Перекладацький апокриф або «Історія філософії по-гуцульськи»

Юзеф Тішнер, Історія філософії по-ґуральськи / переклад Олеся Герасима – Дискурсус, 2022 – 160 с.

Химерний і яскравий книжковий проєкт: у видавництві «Дискурсус» вийшов переклад-переспів відомої книги польського філософа і священника Юзефа Тішнера «Історія філософії по-ґуральськи». Завдяки перекладачу Олесю Герасиму вона перетворилася на «Історію філософії по-гуцульськи». Масштаб перетворення тексту, властиво, такий, що Герасима треба називати не перекладачем, але співавтором. Втім, про це пізніше, а тим часом пропоную познайомитися з Тішнером.

Юзеф Тішнер (1931-2000) був католицьким священником, філософом, викладачем. Представник середовища інтелектуальної еліти польського духовенства (із якого походив і, наприклад, Кароль Войтила — папа Іван Павло ІІ). Він обрав священицький шлях всупереч волі батьків. І постійно поєднував духовне служіння з філософськими та теологічними студіями. У своїх філософських творах Тішнер спирався на школу феноменології, вибудовуючи при цьому оригінальні концепції. З постанням у Польщі 1980 року активного опозиційного руху навколо профспілки «Солідарність» Юзеф Тішнер долучився до цього руху, виступав на їхніх зібраннях та писав тексти про етику громадянської активності тощо. Його навіть називали «капеланом «Солідарності». 

Уродженець гірського Підгальського регіону Польщі, Юзеф Тішнер був прихильником ґуральської культури, сприяв її розвитку. Зокрема, активно користувався ґуральським діалектом (хоча взагалі точніше говорити про цілий конгломерат гірських польських діалектів). У спогадах про Тішнера часто розповідають, як цей філософ-священик полюбляв локальні жарти й анекдоти в народному стилі.

Власне, збіркою етнографічно забарвлених дотепних анекдотів (чи своєрідних ґавенд, дуже польського жанру оповідок) і стала найвідоміша книжка Юзефа Тішнера – «Історія філософії по-ґуральськи». У ній герої давньогрецької філософії та їхні ідеї переміщені до польського Підгалля, набувають ґуральського колориту та ґуральських імен, усіляких веселих перевтілень. При цьому книжка залишається й своєрідним збірником коротких характеристик філософів, із яких цілком можна починати знайомитися з їхніми поглядами й творчістю.

Окрім вже перекладених його книжок, детальніше відчути атмосферу життя і творчості Юзефа Тішнера можна, наприклад, у деяких українських публікаціях. Скажімо, в репортажі Люби-Параскевії Стринадюк, що дуже колоритно описує мандрівку до «Тішнерувки».

Зрозуміло, що переклад такої книжки, як «Історія філософії по-ґуральськи» мусив стати справдешньою та непересічною філологічною пригодою. Якби Олесь Герасим просто переклав текст українською, звісно, багато чого з колориту і духу було б втрачено, відірвати зміст тут від діалектної матерії тут неможливо, адже вона є формотворчою. Тож він обрав блискучу концепцію: створити зовсім новий твір, скажімо так, за рецептурою самого Тішнера.

Ґуральський діалект перекладено діалектом українських гуцулів, до Гуцульщини перенесено й «псевдокласичні» пригоди філософів та інших героїв. Так, Стасек Недза з Пардалувки (помилково знаний нами як Фалес Мілетський) став Штефаном Бідою з Микуличина, а Каська з Недзовки перетворилася на Катеринку з Полумистого. Анаксімандр Стефек Лацьок став Анаксімандром Йвасьом Пластунєком, а Анаксімес Йозек Сташель з Марусни — Анаксімесом Лесем Лінивчюком з Веснарьки. 

Поміж цими класиками філософської думки ви зустрінете не лише імена, помітні тим, що вони «звучать по-гуцульському», але й цілком реальні (як-от письменник Станіслав Вінценз) та міфічно-історичні (Дідо Иванчік – Дідо Иванчік (discursus.com.ua) постаті. Така собі гуральська, а тепер вже й гуцульська «філософська енеїда».

Читайте також: Загадковий дідо Иванчік, що знову заговорив «гуцульською мовою»

А карпатські пригоди античної думки відбуваються в Олеся Герасима приблизно так:

Сегодне навіть малі діти учютси в школах „тиуреми Талеса“, казати би Штефана Біди з Микуличіна. А було з тов „тиуремов“ так. Йик будували дзвиницу церькви у місті, то кінчіласи їм мірка, и ни знали, ци тра вже кінчєти дзвиницу, ци шє ні. И йикби ни Штефанко, була би з того друга вежя Вавилонска. Бо майстри були робитні, ни такі, йик тепер. Лиш Штефан вишпекулював, шо аби помірєти висоту будови, маєш помірєти її тінь вид сонця тогди, коли тінь хлопа така задовга, йик сам хлоп. Помірєли. Атогди Штефан каже: „браччіки, доста“. Но и так та вежя стоїт по сегодне. Штефан таки мав голову на плечях. Раз узимі, йик було темно и душі умерлих пидходили пид викно, Штефанко сказав: „Смерть ничім си ни різнит вид житя“. Хтос му каже: „То чьо їс ни вмираєш?“ Вин на то: „Ну та того. Коби си різнила, то бих мо’ и вмер, а йик так, то нашо буду вмирати“. Такий то був Штефан Біда з Микуличіна, шо з нуди вібаг думанє.

Цікаво, що гуцульський переклад здається дещо дальшим від літературної української, ніж ґуральський оригінал від літературної польської. Утім, залишмо це мовознавцям. Книжка «Історія філософії по-гуцульськи», однак, не лише занурює в регіональний лінгвістичний колорит, але цілком може підштовхнути читачів оновити в пам’яті постаті давньогрецьких філософів чи познайомитися з ними.

Не можна не згадати оформлення видання з надзвичайними старовинними гуцульськими фотографіями. А роль «гіда» цією експериментальною книжкою відіграє післямова Олександра Бойченка. У якій він говорить про три можливі стилістично-жанрові особливості цієї книжки: «філософський каприз», філософська пропедевтика, такий собі дайджест філософії для початківців, і найцікавіше — апокриф. Що б це не було — перед нами дуже особлива лектура, з чаром і гумором антично-горянської історії.

Купити книжку.