«Після 24-го»: панорама війни від Владислава Івченка

Владислав Івченко. Після 24-го. – К.: Віхола, 2022.

Книжка Владислава Івченка з промовистою назвою «Після 24-го» – це чотирнадцять оповідань та в’язанка верлібрів. Шлях від прозаїка до поета далеко не завжди буває виправданим, говорити всерйоз про невелику поетичну добірку у цій книжці підстав не бачу, а от прозова частина, що складає близько трьохсот сторінок, безперечно, заслуговує на увагу.

Під обкладинкою цього видання – розмаїті досвіди українців, пережиті після початку повномасштабного воєнного вторгнення російської федерації в Україну. Досвіди тих, кого вдалося відкопати з-під зруйнованих будинків, і тих, хто потрапив під обстріл, утікаючи від зони бойових дій. Тих, хто зі зброєю в руках захищає країну від москальської навали, і тих, хто лікується після важких поранень. Тих, хто з усіх сил заряджений на боротьбу з ворогом, і тих, кому бракує мотивації. Тих, хто виїхав до інших країн Європи і з братового телефона отримує дзвінки від ворога, і досвід тих, хто ночує у морзі. Усі тексти по-своєму трагічні, навіть якщо в них є елементи гумору. Спільне для всіх оповідань нещастя війни не робить книжку тенденційною, у різних творах воно по-різному дає про себе знати, і зі створенням цієї доволі насиченої з художнього погляду панорами бід Владислав Івченко успішно впорався.

Герої

Оповідань із найгарячіших фронтових точок у книжці небагато. Такими є «Монах» та «Великдень Пацана». В обох зображено безстрашних українських воїнів, готових до боротьби у найскладніших умовах. Пацан – молодий хлопець, сповнений ненависти до ворога і наділений почуттям відповідальности перед батьківщиною, а також дещо наївним честолюбством: він мріє не лише про воєнні подвиги, а й про фотографію з власноруч убитим ворогом. Можливо, така мрія юнака спричинена пристрасним бажанням перекреслити тавро російських прізвищ батьків (Панасов, Салова). Те, що для нього важлива власна дефініція, видно з останніх слів його діалогу з Дідом: мовляв, і передай командирові, що не Пацан я, а – Берсерк! Берсерками у древніх скандинавських сагах називали воїнів, які в бою виявляли своє шаленство і на деякий час ставали невразливими. Слово «Берсерк» означає ‘ведмежа сорочка’, тобто воно вказує на перевтілення людини у звіра, стан особливого войовничого піднесення. Ввійти у такий транс можуть не всі, принаймні той, хто, як Дід, на війні думає, як би з волонтерських ресурсів скористати щось для домашнього господарства, на таке точно не здатен. 

Як відомо, незламних українських воїнів нашого часу називають кіборгами. Монах, герой однойменного оповідання, – радше кіборг, ніж берсерк. Він – не шаленець, а той, хто здатен в окупації самотужки вижити з переламаною ногою і майже без провізії. Він готовий також принести себе в жертву з метою ліквідації якомога більшої кількости ворогів і своїми діями засвідчує таку готовність. Ключ його безстрашности і самопожертви – у тому, щоб він заздалегідь змирився з власною загибеллю. «Просто треба попуститися і вважати, що ти вже помер» (с. 250), – пояснює він молодшому воякові. Події оповідання «Монах» розгортаються у багатостраждальному Маріуполі.

Сексуальність

Трапляються у книжці «Після 24-го» і випадки свідомого перебільшення героїчного чину українських воїнів. Мова не про зловживання, а про облагороднення полеглих бійців. Про такий епізод згадується в оповіданні «П’ята палата» (с. 135–136). А в оповіданні «Не дуже вдала поїздка в тил» довкола такої події спалахує центральний конфлікт, що став наслідком низки напружених ситуацій, прямо між собою не пов’язаних. Передумовами цього конфлікту було протистояння військовослужбовців з представниками Служби безпеки, які забирають полонених, а також з тероборонівцями, котрі перевищили свої повноваження, але був ще і третій фактор – нереалізоване лібідо. Головний герой все списує на недойоб. Сексуальність на період воєнного стану ніхто не скасовував, і це оповідання є прикладом вдалого вписування дискурсу сексуальности у воєнний наратив.

У книжці є ще кілька творів, у яких тема сексуальности, помітно чи не дуже, але звучить.

