Олег Поляков про приховану вічність літературних героїв

Звідки беруться персонажі літературних творів, чим вони живуть, куди зникають і за яких обставин повертаються? Це реальні люди, опрацьовані літературні кліше чи відображення різних аспектів авторської особистості? Ми лише знаємо, що у кожного письменника свої методи створення дійових осів для своїх книжок, і сьогодні своїми думками поділиться Олег Поляков. Ми публікуємо україномовний варіант статті Олега, яку вперше надрукували в журналі La Palabra y el Hombre у Мексиці.

«Коли повернеться Векла?» – запитала мене колега-письменниця у першому ж інтерв’ю, невдовзі після виходу дебютного роману «Рабині й друзі пані Векли». «Мабуть, ніколи…» – знітився я, вимушений розчарувати співбесідницю. Потім це запитання регулярно лунало від різних знайомих і незнайомих людей, і, певно, настав час дещо розібратися в цій проблемі.

Насамперед я почав виразно уявляти повернення в нову книгу Векли, Артема, Томи, Лариси, Кларенса Зона, Нельки, Романа та інших героїв. Спочатку все складалося доволі успішно: виникали цікаві ситуації, зав’язувалися нові інтриги, починалися плестися розмови, в яких подекуди прострілювала іронія і дотепність. Здається, цього було більше, ніж достатньо, для старту сиквелу «Векла-2». Але потім все раптом обвисло, просіло, заглухло.

В чому справа? Придивившись уважніше до нових-старих героїв, я побачив, що всі вони сильно змінилися: і жартують якось вимушено, нібито приховуючи біль, і зовсім не переймаються своїм найближчим майбутнім (та й теперішнім теж), і постійно дратуються, сердяться. Але найголовніше те, що їм повністю плювати на себе – настільки плювати, що можна брати тупу ножівку і відпилювати їм руку…

І тут мене пройняв моторошний здогад: о, Господи, я ж не з живими персонажами маю справу, а з їхніми потойбічними подобами! Ніби запросив до себе додому на вечерю друзів чи знайомих, яких вже немає серед живих, і тепер намагаюся їх розвеселити – наївний!

У цьому місці я хочу зробити невеличке зізнання, яке, можливо, коштуватиме мені репутації безумця. Але справа надто серйозна і варто ризикнути: я щиро вірю, що після смерті ми матимемо змогу зустріти не лише своїх далеких чи близьких родичів, друзів чи ворогів, а й героїв прочитаних протягом життя книг. Дон Кіхот, Гаргантюа, Гамлет, Леопольд Блум, Тарас Бульба, Артеміо Крус просіяють для нас у своєму вічному бутті! Не знаю, правда, наскільки таке знайомство буде обов’язковим і бажаним для усіх читачів, але принаймні авторові від своїх героїв точно не відкараскатися. Та й що може бути більш захопливим і неймовірним, скажіть на милість, ніж знайомство Одіссея з Гомером? Або моя власна зустріч з Веклою?

Що ж в такому разі означають взаємини автора з власними персонажами? Вигадка нового персонажа – це не просто його народження, а й наділення безсмертною літературною душею.

Ще мить тому героя N не було в усьому білому світі, і ось – він вже є. (Аналогія з народженням дітей – безсумнівна!) Тепер завдання автора – ретельно перевірити свого героя на вітальність, довести – насамперед самому собі, – що новий герой є унікальним і неповторним, а головне – достойним Вічності!

Якщо дехто з героїв буде існувати протягом усієї книги, періодично в ній з’являючись, то інші персонажі – яких заведено називати епізодичними – виринуть раз чи два та й годі. Для мене це одне з найскладніших письменницьких завдань – зробити так, щоб епізодичний герой жодним чином не був ущербним, неповноцінним. Які саме потрібно знайти слова, сцени, деталі, щоб компенсувати герою його обмежений часовий ресурс, щоб подарували максимум літературного буття? Один з моїх улюблених прийомів – недоговореність, обірваність, таємниця. Можливо, я цим дещо зловживаю.

