Ландшафти України: що робити дитячим авторам для популяризації регіонів

Територія – це не лише ландшафт, набір географічний та кліматичних особливостей, і випадкових природних умов. Це також важливий культурний вузол, переплетіння соціальних, історичних та емоційних зв’язків. Кожен з регіонів нашої країни заслуговує на власний міф, на власну «вписаність» у карту свідомості українців, і як показує історія – література у цьому процесі відіграє надзвичайно важливу роль. Письменниця та перекладачка Оксана Лущевська ділиться з Читомо роздумами про те, як автори дитячих книжок можуть ставати амбасадорами українських ландшафтів, і пояснює, чому це важливо.

Розповідати – це наносити на карту: з’єднувати себе із собою, людину з людиною, людей із місцем. Для людей із культурними традиціями усного сторітелінгу форма розповіді – це формування самоідентифікації. Це приналежність до певного соціуму та культури, вписування себе в ландшафт, нанесення на карту. Для читачів цей досвід черпається з книжок. Коли я читаю книжки чи рукописи сучасних українських дитячих авторів, то приходжу до висновку: ми, українські автори (книготворці зокрема), досі не дуже сміливі й активні картографи. 

Звісно, в Україні є якісні сучасні дитячі книжки, які «прописують» ті чи ті локації на мапі України та навіть якісно їх міфологізують. Наприклад, «Казка про Старого Лева» Мар’яни Савки, що розвиває львівський міф, чи серія «Русалонька із 7-В» Марини Павленко, що детально прописує культурні реалії Центральної України, книжки Анастасії Мельнеченко «Що знаходиться в Хрулях» та «Від Хрулів до Зюзюків», які припоказують цікаві сільські місцевості Полтавщини. Повісті на зразок «Сірка на порох» Івана Андрусяка вибудовують історичні локації, а видання зразка «Лімериків» Сашка Дерманського «вкарбовують» наші ландшафти в поетичній гумористичній формі. 

Але таких якісних прикладів небагато. Де на мапі української дитячої літератури сучасні Чернівці, Вилкове, Дніпро чи Кропивницький? Де Чернігів, Біла Церква, Олександрія чи Куп’янськ? Перелічувати «білі плями» можна безкінечно. Розгорніть книжку проєкту Ukraїner чи перегляньте дописи в інстаграмі від Ukraine is — і стає очевидно, що 90% відсотків українських ландшафтів досі потребують озвучення і прописування, так само як і нагальна потреба вербалізації культурної розмаїтості самих українців. Адже жителі кожного міста і кожного регіону України мають свої неповторні риси.

Наразі українські читачі не прилучені до українських ландшафтів. І хоча вони «спадкоємці» ландшафтів культурних, соціальних і природних, проте нечасто мають змогу відрефлексувати й вербалізувати своє «вкорінення» в цей ландшафт. Що вже казати про дітей-читачів, які не подорожують Україною на сторінках української книжки та не «зчитують» себе в ландшафті. 

У статті «Резюме країни» Оксана Забужко зазначає: «Україна не говорить про себе всі свої роки. Вона не запропонувала світу своєї власної story». Оксана Антонів, редакторка відділу нон-фікшн, у коментарі для статті Ольги Купріян «Додали мапу України, прибрали привид Леніна» розповідає, що «Видавництву Старого Лева» при купівлі прав на книжку «Карти» польських авторів Александри та Даніеля Мізелінських довелося домальовувати карту нашої країни, бо у створеній нашими сусідами (!) книжці серед 42 країн із шести континентів не було карти України. 

Читайте також: Травелоги, або Як писати про подорожі

Маючи досвід критичного аналізу подібних книжок для дітей на англомовному ринку, досі бачу явище, яке Оксана Забужко означила так: 

«… де має бути Україна, – ростуть ялинки!» І нам важливо знати, що «зафарбувати ялинки» ми мусимо вже сьогодні. 

Якщо українські книготворці почнуть активно наносити наші міста й села на літературну мапу, то юні читачі зможуть конструювати культурні й соціальні ландшафти, прочитуючи та проговорюючи їх. Водночас читачі-діти почнуть впізнавати себе в описаних місцях і реаліях, формувати те, що письменниця і психологиня Таня Стус називає «навичка до осмислення». Або – «дзеркало» для себе-відображення та себе-(в)пізнавання. 

Сучасний імператив такий: українські автори та ілюстратори мають допомагати юним читачам формувати здатність, за словами Прохаська, «фізично відчувати цілу Україну як свою Батьківщину». Якщо йдеться про скандинавських авторів, наприклад, то вони прописують найменший хутір. Американські – розмаїття міст, містечок і географії США загалом. Англійські – творять міфи.  

Нам, українським авторам, слід негайно ставати українськими амбасадорами й прописувати та промальовувати на сторінках дитячих книжок свої українські історії: множини українських ідентифікацій та моделей.

На часі створювати Україну впізнавану і непізнану, Україну-віддзеркалення та Україну туристичну. Власне, країну з культурою сильної дитячої книжки. Ту, яка не потребуватиме пояснень про те, хто ми такі для локальної та глобальної читацької культури.  

Важливо ще одне: можна створити багато дитячих книжок з українськими локаціями, конструюючи українські ідентифікації для сучасних читачів. Та якщо українські читачі не матимуть доступу до цих книжок, то врешті дзеркала так і лишатимуться без відображень. Медіаторам (освітянам, бібліотекарям, батькам) треба формуватися час для читання так, щоб запрошувати дітей до розмови про нашу українськість. 

Читайте також: Література мандрівників, або як писати про подорожі