Як тут не згадати про жінку, яка на саме 24-те, вже знаючи, що їхатиме на Захід, а чоловік залишиться, влаштувала коханому прощальний трах. Але на цій сцені ми не зупинятимемося, бо Владислав Івченко описує її надто скупо, а от про що справді варто сказати, то про те, що спогади Майка (так звати головного героя оповідання «Кожна птаха співає – убий») про сексуальний досвід з Нусею (ім’я його дружини) та відверті розмови з нею після сексу, ймовірно, вплинули на поведінку Майка у дні війни, додали йому рішучости. Коли Нуся поїхала на Захід, а він залишився сам, то спершу безрезультатно пропонував свої послуги у військкоматі, потому короткий час стояв на блокпосту і волонтерив на складі, а коли дізнався, що його п’ятнадцятирічна донька від попередньої дружини перебуває в окупованому Ірпені, то сів в авто і рушив зі своєї чи то Запорізької, чи Дніпропетровської области (місця автор не вказує) у напрямку столиці. По дорозі він прокручує в пам’яті деякі епізоди з комунікації з попередньою дружиною, з донькою та з теперішньою дружиною, і серед іншого згадує про те, як одного разу, після сексу, Нуся здивувала його своїми спогадами про батька.

Про свого батька, якого у неї фактично не було, бо він пішов з сім’ї, коли вона ще була немовлям, і по тому лише зрідка давав про себе знати, та й то через алкоголізм не завжди так, як би належало порядному чоловікові. І попри те все, виявляється, вона має до нього дуже щемкі почуття. Так виглядає, що брак батьківської опіки стане ймовірною причиною Нусиної прив’язаности до Майка, її ненаситної любови. Але зараз нас цікавить не стільки Нуся, скільки Майк. Нусина розповідь спонукала його задуматися над власною роллю у житті своєї доньки, з якою він майже не контактував, відколи розлучився з першою дружиною. Спираючись на власний досвід, Нуся так описує Майкові ставлення осиротілої дитини до батька: «Можливо, вона навіть ненавидить тебе! Але масштаб залишається. Якщо ти і “мінус” в її уяві, то – офігенно великий мінус! І якщо вона ненавидить тебе, то лише тому, що дуже хоче любити, бо ти їй важливий!» (с. 181).

Згідно з хронологією описаних подій, Майк вирішив їхати в Ірпінь ще до того, як йому пригадалася ця розмова з Нусею, тому неможливо визначити, наскільки важливим став той спогад у перші дні війни. Думаю, що то був один зі стимулів (поруч із Майковою розмовою з братом колишньої дружини і розмовою зі свідками звірств окупантів в Ірпені), аби відчайдушно мстити ворогам. Та, на жаль, від такої стихійної розправи, яку затіяв Майк, користи, як мені здається, не набагато більше, ніж жертви…

А Нусі він, між іншим, навіть не признався, що поїхав до Ірпеня. Герої книжки зазвичай дбають про те, щоб не давати ближнім підстав для переживань. 

Читайте також: Владислав Івченко. «Два пасинки Митрополита»

Комунікація

Як відомо, у комунікації з людьми, які пережили стрес, важливо підтримувати розмову, дати людині виговоритися. Але буває, що й узагалі не варто заводити розмови, навіть якщо біда трапилася з близькою людиною. Історія, описана в оповіданні «П’ята палата», показує, що замість того, щоб навідуватися до важкопораненого чоловіка у шпиталі, часом ліпше сидіти вдома склавши руки і не пробувати торкатися травм, таких глибоких, що крім них, здається, нічого живого в людині і не лишилося.

Війна з її блискавично-трагічними подіями породжує неконтрольовані фізіологічні реакції, такі як лють, відчай, страх.

Жінка, яку вдалося витягнути з-під руїн разом з її мертвим немовлям, накидається на своїх рятівників з тваринною люттю («Юрчик») – в стані шоку вона не в змозі зрозуміти, що її маленький син загинув під завалами. Чоловік, авто якого потрапило під обстріл, внаслідок чого загинула вся сім’я, крім нього, коли чує на свою адресу слово «Щасливець» (мовляв, дякуй, що живий), раптом падає і в відчаї б’є головою об асфальт («Щасливець»).

Глибокий посттравматичний стресовий розлад переживає працівниця моргу Ірен з останнього оповідання «Споручниця мертвих». Вона приїхала працювати у прифронтову зону, аби бути ближче до коханого, з яким прожила сім років. Та після того, як він з побратимами потрапив під обстріл, вона не побачить його – ні живого, ні мертвого. На тій ділянці фронту усі воїни, що відходять у засвіти, переходять через її руки, – а от коханий оминув її. Це зникнення не дає їй спокою, ночами Ірен розповідає тим, хто йдуть за ним, свою історію. Що більше таких «слухачів» її почують, то більше шансів, що її історія наблизиться і до нього самого, хіба не так?

Вороги

У двох оповіданнях збірки «Після 24-го» виведено образи ворогів. В оповіданні «Жалко дєда» старий дідусь заходить на окуповану територію, аби забрати онуку. Там він знаходить спільну мову з ворогом, його пригощають і навіть по-своєму жаліють. По-своєму. Бо так жаліти вміють тільки «визволителі», котрі насправді нелюди. 

