Марічка Паплаускайте: Моя книжка не є промоцією Бога

«Бог дивовижних людей та інших грішників» – це книжка художніх репортажів української журналістки Марічки Паплаускайте, яка цієї осені вийшла друком у видавництві «Човен». Як розповідає сама авторка, її тексти – це колекція щирих та відвертих свідчень людей, котрі говорять про Бога, не соромлячись власних помилок, слабкостей чи сумнівів, а ще – вірять у дива та невипадковості. Сьогодні ми говоримо з Марічкою про те, як вона працювала над книжкою, а також про жанр художнього репортажу в Україні.

— Нещодавно вийшла друком твоя книжка репортажів про людей, які шукають Бога. Чому в нинішній час ти звертаєшся до теми віри й присвячуєш їй не один репортаж, а цілу книжку?

— Питання віри надзвичайно особисте, інтимне навіть. До роботи над книжкою мене спонукали власні пошуки: я давно відчуваю потребу знайти якусь незриму життєву опору. Думаю, це бажання цілком природне і притаманне людині як такій. Чому і звідки ми з‘явилися на цей світ? Що з нами буде опісля і як правильно скористатися шансом на життя, яке вже маємо? Де межа між долею і вільним вибором?

Хочеться думати, що існує якась всемогутня Сила, яка скеровує наші життя у правильному напрямку, варто лишень дослухатися до знаків, які вона дає. Хочеться думати, що ця Сила може захистити за потреби. Так спокійніше жити.

Може, людина взагалі придумала Бога через оцей страх — залишитися самим у світі й зрештою зникнути безслідно після смерті? Я теж такого боюся, тому й хотіла знайти підтвердження існування Сили, могутнішої від нас. Ну, бо сама повірити не могла. Мені здавалося, що сучасній людині вірити у щось надприродне набагато складніше, ніж попереднім поколінням. Ми живемо у світі, де нівельовано чимало цінностей, де новою релігією стало самовираження, потреба у славі та грошах. Нами керує споживацтво. До того ж, як повірити у непорочне зачаття, наприклад, в час, коли розвиток науки дає людині можливість перебирати на себе функції Бога?

Словом, мені хотілося знайти людей, які, попри оце все, щиро вірять — щоби зрозуміти, як їм це вдається? Чи робить це їх щасливішими за решту?

— Тож про що твоя книжка? Про пошуки Бога, про засвідчення його існування, докази його присутності чи, можливо, і відсутності?

— Я цього не планувала, але буквально з перших розмов тема трохи трансформувалася. «Так мало статися» — такою була друга робоча назва книжки. Цю фразу говорили в тих чи інших варіаціях усі мої герої. Чи це матір, яка втратила дитину. Чи священник, який довгий час переховувався від комуністичної влади. Чи монахиня, яка закохалася. Так сталося, що усіх моїх героїв об‘єднує відчування себе частинкою якогось більшого — назвемо його божим — плану. В певний життєвий момент вони розуміють, що те, як складається їхнє життя, і вибори, які вони роблять, ведуть їх шляхом, який вони мусять пройти. Тож, відповідаючи на твоє питання, так — мабуть, ці історії є свідченнями існування тої Сили, про яку я говорила. Але водночас моя книжка не – це не промоція Бога. Це цілком приватні свідчення окремих людей, яких об‘єднує віра у дива і невипадковості.

Є серед них і ті, хто заперечує існування Бога. Скажімо, літератор Юрій Іздрик поблажливо дивиться на тих, хто говорить про існування божественного плану для кожного, а потребу людини у Богові пояснює потребою любити. Зрештою, ця книжка і про любов також. Її там удосталь (Усміхається).

— Розкажи, будь ласка, більше про своїх героїв — хто ці люди, звідки вони і які стосунки мають із Богом?

— До книжки у її фінальному варіанті увійшло одинадцять історій дуже різних людей. Спершу я шукала тих, хто знайшов себе у Богові й присвятив життя служінню. Серед героїв опинилася сестра Августина, яка ще в підлітковому віці вирішила стати монахинею і поділилася зі мною не лише відчуванням власного покликання, але й історією пошуку Бога через випробування та спокуси. Або отець Севастіян — священник із підпілля, який висвячувався на таємній квартирі у той час, коли Українська греко-католицька церква була забороненою. Він розповідав про те, як правив таємні служби у вихідні, ризикуючи потрапили до рук КДБ, а у будні працював столяром в Інституті суспільних наук: підбивав стільці та столи, за якими партійні чиновники переписували історію людства під атеїстичні уявлення комуністичних вождів.

