Не про опирів, а про людей: рецензія на «Урізьку готику» Галини Пагутяк

Галини Пагутяк. Урізька готика — Локальна історія, 2006 – 336 с.

Галину Пагутяк називають однією з найзагадковіших письменниць сучасної української літератури. Її проза поєднує повсякденну реальність із химерністю, досліджує екзистенційні питання й легко руйнує жанрові кордони. Роман «Урізька готика» — чи не найвідоміший її твір, який сама письменниця називає серед улюблених. Вперше він вийшов друком ще у 2009 році, а навесні 2026-го був перевиданий видавництвом «Локальна історія». Це похмурий і багатошаровий текст, у якому неоготична естетика органічно переплітається з магічним реалізмом, філософською притчевістю та елементами детективного трилера.

Такі книжки зазвичай асоціюються з осінню, коли туман, холод і ранні сутінки природно підсилюють їхню атмосферу. Проте читання «Урізької готики» посеред літа створило несподіваний контраст, який лише виразніше підкреслив похмуру й тривожну тональність роману. 

Проклята кров і спадок Нагуєвичів

Події розгортаються наприкінці ХІХ століття в селі Уріж на Львівщині. Пагутяк провела там частину дитинства, і саме воно стало одним із центральних просторів її художнього світу. Письменниця неодноразово поверталася до нього у своїх творах («Захід сонця в Урожі», «Тісні люде», «Уріж та його духи» та ін.).

Документальним підґрунтям роману став нарис Івана Франка «Спалення упирів у селі Нагуєвичах у 1831 році» (1890). Через страх, забобони та брак знань селяни, поклавшись на свідчення семирічного хлопчика-сироти, назвали кількох односельців опирями, звинуватили їх у смертях і вчинили самосуд. Пагутяк переосмислює цей моторошний історичний епізод, який свого часу її дуже вразив: вона органічно вплітає фрагменти Франкового нарису в текст, переносить дію на кілька десятиліть уперед до сусіднього Урожа і робить сина одного зі страчених центральним персонажем власної історії.

Рушієм сюжету стає несподіване прибуття до Урожа кількох чужинців: мандрівного фотографа, корабельного агента та нового дідича. Майже одразу після їхньої появи селом прокочується серія загадкових смертей. З Дрогобича приїздять детективи, починається розслідування, але місцева громада впевнена: в усьому винні опирі.

Мотиви української демонології характерні для багатьох творів Галини Пагутяк, проте саме в «Урізькій готиці» образ опиря отримує найповніше осмислення. Письменниця відмовляється від штампів західної попкультури й вибудовує власну міфологію, спираючись на автентичні народні вірування. Її опирі — дводушники, істоти, що поєднують людське й демонічне начала. Вони не дуже відрізняються від селян: створюють сім’ї, обробляють землю, вільно ходять при денному світлі, відвідують церкву, старіють і помирають. Лише після смерті їх людська душа відходить на той світ, тоді як друга залишається серед живих. Вони здатні «потинати» людей, виснажуючи їхні життєві сили, але жертвами зазвичай обирають тих, «кого не жаль». Уночі опирі можуть напустити на людину блуд, сісти їй на плечі й змусити перенести себе через воду, після чого жертва швидко згасає або залишається калікою. У мирний час такі випадки поодинокі, тоді як під час воєн чи пошестей кількість жертв значно зростає.  Найбільшу силу опирям дає людська кров, однак вони вдаються до неї лише в крайніх випадках.

Читайте також: «Маґнат» Галини Пагутяк: подвійне дно смерті

Центральним персонажем роману є Петро Безуб’як, який ще малим разом із матір’ю втік із Нагуєвичів до Урожа. Однак батько перед смертю встиг передати йому свій тягар. Петро прагне простого, мирного життя й хоче бути таким, як усі. Він намагається дотримуватися християнських заповідей і відчайдушно чинить опір нагуєвицьким опирям, які прагнуть залучити його до своєї спільноти. Дружина Марія й донька Орися є для нього зв’язком зі звичайним людським життям. Після їхньої смерті цей зв’язок обривається, і Петро дедалі виразніше чує потойбічні мелодії, що кличуть його до світу тіней. Проте найбільше він боїться за свого чотирнадцятирічного сина Орка.

Орко постає вразливою дитиною, яка ніби від народження несе тягар провини й гостро відчуває, що у світі «холодно, голодно і мало любові», а вони з батьком належать до темнішого боку, тоді як мати й сестра — до світлого. Понад усе хлопець прагне, щоб родина залишалася разом. Смерть чотирирічної сестрички позначає його ініціацію та стає для нього першим безпосереднім зіткненням із темрявою, яка ніби лише чекала миті, коли він стане найвразливішим.

Галерея самітників

У романі самотність стає спільною рисою багатьох чоловічих персонажів. Одним із найтрагічніших серед них є новий дідич Болеслав Комарницький — чужинець, що прибув до села, викупивши маєток старої графині. Він не є багачем у традиційному розумінні: його маєток позбавлений пишноти, а сам він прибув босим, із наплічником, що дисонувало зі шляхетським статусом. Він уникає денного світла, самотньо блукає селом ночами й веде відлюдькуватий спосіб життя, тому для урізької громади швидко стає головним об’єктом підозр. Насправді ж його поведінка зумовлена контузією, отриманою на війні, через яку він поволі втрачає зір, і психологічною травмою (сьогодні цей стан скоріше за все назвали б ПТСР). Тема війни так чи інакше неодноразово проступає на сторінках роману, проте саме історія дідича Болеслава особливо резонує із сьогоденням. Вона нагадує про сучасних військових, які повертаються з фронту й намагаються знайти своє місце в цивільному житті, але почуваються чужими серед людей без подібного досвіду, тоді як суспільству нерідко буває важко їх зрозуміти.

