Читаючи Джадта: чи приречений Захід бути нещасною землею?

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» у грудні виходить друком книга визначного американського історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта «Нещасна земля». 

Суспільний договір, який визначав повоєнне життя в Європі та Америці – гарантію безпеки, стабільності та справедливості – більше не гарантований, до того ж він навіть уже не є частиною колективного діалогу. 

Ми нині не лише постідеологічні; ми стали постетичними. Ми забули про старі-добрі питання, які, власне, і визначали політику з часів греків: Чи це добре? Це справедливо? Чи це просто? Це правильно? Чи допоможе це створити краще суспільство? Яким має бути кращий світ? 

Читомо публікує передмову до українського видання «Нещасної землі».

Складно написати передмову до книжки, яка виходить під час війни. Важко зосередитися і обдумати текст: у понеділок, 10 жовтня 2022 року, я запланував почати писати, але росіяни випустили майже 100 ракет по критичній інфраструктурі українських міст – це завадило моїм планам. Регулярні обстріли тривають. Важко дібрати аргументи, щоб актуалізувати текст. Розумію, що його, ймовірно, читатимуть в укриттях. А що актуального про соціал-демократію можна написати для людей, які ховаються від ракет? Важко говорити про майбутнє України й аналізувати ідеї книги, коли боротьба ще триває, і справдитися можуть не лише найбажаніші сценарії. Сумніви щодо доцільності цієї книги тут і тепер тяжіли наді мною впродовж кількох місяців, аж поки я вкотре не перечитав про життя та смерть її автора, а також історію її написання. Відтак писати стало легше.

«Нещасна земля» – це остання прижиттєва книга Тоні Джадта. У вересні 2008 року йому діагностували смертельну хворобу – бічний аміотрофічний склероз. Поступово його паралізувало, хоча професорів розум залишався світлим. Джадт чітко усвідомлював своє становище й готувався до смерті. Коли вже не міг рухатися і писати, то надиктовував текст. «Нещасна земля» – це книжка, надиктована зі смертного ложа. І для Тоні Джадта, який помирав і чітко це усвідомлював, не виникало питання про актуальність, доцільність чи своєчасність книги. Попри власне безнадійне становище «сьогодні», він відчував відповідальність поговорити про «завтра». Знаючи, що «завтра» для нього не настане, Тоні Джадт хотів поговорити про майбутнє. Він бачив, куди рухаються суспільства західних демократій, і ці перспективи його тривожили. 

Професор розумів масштаб соціальних потрясінь, до яких можуть призвести «одержимість багатством, культ приватизації і приватного сектору, усе більший розрив між багатими та бідними». Йому не було байдуже, тому він намагався попередити нас і нагадати нам, здавалося б, банальну істину: так не завжди було й так не має бути. Суспільства можуть змінювати власний устрій, можуть перебудовуватися зсередини заради майбутнього своїх громадян. 

«Нещасна земля» – це філігранна історія ідей, які розвивалися і боролися між собою впродовж ХХ століття: ідеї індивідуальної і колективної спроможності, ідеї відповідальності та свободи, ідеї соціальної демократії, лібералізму й консерватизму. Тобто ідеї, на яких збудований наш західний світ.

Джадт аналізує період держав загального добробуту і причини їхнього занепаду, а також наслідки такого занепаду. Вперше ця книга побачила світ 2010 року як реакція на глобальну економічну кризу й уже тоді спровокувала дискусії. Надто сміливо Джадт говорив про патології американського суспільства і згубний вплив ринку, який нічим не обмежений. 

Відтоді все погіршало. Соціальна фрустрація, радикальна політична поляризація, напруження і протести, спричинені расовими питаннями, стали звичними атрибутами американського життя. Їхня медична система провалила іспит пандемією. Це не здивувало б Тоні Джадта. Не дивно також, що книгу перевидали у США 2021 року – проблеми поглибилися і стали очевиднішими. 