Ще один яскравий герой — капелан Ігор Федоришин. 18-річним хлопцем він воював в Афганістані у лавах Радянської армії, а вже опісля шукав власного прощення, ставши священником. Він має вельми нетипові як для священника погляди на стосунки із Богом. Відверто говорить про те, як непросто поєднувати в собі дві сутності: священицьку й людську.

Достатньо у книзі й цілком світських героїв. Помічниця дитячого омбудсмена Олена Розвадовська, яка із початком війни на Донбасі відчула потребу поїхати на лінію фронту, знайшла покликання в тому, щоб допомагати дітям, які опинилися в епіцентрі військових дій.

Чи ув‘язнений бойовиками «ДНР» релігієзнавець Ігор Козловський. Чи троє жінок із репортажу «Янголи», яких поєднали невиліковні генетичні хвороби їхніх дітей. Кожна з них має особливі стосунки з Богом, а одна навіть цілком заперечує його існування, але зрештою, крім спільного горя, їх об‘єднує ще й віра у диво і боротьба за кожен наступний день життя для своєї дитини. Мені було цікаво поговорити із тими, хто опинився у, здавалось би, безнадійній ситуації, про те, які питання вони ставлять і які відповіді знаходять.

Спілкувалася також із людьми, які через віру шукають власного порятунку. Наприклад, довічно ув’язнений за декілька убивств і зґвалтування Руслан, який став практикуючим християнином. Дивовижно, але він також вірить у те, що все, що з ним сталося, мало статися саме так.

Розкривати усіх таємниць не буду, але сподіваюся, що кожен із читачів знайде цікавого для себе героя.

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза

— Бог у твоїй книжці християнський?

— Так. Оскільки я виросла в християнській культурній традиції, саме християнство для мене найбільш зрозуміле. Я навмисне не бралася за інші релігії, аби не було спокуси їх порівнювати. Зрештою, кожен із моїх героїв уявляє Бога по-своєму.

— В одному з інтерв’ю польська репортерка Ганна Краль так розмірковує щодо Бога в її книгах: «Знаєте, я часто зауважую, що велике добро завжди сусідує з великим злом. Я це завжди відчувала в розмовах. Якщо є Бог, то є й диявол. Або навпаки». Чи твої герої потрапляли у такі ж ситуації – присутності диявола поруч із Богом?

— Звісно. Мої герої зіштовхуються з обома цими силами й вчаться їх розрізняти. Так було з капеланом. Так було із довічно ув‘язненим. Так було із протестантським пастором Генадієм Мохненком, який зростав в атмосфері алкогольної залежності своїх батьків, а згодом почав рятувати з підвалів і каналізацій підлітків, залежних від наркотиків. Так було із монахинею, сестрою Августиною, яка закохалася. Гадаючи, що це від диявола, вона пішла на сповідь до священика-екзорциста. Коли той спитав, чому вона плаче, зізналася, що через любов. «Якщо ти любиш, то це не може бути роботою диявола, — сказав він їй. — Там, де є любов, немає місця злу».

— У розрізі теми віри в Бога, з якими героями чи над якими історіями працювати найважче?

— Найважче було з історіями, яких я так і не знайшла. Хотіла, наприклад, поговорити зі священником, який зрікся сану заради кохання. Проте навіть ті священники, з якими я мала довірливі стосунки, делікатно відмовлялися допомогти, хоча й знали таких людей. Ця тема доволі табуйована.

Я також свідома того, що медійні та книжкові репортажі — різняться. Над останніми я працювала набагато довше й проводила з героями більше часу — відповідно вибудовувала з кожним глибокий рівень довіри.

Пізніше це поставило мене перед етичною дилемою: що із почутого я можу розказати читачам? Відповісти на це питання часом було непросто. Деякі речі, із тих, які можуть зачепити почуття моїх героїв, у книзі все ж залишились — в інтересах читачів. Сподіваюся, герої це зрозуміють. Інші моменти, які могли б їм нашкодити, — ні.

— У книзі Маріуша Щиґела «Зроби собі рай» є окремий репортаж про чехів та їх віру в Бога. У ньому яскраво зображується часом дотепна, часом серйозна атеїстичність чеської нації. Чи твоя книга якось може схарактеризувати українців у їхніх стосунках із Богом?

— Ні, я не можу говорити про те, що моя книжка є певним дослідженням релігійності українців. Кожна з історій є, повторюся, цілком самостійним свідченням. Єдине, що всіх їх об’єднує, — віра в те, що випадковостей не буває.

