Олесь Барліг і Наташа Водін: нова дискусія навколо русофобії

На сторінках газети «Der Tagesspiegel» розгорнувся черговий діалог двох літераторів про російську війну проти України. Цього разу – українського письменника Олеся Барліга і німецької авторки українсько-російського походження Наташі Водін.

Олесь Барліг, лірик, прозаїк та драматург із Запоріжжя, опублікував 5 квітня у німецькій газеті «Der Tagesspiegel» свій коментар під заголовком: «Здається, що перемога за нами» («Es scheint, dass wir gewinnen»).

Пишучи свій текст у прощену неділю, Барліг помічає в мережі багато дописів від українців про те, що вони ніколи не простять росіянам. «Це майже національний конкурс, – додає Барліг: – аргументуй, чому саме ти менше за інших готовий простити». 

«У мене практично немає ненависті чи гніву до ворогів.  Так само як немає ненависті до сарани. Вони створені такими – приходять і жеруть увесь врожай, який ми вирощуємо потом і кров’ю, дбаючи про хліб на майбутнє. І росіяни, схоже, створені з відчуттям, що мають на це право. Бо вони народилися з цією правдою. Вони всмоктують її з молоком матері. Вона тече по їхніх жилах. І навіть якщо хтось раптом вирішить від цього поволі звільнятися – ця правда сидить глибоко. У клітинах організму. Між молекулами. Ця людожерська правда не зникає просто так».

А найгірше, наголошує Барліг, у тому, що усі ці виховані на Пушкіні, Достоєвському і Толстому росіяни вже завтра почнуть нити світу про те, що були лише заручниками цієї правди, а не катами на службі у неї. А світ киватиме, вірячи, що можна бути водночас наглядачами й в’язнями концтабору.

У відповідь на коментар Олеся Барліга в тій же газеті «Der Tagesspiegel» надрукували гостьовий коментар Наташі Водін, німецької письменниці з українськими коренями, авторки книжки «Вона була з Маріуполя» (пер. Христини Назаркевич, «Книги-ХХІ», 2019). Коментар під заголовком: «Проти хибної солідарності з Україною» («Keine falsche Solidarität mit der Ukraine»).

Наташа Водін пояснює, що вона, дочка українки та росіянина, яких під час Другої світової війни вивезли з Маріуполя до Німеччини на примусові роботи, народилася в останній рік війни й вважалася росіянкою. У своїх книжках вона, серед іншого, описує, як у дитячі та підліткові роки потерпала від спрямованої також проти неї ненависті до росіян у повоєнній Німеччині. 

І коли вона нарешті 60 років по описаному в книжках підлітковому досвіді почала чутися у Німеччині, як удома, Росія, яку «Захід протягом усього цього часу змальовував своїм чи не центральним ворогом», знову зробилася об’єктом ненависті, і ця ненависть дуже нагадує їй ту першу, якої вона зажила дитиною.

«Українську батьківщину моєї матері, яка втопилася в німецькій річці, коли мені було десять років, нищить страшна загарбницька війна, яка невпинно точиться з 24 лютого – також у моїй голові», – каже Наташа Водін. 

Цитуючи текст Барліга, Водін зазначає: «Я не можу думати ні про що інше, не можу працювати, не можу спати. Мені пощастило прожити 76 років у часі й просторі без війни. Тому я не знаю, що таке війна, для мене вона залишається чимось незрозумілим, навіть нереальним, є лише телевізійні кадри, які я бачила незліченну кількість разів з інших воєн і які всі однакові. Я не беруся судити людину, яка живе на війні, в іншій реальності, яка мені недоступна, я не можу повчати її, що немає простих, чорних і білих істин, що хороше і погане не відділені один від одного стіною: вони в кожному з нас, у плинному стані».

Проте Водін різко засуджує розповсюдження таких, на її думку, расистських текстів, як текст Барліга, на «Der Tagesspiegel» та інших культурних платформах.

«Чи може наша солідарність з Україною заходити так далеко? Невже їхня зрозуміла ненависть до росіян мусить ставати нашою? Нашою при тому, що колись саме ми оголосили росіян недолюдьми і вбили 24 мільйони радянських громадян, батьків, матерів, дітей, спустошили незліченну кількість російських міст і сіл, вивезли мільйони до Німеччини на примусові роботи?»

Водін закликає не публікувати й не ставити на сцені театрів тексти, які «тхнуть розпаленням ворожнечі, бажанням палити книжки, які атакують не імперіалістичний уряд, а цілу культуру, цілу націю, представлену не людьми, а прибульцями й міфологічними монстрами»

«Усе, що я читаю українською в соціальних мережах, звучить схоже і ще гірше, ніж це, – заявляє Водін. – Тож ідеться не про заяву окремої особи: Олесь Барліг говорить голосом багатьох – тих, хто вдається на Фейсбуці до справжніх оргій ненависті і вимагає смерті всіх росіян».

Свій коментар Водін завершує таким похмурим провіщенням: «Якщо ми дамо такій «літературі» розвиватися і навіть заохотимо її в умовах зародкової диктатури думок, якщо ми дозволятимемо, спонсоруватимемо і, можливо, аплодуватимемо їй усередині нашого суспільства на знак солідарності з Україною чи з будь-якої причини, якщо ми не зійдемо з цього шляху, то зрештою ми втратимо те, що ми називаємо демократією. Ту свободу, в ім’я якої Україна бореться за своє виживання».

Читайте також: Тімоті Снайдер: Я не впевнений, що німці достатньо пропрацювали історію пакту Ріббентропа-Молотова