєте, чи буде ваша книжка близькою німецькій публіці?

– Позавчора у Ганновері у мене була презентація суто для німецької публіки. Ми переклали уривок німецькою мовою. Була дискусія з німецькими фахівцями, психотерапевтами. І реакція була дуже доброю. Всі питали, коли буде переклад. Тому що вони трошечки більш обізнані в цій темі, в темі психоедукації. Вони не жахаються слова «депресія». Більше знання в них, у цього суспільства. І вони більш готові до цього. Минулого року на Ляйпцизькому ярмарку я ходила на читання, дивилася на програму, і тема психологічного здоров’я – це одна з трендових тем. А у нас тут нарешті з’явилася моя книжка! Ура! Тому я думаю, що таких видань має буди більше, а люди мають більше про таке читати.

– Чи є вже якийсь фідбек на книжку від української діаспори у Німеччині?

– Так, так! Нещодавно у мене почалися презентації тут: Ганновер був, Ляйпциг, 15-го грудня в Карлсруе їду. А потім ми перенесли все на наступний рік, тому що дуже важко в кінці року щось спланувати. Люди всі однакові. Проблеми у всіх однакові. Єдине, що нас розрізняє – це рівень знання. Ну яка різниця між українцями в діаспорі та українцями в Україні, чи німцями, чи африканцями? Всі потерпаємо однаково. Наш мозок не справляється з усіма ситуаціями. Просто у нас в Україні зараз ще додалися форс-мажорні обставини, які ще більше це форсують, ще більше загострюють. Якби у нас не було війни, це ж не означає, що у нас не було б психологічних проблем.

– У романі ви зазначаєте, що в Україні проблеми психічних захворювань «не існує» як таких. Я так розумію, що ця книжка і той соціальний діалог, що ви почали, полягає у хоч якомусь приверненні уваги до проблеми. Як думаєте, чи є ще якісь способи для посилення цього ефкту?

– Що можна зробити, я не знаю. Я можу розповісти, що намагаємося робити ми, і якщо це для когось приклад, то я буду рада. Ми заснували чат-групу у Facebook. Коли я обирала, як назвати цю сторінку, то думала, що, мабуть, в Україні існує вже декілька сторінок про психічне здоров’я. Виявлилося, що жодної, коли англійських та німецьких дуже багато. Мені допомогли мої однодумці, і я кожну свою презентацію роблю з фахівцями, з психотерапевтами. У мене вже є така мережа, і ми разом підтримуємо цю сторінку. Зараз готуємо додаткові статті з психоедукації, тож я заохочую людей говорити про це, не соромитись! Треба хоча би почати просто говорити! Відкрити рота та говорити, а не занурюватися ще далі в себе і не носити ці проблеми з собою. Ти ж цим отруюєш життя не тільки собі, а й своєму оточенню!

По-друге, у нас немає фахової літератури, не тільки художньої, але й фахової. І тут ми теж вже починаємо думати про те, як би ці всі наші думки, статті, всі наші вирізки об’єднати в якусь книжку. Але про це ми вирішили подумати у 2020 році. По-третє, у нас елементарно немає інформації, немає переліку психологічних відділень. Я дуже хочу створити таку психологічну мапу, де можна було б відкрити й подивитися: «А, в Тернопільській області є те, і те, і от такі фахівці. А в Дніпропетровській — такі».

Не вистачає соціальних проєктів, які б цю проблему якось вирішували. Я не знаю, чому наші державні інституції цим не займаються. Або коштів немає, або часу, або ресурсів, або ще щось там в них не те. Але у нас розвинулась дуже потужна мережа дуже крутих психотерапевтів, які ані чим не гірші закордонних фахівців. І я думаю, це перший крок, який може зробити кожен. Треба ділитися інформацією: «Слухай, я знаю того і того, і вони можуть тобі допомогти». І цього боятися абсолютно не треба, це круті люди, які роблять круті справи – лікують наші душі.

— 13-го грудня будуть результати премії від BBC. Чекаєте на результати?

— Так! Чекаю! Я не можу бути в Києві, на жаль, це буде неможливо. Це, якщо чесно, — сюрреалізм. Мені здається, що я навіть досі не можу в це повірити! Півтора року тому мене ніхто не хотів видавати, я сиділа з премією і думала: «Ну і що мені з нею робити?!» (сміється). Ну а зараз я все ж таки впевненішою себе почуваю.

Читайте також: Зі мною щось не так: три історії психічних хвороб з молодіжних романів