Від 2012 року я регулярно відвідував Америку і, читаючи «Нещасну землю», розумію, про що Тоні йшлося. Мені доводилось бувати в індустріальних регіонах США в епоху постіндустріалізму. В окремих регіонах і районах, що входять у так званий Rust Belt (Іржавий пояс), атмосфера декадансу витає в повітрі. Усе це супроводжується бідністю, хворобами, соціальною деградацією одних і надмірним збагаченням других. Географічна близькість і тих, і тих не заважає їм жити в паралельних світах і практично не перетинатися.

Цікавий кейс. Зиму 2022 року я також провів у США. Один із особливо незабутніх досвідів, які я там набув, – це досвід волонтерства у Філадельфії. Я, сестра-монахиня та священники Української греко-католицької церкви роздавали їжу й одяг людям із наркотичною залежністю. Мене приголомшила інша Америка. 

У Філадельфії є відомий район Кенсінгтон, частина якого переповнена наркозалежними. Сотні людей живуть просто неба, сидять на тротуарах, варять наркотики й роблять ін’єкції. Багато містян остерігаються проїжджати там навіть авто. У повітрі чутно запах гниючої плоті – через брудні голки в багатьох гниють рани й починається гангрена. Молоді і старші, чоловіки та жінки – всі сидять посеред вулиці під кайфом або блукають, наче ходячі мерці, не усвідомлюючи, який сьогодні день чи хто вони такі. Поміж цими блукачами під кайфом кружляють різні люди: волонтери, які роздають їжу, ліки й одяг; згорьовані родичі, що шукають своїх рідних; наркодилери, повії, божевільні чи безпритульні. Воістину моторошне місце. 

Багато різного люду можна зустріти на вулицях Кенсінгтона, але є один виняток – я практично не бачив там представників держави. Поліціянти, рятувальники або медики з’являються ситуативно, переважно після перестрілок. Натомість щоденно, упродовж багатьох років, там працюють волонтерські організації, головно релігійні.

Цей приклад, як на мене, ілюструє болючі ексцеси самоусунення держави від активного соціального менеджменту. Теоретично вакуум, що утворюється після відходу держави, мали б заповнити індивідуальні ініціативи, а також інститути самоорганізації громадян: волонтерські рухи, неурядові об’єднання. Однак на практиці все інакше. Свобода індивіда завела людину в пастку, з якої надважко вибратися самому. Потуг громадянського суспільства вистачає лише для того, щоб розв’язати точкові й найнагальніші проблеми – боротьба з голодом і холодом у гетто. «Невидима рука ринку», яка останні кілька років активно господарює у Кенсінгтоні, від центру забудовує район дорогою нерухомістю. Туди переїжджають багатші мешканці. Це явище називають джентрифікація. Проте проблеми це не розв’язує, а навіть поглиблює. Малозабезпечені мусять переїжджати з вулиць, які стають дорогими, до бідніших громад. Фактично вільний ринок власноруч, своєю невидимою рукою формує поселення злиденних комун. 

На щастя, таких гетто наркозалежних у США не так і багато, але для мене це кейс, який допомагає розуміти одну з найскладніших проблем американського устрою. Практично в кожному великому місті є криміналізовані райони компактного проживання малозабезпечених. І найбільший виклик, що капіталізм зразка ХХІ століття консервує схожі проблеми, воліє їх не зауважувати або підходити до них суто формально – через субсидії і неефективні федеральні програми підтримки. 

«Нещасна земля» – це спроба Тоні Джадта поговорити про можливі шляхи подолання негативних наслідків сучасного економічного устрою. І акцент тут на слові «поговорити», адже однією з головних передумов для переосмислення і для змін у суспільствах, на думку Тоні, є «громадська розмова» та повернення громадянам відчуття спільної мети. Це початкові кроки, які дають змогу повернути базові атрибути держави загального добробуту, що так самовпевнено відкинули пророки тотального індивідуалізму і свавільного ринку. 

Однак повернімося до України. Америка порадить собі зі своїми труднощами. 