А тепер ми підходимо до найбільш щемливого і драматичного пункту, який пояснює, чому писати продовження роману для мене – марна справа. Отже, остання згадка про героя в книзі – означає кінець його існування або точніше – перехід в літературну вічність. Герой на славу потрудився, зробив усе можливе й неможливе – навіть якщо просто лежав у траві й дивився в небо, – і тому заслужив вічний спокій, вічну радість – такий собі літературний рай (Логічно буде припустити й існування літературного пекла. Певно, воно має бути значно чисельнішим, аніж рай. Проте, на відміну від нашого світу, його мешканці – це не запеклі грішники, а просто недолугі недосконалі персонажі, і, ясна річ, – не їхня в цьому провина. Тому й на вічну муку вони не заслуговують, а лише на вічний летаргійний сон).

Як народжуються мої персонажі? Двох головних героїв я зустрів у житті, і ось як це сталося.

Ми з другом у популярному київському ресторанчику зайняли чергу за кавою за «фігуристою дамою на високих підборах». Певно, вона відчула, що її принади вивчають дві пари допитливих очей – і різко розвернулася. І моє серце ніби пронизав невидимий ніж! Ні, це не було кохання з першого погляду у звичному розумінні цих слів, – це було щось більше. Вродливе обличчя цієї дами мало одну особливість – дуже довгий ніс, що вельми нагадував плавець акули. Цей ніс робив її красу настільки унікальною, що у мене затремтіли ноги від щастя бачити цю неймовірну естетику, цей неповторний замисел Божий. Я відчув, що мушу якось упорядкувати свої враження, що не маю права їх забути, притлумити, і роман «Рабині й друзі пані Векли» – був найкращим виходом із ситуації. Красуня з довгим носом і стала прототипом Векли.

А ще раніше мені трапився персонаж вже з наступного роману «Хроніки туманної Трої» – Вася-Австралія. Розпечена полуденним липневим сонцем вулиця київського передмістя, де все завмерло або зникло, окрім мух і запилених парканів. І по її узбіччю човпе ногами місцевий п’яндижка Вася, якого місцевий люд чомусь прозвав Ганнібалом. Попри спеку, 60-річний Вася був одягнений у теплого чорного светра, зимові штани й черевики. Основне заняття Васі протягом дня – шукати недопалки, які викидають з вікон автомобілів, та порожні пивні пляшки, залишені в кущах молоддю.

Ввечері на Васю очікує порція дешевого самогону та сварка або й бійка зі своєю глухонімою дружиною, що трішки несповна розуму. А ранком наступного дня… ні, зовсім не те, що ви подумали. Зранку Вася розплющить очі й – побачить безкраїй океан, незайманий пісок безлюдного пляжу, усвідомить, що він сидить в білому кріслі під білою парасолькою та ще й у шикарному білому костюмі, а поруч – кошик з вином і вишуканими наїдками. Від «старого Васі» у нього на одній нозі лишиться лише брудна чорна шкарпетка – на згадку. Ні, Вася не помер і це – не біла гарячка, мій герой всім доведе, що Вася-Австралія – ще і який живий!

Звісно, герої можуть виникати й в десятки інших способів: як різноманітні проєкції-доповнення до головних, як носії певних ідей, як випадок чи непорозуміння тощо. Але герой ніколи не народиться, якщо автор його не полюбить – яким би він не був брудним, потворним чи скороминущим. Література починається з любові до героїв – таких ніжних, таких беззахисних і таких відданих авторові! – нею вона й закінчується.

Читайте також: Олег Поляков: «Всім, хто хоче пізнати себе, раджу написати роман»

Нагадаємо, що дебютний роман Олега Полякова «Рабині й друзі пані Векли» незабаром вийде у Польщі.