— Поговорімо про назву книги — чому «Бог дивовижних людей та інших грішників»?

— Бо усі мої герої по-своєму дивовижні: життєвими історіями, силою духу, устремліннями й вірою в дива. Водночас серед них немає святих. Людська гріховність невіддільна частина кожного з нас. Питання в тому, чи встоїмо ми перед спокусами.

Епіграфом до тексту про сестру Августину (зрештою, певною мірою і до усієї книжки) є слова святої Гільдеґарди — монахині, що жила у Німеччині XII століття: «Істинно святі люди притягують до себе все, що є земним».

— Розкажи, яким є у твоїй книзі Бог, чи можна його якось узагальнити, можливо, Бог-опора, Бог-учитель чи, як у Ганни Краль, Бог — великий сценарист?

— Так, мабуть, останнє найбільше пасує Богові моїх героїв. Це хтось, хто задає життєві сценарії.

Якщо й говорити про якісь узагальнення, то мені здається, що для сучасної людини Бог більше не є тим, кого треба боятися. Для моїх героїв Бог є добрим другом. Гадаю, це те, що найкраще говорить про стосунки сучасної людини з Богом.

— А як щодо читачів, які не мають стосунків із Богом, чи є їм що почерпнути з книги? І до речі, ти говорила, що, працюючи над книгою, шукала відповіді на питання щодо власної віри — тобі вдалося їх знайти?

— Сподіваюся, що книжка буде цікавою і для тих, хто має віру, і для тих, хто сумнівається, і для тих, хто заперечує існування Бога. Бо людині завжди цікаво зазирнути вглиб іншої людини. Тим паче, якщо вона — цілком інша. Моїм героям вдалося частково знайти відповіді на частину життєвих запитань, які турбують багатьох. Цим вони й цікаві.

Що ж до мене, то в мені досі борються бажання повірити й внутрішній цинік. За рік роботи над книгою я не стала практичною християнкою та водночас, нотуючи історії, які складно пояснити логікою, я утвердилась у своїй вірі в дива. Кілька років тому, коли я ще й не думала, що писатиму тексти про Бога, в приватній розмові владика Борис Ґудзяк, засновник Українського католицького університету, сказав, що віра — це не про «раціо», а радше про довіру. І тепер я можу сказати, що моя довіра до світу стала сильнішою.

— Щодо інших твоїх проєктів. Нині ти є редакторкою видання Reporters., яке спеціалізується виключно на репортажах. Розкажи про те, чому тобі цікаво не просто писати в цьому жанрі, але ще й розвивати його в окреме видання.

— Репортаж, мабуть, один із небагатьох журналістських жанрів, який дозволяє достатньо глибоко пізнати людину. Репортаж — це про внутрішнє, а не про зовнішнє. Він про те, що відбувається зі свідомістю людини. І тим він мені особисто цікавий. Найважливіший урок, який я винесла зі своєї репортерської роботи: світ набагато складніший, ніж ми його собі уявляємо, орієнтуючись лише на власний життєвий досвід.

Крім того, ця робота робить мене щасливою — шукати людей, їхати за ними, занурюватися в їхнє життя, слухати їхні історії, співпереживати їм. Це те, що мене особисто драйвить.

Репортаж — дорослий жанр: ти не можеш зрозуміти людину, якщо не маєш достатньо власного життєвого досвіду.

Не всім, звісно, але багатьом нашим репортажам поки що не вистачає глибини — автори обирають теми, які лежать на поверхні, рідко хто готовий зазирнути глибше й шукати ширшого контексту.

Але репортажна історія в Україні тільки починається. У нас уже є немало журналістів і журналісток (переважно), які люблять цей жанр і розвиваються у ньому, розвиваючи поза тим і його. Упевнена, що з часом ситуація зміниться і ми зможемо говорити про те, що новий український репортаж стане мірилом якості й глибини, який цінуватиме читач.

Я дуже хочу, щоб в українському медійному просторі було багато якісних, справді глибоких репортажів. Для того й потрібне окреме репортажне видання, яке ми робимо.

Марічка Паплаускайте — українська репортерка; співзасновниця та головна редакторка онлайнового журналу Reporters; викладачка Школи журналістики Українського католицького університету. Народилася в Миколаєві. Має історичну та журналістську освіту. Працює у жанрі художнього репортажу. Двічі лауреатка відкритого конкурсу для журналістів «Text». Фіналістка Конкурсу професійної журналістики «Честь професії – 2019» у номінації «Найкращий репортаж».

Читайте також: Бабусі як живий архів: історичний репортаж на практиці