Наші ж проблеми – значно серйозніші. І перемога України на полі бою, на жаль, не буде чарівною пігулкою, що вилікує всі хронічні хвороби довоєнних часів. Формула української перемоги має щонайменше дві величини. Перша – стосується фізичного розгрому ворога. Друга – пов’язана з післявоєнним часом. Ми не зможемо цілковито реалізувати перемоги доти, доки не побудуємо міцної, ефективної і справедливої держави. Ми не повернемо людей із закордону доти, доки кожен українець і кожна українка чітко не розумітимуть, що добробут нашої держави є загальним, а отже, стосується кожного; що громадяни України мають бути захищені і від зовнішніх нападів ворога, і від внутрішньої несправедливості. 

Хронічні хвороби українського суспільства після війни не зникнуть. Мафіозність суддівсько-чиновницького корпусу, кругова порука правоохоронців, безправність бідних і всевладдя багатих – це ми ще побачимо, коли Батальйон «Монако» повернеться з «бойового завдання» у пункт постійної дислокації. Ми трагічно й на власному досвіді переконалися, що все перелічене – не лише проблеми зростання молодого українського капіталізму, а й чинники нашої безпеки. Вони харчуються державою, роблять її слабкою, а нас – беззахисними. Смерть цих явищ – питання нашого виживання, а отже, ми просто зобов’язані їх позбутися. В іншому разі українське суспільство буде приречене на програш, навіть тоді, коли виграємо війну. 

«Нещасна земля» особливо корисна для людей, яким не байдуже і які роздумують, як нам перебудувати рідну хату, перефразовуючи митрополита Андрея. Головна ідея книжки – переосмислити місії держави, уряду й суспільного договору. Погано, якщо держави надто багато, але якщо її надто мало – нічим не краще. Наш український народ показав і показує дива громадянської взаємодії. Втім без міцних державних інститутів ми не зможемо ані воювати, ані швидко відбудувати України. 

За кілька років перед війною в експертних колах була популярною позиція «якнайменше держави». Після війни матимемо унікальну нагоду й відповідальність перезаснувати й перебудувати українську державу. А для цього її насамперед потрібно переосмислити. Які її головні завдання? Де буде баланс між нашими безпекою і свободою? Яку роль повинна виконувати наша держава й де її межі? Усе це необхідно з’ясувати, про все варто домовитися.

Щоб розуміти, де має починатися та де закінчуватися держава, і як їй жити разом із вільним ринком і приватною ініціативою, нам буде потрібна публічна розмова. Книжка Тоні Джадта – хороший приклад того, як спровокувати таку розмову. Цьому сприяє її стилістика: професор не читає лекції, він намагається порозумітися з небайдужими й повсюдно використовує особовий займенник «ми». 

Тоні Джадт не нав’язливо, а переконливо пропонує ідею, що наше минуле і сьогодення не прирікає нас на якесь визначене майбутнє. Жодної напередвизначеності не існує. Наше минуле – наш учитель. Наші травми, здобутки та невдачі завжди будуть з нами, і забувати їх не варто. Проте майбутнє буде таким, яким ми його збудуємо. Це знання додає відповідальності, а водночас вселяє оптимізм і звільняє. 

Наприкінці книги Тоні Джадт цитує Едмунда Берка, який говорить про суспільство як про партнерство «не тільки між живими, але й між живими, мертвими та ще ненародженими». Ці рядки перегукуються з посланням Тараса Шевченка, чиї слова українці вкотре символічно проживають в один із найскладніших моментів своєї історії. Пам’ять про наших мертвих, солідарність із живими й відповідальність перед ненародженими – це засадничі передумови нового суспільного договору, який українці ще мусять укласти. 

А для цього нам потрібно спілкуватися одні з одними й чути одні одних. 

Купити книжку.

Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії. Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором. Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції.

Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Коли змінюються факти. Есеї, 1995–2010», «Шале пам’яті», «Після війни. Історія Європи від 1945 року».