Інше оповідання, в якому Владислав Івченко зображує натуру ворога, – «Помста дарує полегшення». Жінці, брат якої служив і потрапив у полон, доводиться спілкуватися по вайберу з бурятом, що встановив над її братом контроль. Після шантажу й історичних аргументів з боку бурята жінка не розгубилася і знайшла спосіб, як відбити напади ворога. То підігруючи йому, то атакуючи, вона спробувала перехопити ініціативу і нав’язати противникові свою гру. До добра ця авантюра не привела. Але й поразкою її не назвеш. А чи реально було в таких умовах уникнути втрати?

В оповіданні представлено ширший спектр російсько-української війни, показано неоднорідність збройних формувань еРеФії, наявність антиросійських настроїв в армії. Для бурята що українці, що росіяни – різниці немає, усі слов’яни це інша раса, над якою він, нащадок Чингісхана, прагне довести свою вищість. Служба в російській армії для нього – це просто вигідний спосіб заробляння грошей плюс нагода самоствердитися. Героїня оповідання «Помста дарує полегшення», спираючись на антиросійські настрої бурята, намагається знайти з ним спільну мову, але це нічого не дає. Тож у підсумку в боротьбі трьох сил переможцем виходить той, хто дочекався слушного моменту й завдав вирішального удару. 

Назва

Говорячи про ворога у книжці «Після 24-го», неможливо не звернути уваги на його номінацію, а саме на те, що на позначення збірного образу письменник переважно вживає лексему «русня», вкрай рідко послуговуючись її давнішими синонімами. Де-не-де трапляються «кацапи» й «орки», щодо «москалів» чи «московитів» – не певен, чи такі взагалі у цій книжці фігурують. Та й традиційне «росіяни» якщо трапляється (припускаю), то зрідка. Не вважаю такий лексичний вибір виправданим. 

Модне тепер слово «русня» мало би акумулювати у собі зневагу і ненависть до референта, його найгірші риси, інакше який сенс в існуванні цього неологізму? Напевно, другий склад -ня на щось таке і натякає, він може асоціюватися з відомими нецензурними словесами (х..ня і т.п.). Крім того, оте -ня вказує, що це збірне поняття, а отже, однією з його можливих конотацій є ‘брак індивідуального волевиявлення, безликість, стадо, орда’ і т.п. Але це – лише можливі конотації, і вони непереконливі. Бо ж є, скажімо, іменник «рідня» – формально з того самого типологічного ряду, що і «русня», але семантично цілком інакший, без негативних конотацій, які при бажанні можна відчути у «русні».

Ще менше підстав вважати відповідним до наших намірів висловити негативне ставлення до ворога за допомогою кореня рус-, похідного від «Русі». Якщо ми говоримо про росію як про назву, яку наші вороги у нас вкрали, трохи трансформувавши, то хіба «русня» не є тією назвою, яку ми їм… даруємо?! 

Витісняючи цим неологізмом старі назви нашого ворога, ми тим самим відмежовуємо теперішнє російське населення від його історії та традицій. Для чого це робити і кому це вигідно? Хіба у старих лексемах – «москалі», «кацапи» – менше зневаги до нашого одвічного ворога, ніж у «русні»? Думаю, що не менше. А якщо кому здається, що бракує останнього складу –ня, то його можна доточити: «москальня», «кацапня».

Редакторська робота у книжці «Після 24-го» містить деякі блішки: то закінчення іменників другої відміни у родовому відмінку подано на росіський лад («за найгіршого варіанта» (с. 182); «виходить із кадра» (сс. 229 і 230)), то російська лексика проскакує («стон» (с. 134)); «приговорити» (в значенні ‘винести вирок’, с. 229), «стропила» (с. 255), «сурові» (с. 343). До російської словотвірної традиції відсилає і нецензурне слово «йобарь» з його м’яким р наприкінці (с. 341). Бувають і звичайні одруківки, що спотворюють зміст речення: «Імперія дуже любить користатися найкращими війнами»; тут замість «воєн», певно, мали бути «воїни». Та попри ці недогляди в мовному оформленні, книжка справляє добре враження і читається з інтересом. Майже кожен сюжет по-своєму важливий, а вкупі вони творять певну панораму. Герої творів доволі рельєфно виписані, наскільки це можливо в жанрі оповідання. У них різні досвіди, різні характери, а об’єднує їх війна. Є підстави сподіватися, що попри трагізм біографій героїв книжки «Після 24-го», вони таки переживуть цю війну і свідчитимуть про неї перед майбутніми читачами.

Купити книжку.