Ще одним самотнім персонажем роману є мандрівний фотограф Юліан Стеблинський, який називає себе «світовим волоцюгою». Він переконаний, що, попри всі заплутані мандри, усе життя рухався із Заходу на Схід, тоді як більшість людства, у містичному сенсі, прямує у протилежному напрямку — зі Сходу на Захід. Не маючи ні дому, ні сім’ї, Юліан безупинно мандрує глухими селами, прагнучи зафіксувати обличчя людей і краєвиди, що «на порозі нового віку застигли, ніби мухи в бурштині». Наприкінці ХІХ століття фотографія в глухих селах часто сприймалася як щось незрозуміле й навіть небезпечне, майже споріднене з чорною магією. Для Юліана ж камера стає інструментом пізнання, що дозволяє побачити приховане від звичайного ока. Він переконаний: чорно-біла світлина здатна передати сутність людини точніше, ніж пам’ять, адже на ній проявляються і світлий, і темний боки особистості.

Разом із фотографом до Урожа приїздить його приятель — корабельний агент Влодко. Він агітує місцевих емігрувати до Америки, де нібито «на деревах ростуть білі булки». Сам Влодко теж залишається людиною без дому, яка лише переносить із місця на місце мрію про краще життя, вірячи в неї не менше за тих, кого намагається переконати. 

Читайте також: Детективи та трилери на Книжковому Арсеналі: українські та світові голоси жанрової прози

Утративши дружину й не маючи духовного наступника, урізький парох отець Антоній дедалі гостріше відчуває власну самотність. За роки служіння він навчився дивитися на світ очима запрацьованих селян, які приходять до нього зі своїми проблемами й жалями. Священник веде «грубу книжку» — своєрідний літопис Урожа, куди занотовує сни, історії та долі селян. Антоній вважає своїм обов’язком фіксувати правду, щоб «уберегти її від забуття та неправди». Його записи приносять людям полегшення, адже їхні страхи й тривоги ніби «зникають» у цій книжці. Водночас Антоній скептично ставиться до забобонів, закликаючи до християнської розважливості й терпимості. Саме він стає силою, що змагається за душу підлітка Орка, протиставляючи «спокійне тепло» віри темному впливу опирів.

Архітектура роману

Текст занурює в густу, майже клаустрофобну атмосферу. Постійний дощ, багнюка й сіра мряка формують художній простір, у якому ніби стирається сам плин часу, а природа стає дзеркалом духовного стану громади. Уже з перших сторінок читач відчуває, що в цьому селі ось-ось має статися щось недобре. Межа між реальністю, сновидіннями й містичним досвідом поступово розмивається, залишаючи його в стані постійної невизначеності.

Авторка свідомо уповільнює оповідь, відмовляючись від гостросюжетної динаміки на користь розлогих описів природи, побуту, ритуалів і внутрішніх монологів. Такий ритм передає відчуття виснаження, екзистенційної тривоги й внутрішнього заціпеніння, у якому живуть герої.

Цей принцип простежується і в композиції: назви розділів відображають емоційні стани персонажів («Втома», «Знудження», «Неспокій», «Відрада», «Терпіння», «Ураза», «Розпач», «Гіркота» тощо). Завдяки цьому акцент зміщується на психологічну еволюцію персонажів і логіку їхніх внутрішніх переживань.

Уріж постає «темним старим організмом, що сам себе лікував, заривав у землю і оплакував». Його майже не зачепили модернізаційні процеси, які поступово змінювали Галичину на порозі нового століття. Село живе за власними, не завжди зрозумілими сторонньому законами: воно не приймає чужого, а будь-яке чужорідне тіло, що намагається проникнути в його систему, неодмінно натрапляє на опір і зрештою виштовхується назовні. Своє ж Уріж віддає лише з великим сумом, а часом і з агресією. Цій логіці підпорядкована й топографія роману, побудована на символіці помежів’я між своїм і чужим, раціональним і потойбічним: річка Бистриця, старий дерев’яний міст, за яким починався «лихий і чужинський світ», урочище Границя з холерним цвинтарем і два пагорби з церквами.

Письменниця зберігає ритм і мелодику мовлення краю, але не перевантажує текст діалектизмами настільки, щоб він став незрозумілим сучасному читачеві. Не менш органічно в сюжет вплетено автентичні етнографічні деталі й народні вірування: гру «бити лопатки» біля небіжчика, перевезення покійника на цвинтар санями навіть посеред літа, ритуали захисту від опирів та інші звичаї, що формують культурне тло роману.

У романі Галина Пагутяк намагається підняти широке коло питань, які, звичайно ж, не може вмістити моя коротка рецензія. Однак, на мою думку, філософський вимір роману найбільше визначає питання про природу зла та силу колективного страху. Зло виникає значно легше, ніж добро. Воно має цілком раціональне походження і виростає з людської байдужості, неперевірених чуток і страху. Добро ж не існує саме собою — воно щоразу потребує свідомого вибору, здатності співчувати й залишатися вірним власним принципам. Коли суспільством починає керувати страх, завжди виникає спокуса знайти просте пояснення — визначити винного й покласти на нього відповідальність за біду. Цей механізм пошуку цапа-відбувайла виявляється напрочуд універсальним і повторюється незалежно від часу чи місця.

І хоча письменниця змальовує Уріж як «модель світу людського, що як день, так і ніч потопав у темряві», вона все ж залишає простір для надії. Адже десь обов’язково «мало існувати світло, вікно чи ворота до нього», бо без цієї віри в людяність світ перетворився б на «мертвий осінній листок, кинутий під ноги вітром життя».

Купити книжку «Урізька готика» Галини Пагутяк